Програму добровільної служби "Контракт 18-24" було запроваджено в лютому 2025 року. Експериментальний проєкт дозволяє підписати контракт молодим людям, які не підлягають мобілізації, але бажають служити. Журналістка "5 каналу" Ольга Калиновська побувала в 59-й окремій штурмовій бригаді Сил безпілотних систем ЗСУ. Вона поспілкувалася з тими, хто підписав контракт, та їхнім командиром. Чи збіглися очікування і реальність?
Спочатку бажання спробувати, а потім ненависть до ворога
Молоді військовослужбовці розповіли про мотивацію, війну без романтики й ціну рішення, яке змінює життя назавжди.
– Ваш позивний? Скільки вам років?
– "Малий". Мені дев'ятнадцять.
– "Філ". Двадцять два роки.
– Що вас надихнуло прийти на "контракт 18-24"?
– Я давно вже хотів. Але на три роки не хотів підписувати, бо довго. А тут дивлюся – на рік, можна піти. Та ще мільйон дадуть. Подумав, що треба спробувати.
– Фінансова винагорода нормальна. Один рік можна прослужити, а потім ще й відпочити.
– Мільйон дали?
– Та ні.
– А вже думали, куди витратите свій мільйон?
– Куплю машину, квартиру. Зараз головне – то дослужити.
– Ваша основна мотивація була фінансова – цей мільйон?
– Ні, не тільки. Вбивати п*****, щоб війна скоріше закінчилася.
– За рік ви навряд чи це зробите.
– Я ж не один такий.
Перший вихід: MaxxPro, темрява і страх помилитися
– Ви в штурмовиках зараз. І як воно?
– Тяжко і страшно. Перша операція була в Новопавлівці. Нас попередили, що десь за годину буде вихід на позицію. Зі "Шквалом" переночували. Хлопці заспокоювали, мовляв, все буде добре, не переймайтеся.
– Ви переживали?
– Ну, таке… трохи було. Почали збиратися: вода, батончики, боєкомплект, патрони калібру 7,62, гранати. З собою взяв 11 штук. Тяжко було нести, але думав про своє життя – БК мене може врятувати. Патронів дуже багато набрав: пів кулька здорового, це точно. Вранці був виїзд: сказали, що на пару днів, а було 8 діб.
– Їхали "на закреп": хлопці мали штурманути росіян, а нам треба було перевірити, чи не заховався десь противник. Ми приїхали на бронетранспортері MaxxPro на початок села. Всі висадилися, взяли рюкзаки і побігли по хатах.
– Вивантаження дуже швидке було. Я беру свій рюкзак і не розумію, куди мені далі треба йти, праворуч чи ліворуч. Я побіг у правий бік. Забігаю в хату і бачу, що там один тип сидить, а поруч інший. Думаю: наші чи ні? Злякався, бо їхні військові також мультикам надягають, як і ми. Виявилося, що це – наші хлопці, зі школи, просто відпочивали.
– А я не міг свій рюкзак знайти, коли надів його – хлопців уже немає. Побіг через дорогу, побачив, що вони там сидять.
– Пролетіло FPV, потім Mavic. Боязно, типу. У нас була команда чекати біля будинку, поки наші все зачистять. Хтось вистрелив, я налякався, бо розумів, що вони десь недалеко ходять і можуть підійти. Як стемніло, нам дали команду змінити локацію.
– Ми пішли далі на ангар. Вночі дуже важко було йти: темрява, а ліхтарик вмикати не можна. Я там упав…
Перший раз побачив полонених – боявся їх чіпати
– Десь сьома-восьма година була. Нам кажуть: повна бойова, будьте готові починати рух. Йшли у відкритому полі, потім через кладовище. Бачили багато спаленої техніки. Переночували у великій білій хаті, зранку поїли, а потім нам дали завдання забрати двох полонених, яких захопив "Шквал".
– Ми прийшли до них, треба було полонених в'язати. А я ж перший раз і не знаю, як це робити. Боюся їх чіпати – раптом вони піднімуться. Потім оговтався і зрозумів, що ми маємо захист – автомати. Питаю в наших по рації: як їх в'язати? "Філ" перший почав, я йому допомагав. Був би скотч, то що там мотати?
