24-а окрема механізована бригада імені Короля Данила нині боронить українські землі на Донеччині.
Без піхоти не втримати навіть найкращу точку
"Лотос" – командир роти 24-ї ОМБр. Його підрозділ стоїть тут близько року.
– Я вже збився з рахунку. Спочатку на одних позиціях були, потім на інші переїхали. Тут нам трохи краще. Противник нашу 24-у бригаду вже знає і поважає, особливо через третій батальйон.
– Більшу частину Часового Яру зараз тримає противник?
– 50 на 50.
Командир з позивним "Ванга" скаржиться: орки йдуть через переправу щодня по три-чотири людини.
– Тихо?
– Так, тільки техніка десь їде. Вони йдуть з нового Часового Яру через переправу: йдуть, йдуть і йдуть. Кожен день щонайменше три-чотири людини заходять.
– Які вони, міські бої, якщо це взагалі ще можна містом назвати?
– Руїни, розвалини, підвали… Тут позиції одна від одної на відстані 20-30 метрів. Звісно, противник знає, де розташовані наші позиції, а ми знаємо, де перебувають вони. Так, у нас і полонині їхні є. Беремо багато таких, хто хотів наших хлопців "заштурмувати".
"Ванга" додає: бувають випадки, коли на українські позиції орки приходять самостійно.
– Перший полонений ходив і шукав воду. Трохи заблукав, а коли розумів, що прийшов не до "своїх", то почав здаватися. Другого росіянина на наступний день взяли: він тікав з поля бою. Кричав, що "свій", але трохи не туди завернув і потрапив до нас у полон. Як виявилося, один був з Далекого Сходу, а інший з Підмосков'я. Прийшли воювати за гроші. Перший хотів заробити на квартиру, другий – розплатитися з боргами. Їм обіцяли одне, а в результаті пішли як "м'ясо".
Військовослужбовці ЗСУ розповіли, що нині на цій ділянці фронту противник активізувався і проводить штурми.
– Спочатку прилітає "привіт" від ударного російського безпілотника. А потім, під прикриттям FPV, вони починають атакувати. На війні дуже важливі і безпілотник, і мінометний снаряд. Але, якщо немає піхотинця, то нікому буде тримати позицію.
Життя в лісі: окоп – як другий дім
Позиції 24-ї бригади – в лісі. Це одночасно і фортеця, і дім. Військові показали, як облаштувалися. Тут і спостережний пункт, і схованка, і місце для перепочинку.
– Давай-давай світи, гляну, що ви тут нарили. Живете, як королі? Ну, переміщення трохи обмежене: сітку занизько причепили.
– Я зрозумів. А що ти бачиш звідси?
– З бійниці все бачу: і ліворуч, і праворуч.
– Дивись, оце "крутий укроп" іде. Ставай в повний зріст, не бійся!
"Лотос" каже, що сюди намагаються по-максимальному закидати провізію для піхотинців. Це великі посилки до 10 кілограмів, а то й більші.
– Доставка в нас налагоджена. Але вона може долетіти, а може й ні. Тому стараються пішим ходом певний кілометраж пройти і принести провізію. Воду для госппотреб набираємо в озері, для пиття – знайшли колодязь неподалік.
– У нас є запаси з продуктами. Отак хлопці живуть тут 15-20 днів. А інколи поповнюють провізію, коли противник до них підходить і його взяли разом з трофеями. А кожен з них має не тільки автомат і БК, а ще й запас їжі на пару діб.
Виживання піхотинця залежить не лише від укриття, а й від хитрості
"Молдова" – командир взводу – зізнався, що в піхоті дуже важко.
– Тут потрібна витримка, добра спортивна підготовка. Піхоті доводиться постійно рухатися, просто сидіти на позиціях не вийде. Триває сучасна війна: навколо літають "пташки", тож треба бігати та дурити їх.
– Як це?
– Було багато таких ситуацій, де аби вижити, доводилося їх обманювати. Я і провідником бігав, і в розвідці – теж бігав. FPV можна надурити, враховуючи радіогоризонт і знаючи, як той дрон спускається. Наприклад, можна забігти туди, де він тебе не дістане або втратить свій сигнал.
– Перший раз заводив нас провідник і там треба було перебігти поле. Хто там воював, той знає, – називається "Алея трупів". Це так звана дорога життя та окопи, за які билися то ворог, то наші. Був лютий, йти до своїх доводилося в темряві й не хотілося йти багнюкою, що вперемішку з небіжчиками. Тож намагалися швиденько перебігти через поле. Пам'ятаю, коли ми вперше бігли, то провідник замовив нам супровід з радіоелектронної боротьби. А ворог знає: якщо РЕБ працюватиме, то ми одразу будемо бігти. Ну, і розпочали обстріл. Цей провідник – "трьохсотий", бо перший біг, а ми добігли.
Наступного разу вже я вів групу. Замовив РЕБ, дві хвилинки почекав – орки почали по полю гатити. А як вони замовкли, то ми з хлопцями й перебігли нормально.
Хочеш жити – рий: чим глибше копаєш, тим довше проживеш
– Кубку вирили в повну глибину, на повний зріст. Я маю метр 75. Тож мені тут нормально. Окоп критий, є запасний вихід.
– Увесь вільний час, коли не літають ворожі дрони, піхотинці займаються облаштуванням і укріпленням позиції: риємо-копаємо, копаємо-риємо. А що робити, якщо жити хочу? Чим глибше окопаєшся, тим довше проживеш.
