Військовослужбовці взводу радіо-електронної боротьби 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр" зазвичай несуть службу на другій лінії оборони. Одного разу, прикриваючи піхоту, РЕБщики й самі опинилися "на нулі"
"Розуміємо, що далі п**дець"
– Машинка у вас така серйозна. А рятуються ці сітки?
– Сподіваємось.
Військовослужбовець Андрій на війні від 2022 року. Починав у піхоті в складі 53-ї бригади.
– Потім отримав тяжке поранення, після якого перевели в ППО по "Шахедах". Рік відслужив там, а нині в 93-й. Ми – взвод радіо-електронної боротьби, персонал забезпечення. Хлопці "глушать" ворога на віддаленому доступі: оператори РЕБа сидять далеко звідси.
– Сьома рота, третій батальйон. Майже два роки при піхоті був. Нам "скидали" точку, тож ми заходили в лісопосадку, щоб відтіснити росіян звідти й дати можливість зайти 8-й, 9-й роті для подальших їхніх пересувань. Були стрілецькі бої. Тоді, в перший раз, здавалося, що це сильно близько було – метрів 50. Силуети ворожі бачив, а їхніх облич – ні. Я й дружині казав: ті два роки, що я був у піхоті, то як підготовка до цього підрозділу.
Військовик на псевдо "Філ" пригадав історію зі служби у взводі РЕБу.
– Думаю, попереду нас, піхота стоїть, а карти з собою не було. Телефоную, щоб розуміти, де які позиції, де що знаходиться. І тут ми розуміємо, що вся піхота стоїть позаду нас. А наша позиція – найперша стоїть. Ну розуміємо, що далі п**дець.
9 травня 2025-го року, ввечері, ми зайшли на позицію в районі Кліщіївки, між п'ятою і шостою переправою. Ми вмикали РЕБи, щоб прикривали нашу піхоту, допомагали їм заходи і виходи на свої точки. До певного моменту було все в порядку. Ми думали, що попереду нас – зв'язківці. Однак їхню позицію противник спалив, хлопці вийшли звідти живі і метрів за двісті ззаду нас облаштувалися. Тож ми опинились першими на цій ділянці. Мабуть далося взнаки, що раніше я був у піхоті, то зрозумів ситуацію чи якась чуйка була. Але ми з побратимом почали всередині копати другий вхід. Ну, якщо один засипало, ти завжди маєш можливість вийти через інший. Копали, а мішки з землею кудись треба подіти, тож ми заставили ними вхід.
Бій у притул: нічні гості та стрілянина крізь мішки
– Буквально за тиждень, як облаштували бліндаж, до нас "постукали" непрохані друзі. Ми вже розуміли, що попереду нас нікого з наших немає, і вони можуть в будь-який момент підійти.
– Розкажіть історію цього автомата?
– Я не знаю, скільки він вже "перевалив" їх. Отож біля Кліщіївки росіяни вночі до нас зайшли. Ми стрілялися з ними через мішки, перебуваючи в півтора метрах один від одного. І так було кілька штурмів, мабуть, п'ять. До нас вони доходили в притул. Більше не хочеться такого.
– Як ви почули противника?
– У перших хто в них йшов, ми почули рацію. Зрозуміли, що це не наші голоси: російська говірка. Навіть коли дехто з наших російською розмовляє, то це було інакше, з їхньою не сплутаєш.
– Реально чули, що це росіяни?
– Так, реально на слух чули. У нас така ситуація, що всі, хто сидять на позиціях, то не ходять без команди по вулиці, ніякого руху. А вони йшли по дві людини, розвідували місцевість та побачили бліндаж і почали прощупували: чи є там хто?
Ми одного "задвохсотили", іншого поранили, він почав тікати, його добили дронщики.
"Хто здається, той з гранатами не заходить"
У росіян забрали документи. Побачили, що вони були нещодавно призвані.
– Один в березні 25-го року тільки-но підписав контракт. Вони не особо й навчені були, і по їхніх діях було зрозуміло, що вони "зелені" і просто йдуть на смерть. Кинули дві гранати і одразу вдвох почали йти до нас "в нору". А наш "калаш" вже був налаштований для них: ми зробили собі затулену бійницю спеціально для автомата. На курок натиснув – одного положив. Інший кричить: "Здаюся в полон". Я йому у відповідь кажу: "Хто здається, той з гранатами не заходить". Ми документи в нього забрали: Магаданська область, 77-го року народження, прізвище не пам'ятаю вже.
– З'ясувалося, що вони одразу не бачили нашу позицію. Вони зверху за брустером ночували. У нас маскувальна сітка натягнута. Вони намагалися її підпалити, але дощик накрапав і не дав загорітися. Я так і не зрозумів, для чого хотіли підпалити. Можливо, аби скорегувати на пожежу своїх пілотів.
Ці двоє кинули гранати біля входу, а самі залізли наверх: хотіли прострелити наш бліндаж через верх. Але перекриття у нас було шикарне, тож "калаш" не міг його прострелити. А ми знали "слабке" місце і стріляли звідти: поранили його. Він доповз до якогось дерева і "задвохсотився". Зазвичай коли вони знаходять бліндаж, то зачищають його. Потім заходять в середину, по рації передають координати цієї точки. До них підходить ще дві-три людини. І такими накатами вони накопичуються, а потім просуваються далі.
Окупанти носять в рюкзаку "Снікерси", тушонку і повербанки
– Скільки ви були на позиції?
– 52 дні.
– Це в них ви взяли їжу, воду?
– Так. Вони всі з рюкзаками ходять, в них по 2-3 повербанки. З їжі були: тушонка, якісь консерви, два "Снікерса", "Марс", цигарки та дві баклажки води по 0,5 л.
– І як їхня їжа?
– Тушонка нормальна. Провізії у них було не на місяць чи два. Я так розумію, або не має такого запасу, або немає сенсу багато тягнути. Хто його знає? У кожного з окупантів в рюкзаку була антенна на "павук", по дві "радійки". Здивувало, що той, кого ми вбили, був у цивільному одязі: у спортивній формі. Інші мали броніки, каски. Однак все це нормально лише до певного моменту, бо ми стріляємо не в бронік, а одразу в голову. Так що їм той захист не допоможе. Це мабуть не можна розповідати...
– Усе нормально. Хай бояться.
– Ще ми у них забрали два АК. Потім вони нам позицію розвалили нафіг, підпалили, і ми нічого не встигли забрали. Я навіть рюкзак залишив там.
– 52 дні на позиції – важко?
– Але це не межа. По правді казати, піхотинці буває й більше перебувають на позиції. Морально це дуже тяжко, особливо якщо просто сидиш. Уявіть, 50 днів просидіти у ямі, коли по тобі все летить... Тяжко, але ми витримали. Дякувати Богу, якби не дронщики, то наразі піхота приречена без них.
Українські оборонці зізнаються, що дрони виконують дуже важливу роботу на передовій: доставляють провізію, боєприпаси, допомагають відбиватися від ворога.
– Якщо ти розумієш, що тобі незабаром щось прилетить, то повідомляєш дронщикам і пілоти допоможуть, як мінімум, відженуть росіян. А якщо вийде – "задвохсотять" чи "затрьохсотять" їх. За це побратимам велика дяка.
– На той момент ми вижили. Дякуємо хлопцям, які на машині вивозять людей з позиції. Це – "пацани з яйцями". Не зважаючи ні на що – дав по газах і під саму нашу позицію під’їхав. Двох хлопців привіз, нас трьох забрав.
– Трошки погода допомогла, пішов дощ вчасно і ворожі БПЛА не літали. Бо коли літають – це одне, звук мопеда чути чорті куди. А можуть же сидіти під кущем і чекати на тебе.
Андрюха приїхав за нами на квадроциклі з причепом. Ми з побратимом туди вскочили: нам було без різниці, аби швидше забратися звідти. Ми раді були і чекали на дощ, тому що заміна нам могла приїхати тільки за поганої погоди.
Тут нам набагато краще, морально краще. Може комусь не вистачає якогось "двіжу". Кому сумно, то можна вийти та постріляти по чужих дронах, позбивати їх.
Фермер з Херсонщини розповів про родину, необхідність ротації та мотивацію
Попри те, що поруч щось дзижчить, військовослужбовець з позивним "Філ" розповів, що РЕБщикам трошки легше, ніж піхотинцям.
– Я таке думаю: аби військовослужбовцям хотілося воювати і повертатися назад, то потрібно дати їм відпочити. Я давненько воюю, завдяки пораненням – маю їх чотири чи п'ять – були періоди, що я бував вдома. Хоча би раз на три місяці, на п'ять-десять днів треба відпускати, це стимулює. Тобто ти приїхав, трошки розвіявся, змінив обстановку. А потім повернувся сюди, тебе не одразу кидають на позицію, є період для адаптації. Цього бракує, я так розумію, через нестачу особового складу.
– Чим займалися до війни?
– Фермером був, на землі працював. Я родом із Херсонської області. Зараз мій населений пункт окупований. Село Новомиколаївка за 15 кілометрів від Скадовська. Мамка залишилася там, а батько перед війною помер. Ми з дружиною та дітьми виїхали. Дочці зараз 25 років, вона в Одесі в банку працює, а сину – 22, навчається на військового.
"Філ" зізнався: на рідній Херсонщині мав трохи землі та кілька одиниць сільгосптехніки.
– Ну, не геть серйозним фермером був, але 50 гектарів мав. Ми жили нормально, вистачало на життя. Та й чимось зайнятий був, мені це подобалося. Вирощували кавуни, соняхи, зернові. Але почалась війна.
У той рік орали землю пізно, я саме збирався заборонувати, щоб не засохло. Прокинувся о 5-й ранку. Мій трактор стояв у тестя – поїхав до нього, а він каже: "Залишай техніку, війна почалася". І вже о 9-й годині через наше село військова колона їхала. Ось так я зустрів війну. Ми до осені ще були в окупації. Трохи землі було засіяно та й особливо ніхто не збирався нікуди виїжджати. Потрібно було зібрати думки до купи, як то кажуть, дозбирати фінанси. Восени нас з одного села ціла команда виїхала, мабуть машин 12. Цією групою їхали через Запоріжжя в Хмельницьку область.
Там нам дали будиночок. Ми в одній хаті жили двома сім'ями: я з дружиною і моя сестра з чоловіком. А в цьому році ми з дружиною винайняли квартиру.
Ми розуміємо, що в рідне село вже не вернемось, а жити треба далі. Як то кажуть, життя продовжується, необхідно облаштовуватися на новому місці. Якби ще батьки повиїжджали з окупованої території, але пенсіонерів там поки не чіпають. Розумієте, вони все життя там прожили, їм складно все кинути і їхати в нікуди.
З Хмельниччини я й призивався. Правда, не одразу. В 23-му році на роботу влаштувався. Я хотів йти на війну, збирався одразу, а дружина: "Ні, нікуди не підеш". Я мав обмеження по здоров'ю, бо в молодості отримав інсульт. Але мої думки були за державу, за Україну. Тоді всі казали, що війна протягом року закінчиться, бо зараз "всією країною піднімемося"і щось зробимо. І держава буде щось робити. На жаль, так не вийшло.
Я пішов на війну і не шкодую, бо розумію – зробив це задля того, щоб цю погань вигнати звідси. І побратими так само. Наш замполіт з 16-го року робить свою справу. Був і в танкових підрозділах, і в інших. Кожен займається своїм. Звикаєш до людей. І сподіваєшся на краще. Раз мене Бог досі залишив живим, то значить я ще для чогось потрібен. Робимо те, що мусимо робимо: колись краще, колись гірше, але перебуваємо на своєму місці.
Ольга Калиновська, "5 канал"
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.