– Один з полонених був "трьохсотим", але він навіть забув про це, дуже боявся. Шкандибав, бо мав поранення в ногу від гранат.
– Вони просили щось у вас?
– Мовчали, навіть води не просили. Мій побратим їх розпитував, звідки вони. Один був із Самарської області, йому близько сорока років. А другого навіть не пам'ятаю. Запитав у них, чи знають, у якій області нині перебувають? Відповіли: "На Украінє". Сказали, що їхали на будівництво, а їх забрали і відправили сюди, на війну. Коротше, щось таке вигадали. Потім йшли всю дорогу мовчки, ані слова не казали. Гнилі люди. Вони боялися, капець як.
Наші хлопці розповідали, що обійшли п'ять хат і в кожній, у підвалі, ховалися росіяни.
– Ми повели цих двох до місця нашого збору. Ще ми тягли свої рюкзаки, там БК, вода, їжа. Мабуть, кілограмів тридцять важив кожен рюкзак, якщо не більше. Йти тяжко, багнюка налипає на ноги. А полонені йдуть без нічого.
– Треба було їм на спину ваші рюкзаки начепити.
– Так не можна. Аби дозволили, то я так би і зробив. Хай би він ще й мене ніс!
– Потім ми зайшли в "путанку", в ній заплуталися і впали. Але довели полонених до наших суміжників і передали їх хлопцям.
Чого мертвих боятися? Треба живих лякатися!
– Ми пішли далі. Там був наш пілот – "двохсотий". Забрали його, відтягнули. Це було страшно, я просто боюся всіх небіжчиків.
– А чого мертвих боятися? Треба живих лякатися. Тягнемо цього пілота, вже дуже тяжко. Побачили зупинку громадського транспорту, нам по рації дозволи лишити там свої рюкзаки. Ми взяли автомати і тягнули пілота далі, до зазначеного місця.
– Вертаємося назад і бачимо, що небо "не наше". Противник "спалив", де ми знаходимося. І після цього прилетіла мінометна міна. 120-ка впала поруч із зупинкою. Ми зрозуміли, що це по нас працюють. Як почали рухатися далі, то прилетіло ще раз.
– Я впав, закрив обличчя, щоб осколками не посікло. Чую, як по мені земля сиплеться.
– У вас теж був страх?
– Так. Перші два дні було моторошно, а потім уже звикаєш.
– Та немає такого, що не будеш боятися. Ти йдеш і не знаєш, що на тебе чекає. Коли по нас мінометка працювала, то я подумав: навіщо я сюди пішов? А тоді заспокоївся: ну, пішов та й пішов. Не вбило, то вже добре.
– Найстрашніше тут – це мінометка і FPV-дрони. Я досі боюся близького контакту з ворогом. Але думаю, що згодом все буде нормально.
– Буває такий азарт, що хочеться їх убити. У мене прямого контакту з росіянами ще не було, крім тих полонених. Поки що на моєму рахунку – нуль.
– Боязно, але я не впав би в ступор. Вступив із ворогом у бій, бо якщо буду просто сидіти, тоді він мене точно завалить.
Про молодих мільйонерів і відчуття соціальної несправедливості
Вадим Балюк – заступник командира 59-ї окремої штурмової бригади СБС ЗСУ.
– Ми одна з небагатьох бригад, яким було дозволено набирати цих молодих мільйонерів. Ми їх так називаємо. Програма "Контракт 18-24" була задіяна конкретно для штурмовиків. Потім нам дозволили набирати пілотів за цією самою програмою. Контрактом передбачено, що військовослужбовець зобов'язаний рік відпрацювати конкретно на тій посаді, на яку підписав контракт. Через рік він має право міняти місце служби і посаду.
За словами заступника командира, молоді контрактники отримують одну з найкращих підготовок, яку тільки може дати наша країна.
– Вони пів року навчалися і отримали гарну підготовку. Але не скажу, що вони неефективно були використані. Все залежить індивідуально від людини. Є такі, які дуже героїчно виконували обов'язки. Серед них, на жаль, уже є загиблі. В основному вони показують себе на полі бою непогано. Але в такому віці я би їх використовував як пілотів.
Заступник командира підрозділу каже, що відчувається соціальна несправедливість щодо їхніх однолітків, які підписали контракт раніше.
– Я вважаю, що закон ухвалено на швидкоруч. І досить несправедливо чинили з тими, хто до війська прийшов раніше. Цим хлопцям не дають можливості отримати мільйон. Звісно, мотивувати підписувати контракти необхідно. А там, де втрачено ідеологію, то один з найпростіших мотиваторів – це фінанси. Але, на мою думку, це демотивує інших військовослужбовців.
На пілота піду, а в штурмовики – ні. Тяжко
– Скільки ви до цього виходу тренувалися?
– Пів року майже.
– Як вас готували до штурмової роботи?
– Що спецназ (сміється).
– Закінчуються п'ять місяців. Що далі?
– Ну, побачимо. Не буду наперед загадувати, але буде видно. Якщо в штурмовики, то ні. Якщо можна на пілота – тоді піду.
– Я хочу на дрони. Тяжко бути штурмовиком. У мене ще є проблеми зі спиною – працював на вантажоперевезеннях.
– А як ви цей рюкзак несли?
– Фізично тяжко. Морально теж, але це можна стерпіти. Тяжко фізично, бо йдеш, на тобі важкий рюкзак, завжди треба тягнути БК. У нас розказували: чотири хати зачистили і все – немає боєкомплекту, треба заряджати. А за день можна багато хат пройти.
– Рік прослужите, що плануєте далі?
– Буду продовжувати воювати. Якщо буде такий контракт, то, звісно, піду. Пілотом БПЛА служив би.
Я добровільно сюди прийшов. І мамі пообіцяв вернутися
– Що особливого ви побачили в воїнах 18-24? Чим відрізняються від старших за віком?
– З приводу якості виконання бойових завдань вони не завжди відрізняються. Буває, дитинство грає в одному місці. Ми намагаємося дати цим військовослужбовцям найкращу підготовку. І вони її отримують. Звісно, у молодих стан здоров'я гарний. Вони будуть краще виконувати піхотні завдання, ніж люди після 45 років. Це об'єктивно. Тобто, в молодого ще немає тих проблем зі здоров'ям, які під час життєдіяльності набув більш старший боєць.
Слова командира підтверджує "Малий".
– Я йшов, чую, що всі мої речі мокрі, сил уже нема, не можу далі йти. Але подумав: я добровільно сюди прийшов, треба дійти по-любому. У такий спосіб себе мотивував. Та й мамі я пообіцяв, що повернуся.
Коли почалася війна, "Філ" виїхав до Німеччини. Працював на заводі пакувальником.
– Чому повернулися?
– Тому що росія не припинила запускати ракети по наших містах, по дітях, жінках. Невинні люди гинуть. Треба боронити країну від ворога. У 2024-му повернувся в Україну.
– Я хочу на FPV-дроні працювати.
– А ви думаєте, там легко?
– Думаю, що там можна більше окупантів уразити.
Війну неможливо пояснити словами
– Як вам та картина, яку ви побачили навкруги: розбиті вулиці, будинки, все зламане?
– Дуже жорстка картина, якщо чесно. Але корову бачив у Новопавлівці. Офігів, що вона тут живе. Танки заїжджали, обстріли постійні, все розліталося на друзки, а корова вижила. А хлопці з 42-ї бригади бачили козу. Тут тварини є. Може, господарі не могли їх забрати, коли виїжджали звідси. На подвір'ях є багато побитої техніки: мотоцикли, машини. Вікон ніде вже немає, дверей також нема. Вцілілої хати тут не знайдеш.
– Як би вас, припустимо, якийсь цивільний запитав: що таке війна? Що б ви відповіли?
– Я не нічого не пояснював би. Йди сюди – спробуй, тоді сам мені розкажеш. І все. Може, пару слів сказав би, але небагато, це точно.
Ольга Калиновська, "5 канал"
Дивіться також відео:
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.