Командир роти розповідає, якщо людина на позиції по 70-80 днів, то їй потрібен відпочинок.
– Це зрозуміло. Я буду старатися, аби боєць побільше відпочив. Якщо він справді показав себе нормально, то треба, щоб підлікувався, пішов в відпустку.
– Яким чином взагалі відбувається переміщення і заміна особового складу – ворог усе бачать?
– Ми чекаємо на погоду. І природа зараз допомагає – робимо все під прикриттям "зеленки" та будівель.
Піхотинці розповіли, що їм дуже набридають "привіти" від росіян у вигляді FPV, великі дрони типу "крило", мінішахедики. Інколи ними вони розбивають наші позиції.
– Він до 10 кілограмів, уже нафариширований різним і може нам дещо порозвалювати. Основне, щоб наші піхотинці працювали і не казали: "Командир, міняємо точку". Такого не виходить.
– Хлопці, гарно ви тут попрацювали з траншеями. Це – бійниця, бачу "Покемончик" на чергуванні, мішки тут стоять, сітка на бійниці піднімається. Добре! Ось і підкоп під бетон. Треба мати дуже гарне і безпечне укриття, бо це ж для себе!
Піхота живе прямо на СПшках, роль піхотинця дуже важлива, бо це – лінія бойового зіткнення.
– Без піхоти ніяк. Не можна втримати все дронами. Тумани, РЕБи, дощі. І все: ворог буде вже в Костянтинівці. Бо передова без піхоти та порожня дорога – це перша ознака небезпеки.
Села навколо Часового Яру та Костянтинівки мають моторошний вигляд
Дорога від Костянтинівки до найбільшого села нині якраз порожня. Тут повністю розбита вулиця: тільки розтрощені будинки місцевих, спалені автівки та покинуті собаки.
Село розташоване ближче до Часового Яру. По прямій звідси до Костянтинівки близько 9 кілометрів.
– У Костянтинівку прилітають не лише артилерійські снаряди, а й дрони, в тому числі на оптоволокні. Захід-вихід, мені здається, набагато гіршим став.
– Ми заходили в Кліщіївку вдень: дорога була 4-5 кілометрів, тоді тільки міномет працював. Зараз уже так не походиш.
– Як воно – бути піхотинцем?
– Поважно й важко. На передку все залежить від піхотинців. Це ті, хто тримають оборону, нашу землю тримають. Тяжко, але хлопці вчаться: треба вміти керувати по радіостанції, без допомоги дрона. Наразі дуже великий наплив противника. Мотоциклістів трохи є, але не у великій кількості. Пару днів тому пару штук намагалися переїхати канал – підірвалися на мінах. Я не знаю, яка в них мотивація. Зрозуміло, що їх заганяють до нас. Зворотного шляху в них немає. Назад навіть "трьохсоті" не йдуть: все одно сидять тут до останнього, поки їх не закидаємо, або здаються у полон.
– У них у голові – повна каша. Вони йдуть сюди на заробітки. Були такі ситуації: він навіть без автомата, нога поранена, кульгає, а все одно йде до позиції, на міну наступив – і все.
Піхотинці 24-ї бригади розповіли, що свого часу в цей сектор фронту загнали дуже багато техніки. Її "перемололи" майже всю.
– Нам бажано тримати цю висоту до останнього. Тому що потім буде дуже напряжно з російськими безпілотниками – пілоти їхні стануть ближче. І пересування навіть у районі Костянтинівки буде дуже ускладнене. Зараз воно плюс-мінус є. На околицях ми спокійно пересуваємося: РЕБи працюють, сітки теж працюють. Ми вже звикли. Основне – мати хоч якусь ротацію на цій локації. Дехто з хлопців тут по два місяці перебуває, але ми намагаємося їх міняти.
– Нині є зміни: підійшла піхота з полігону. Хлопці підготовлені. Уранці встав з ліжка – у тебе над головою бійниця, і одразу починаєш "навалювати". Тільки основне – щоб не в штани.
– Пан "Ява", багато зайвого не кажіть (піхотинці сміються).
Поки ворожих штурмів немає, хлопці ще тримаються. Однак після кожної атаки противника командири намагаються дати особовому складу відпочинок і міняють людей.
– Жодного переміщення без дозволу командира не відбувається, бо вони можуть обернутися зайвими втратами.
"Я тут, бо не хочу, щоб мій син воював"
Військовик на псевдо "Молдова" розповів, що він родом з Республіки Молдова.
– Тому я й маю такий позивний. Коли там почалася війна, я був маленьким. Задля безпеки мої батьки переїхали на Донбас. Я там виріс і мав тихе, спокійне дитинство. Але в 2014 році знову почалася війна. Знову цей "русскій мір". І доля закинула мене в Ірпінь та Гостомель. А тепер воюю на Донеччині.
– Хто тут навпроти вас стоїть – яка бригада, дивізія?
– Різні були окупанти. Навіть не знаю, як їх там називати. Всі різні на обличчя… Не хочу, щоб вони захоплювали наші землі. Я не хочу, щоб моєму сину довелося воювати. Заради цього я тут, в окопі.
– Скільки вашому сину?
– Йому 12 років.
Ольга Калиновська, "5 канал"
Як повідомляв 5.UA, українські війська на Сумщині визволили Андріївку та закріпилися поблизу Олексіївки.
Дивіться також відео:
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською