На адмінмежі Донеччини та Дніпропетровщини ворог наступає. КАБи ламають дороги, ударні дрони нищать навколишні села. І лише екіпаж поліції "Білий янгол" знає, скільки часу залишилось у місцевих, щоб утекти від небезпеки. Залишити домівки погоджуються не всі.
Там, де ще вчора жили люди, сьогодні вже бомблять
В селах поблизу кордону Донеччини і Дніпропетровщини люди хочуть виїжджати. Нині тут стає небезпечно. "Білі янголи" – це евакуаційний підрозділ поліції Донеччини, що намагається вивезти місцевих, які тікають від війни.
– Вчора до волонтерської організації надійшли заявки про допомогу в евакуації людей з сіл Гаврилівка та Лісове. Це Дніпропетровщина, там двоє людей зараз. Ми прийняли заявки, бо це суміжна територія з Донецькою областю. Логістика проходить через ці населені пункти.
Начальник сектора евакуаційних заходів "Білі янголи" Волноваського райвідділку поліції Василь Піпа:
– Фактично ми там несемо службу наче на прикордонній території. Ми з'їздили і забрали людей з Гаврилівки. А одну жінку не забрали, бо вона відмовилася. Її сусіди повезуть за тим місцем, де самі будуть мешкати. З Лісового ми забрали двох переселенців з Донецької області.
– Де ми?
– В полях. Фронт потроху рухається в бік Дніпропетровщини. Я про це говорити не можу, бо не військовий. Наша справа – евакуювати населення, реагувати на прохання людей про допомогу.
Місцеві селяни розповідають, що нещодавно заходили дві диверсійно-розвідувальні групи – одну схопили.
– Прямо в село?
– Тут ліс за 6 кілометрів. То хіба для розвідників це відстань?
В цій місцевості посилалася дія безпілотної авіації ворога. Вони уражають й цивільні автомобілі. Днями загинув аграрій, який їхав власним транспортом. Поруч, у Дніпропетровській області, FPV-дрон вбив людину на місці. Долітають вони дуже далеко, нерідко летять фугасні авіаційні бомби. Ситуація для людей дуже тяжка. Там, де ми ще п'ять днів тому забирали людей на евакуацію Комарської громади, нині ми туди вже заїхати не можемо. Ворог не дозволить, бо все частіше наш гуманітарний транспорт потрапляє під їхній обстріл: є факт поранення наших екіпажів.
Я не їду. Дасть Бог – бомба не прилетить
– Я не їду! У мене є де жити. Ті, хто їдуть – зараз до вас вийдуть.
– А ви чому не їдете? Раптом бомба прилетить?
– Дасть Бог не прилетить. Ми вже раз тікали.
Світлана, переселенка з Покровська, розповіла свою історію.
– Наш будинок перебило навпіл. Якраз у під'їзд прилетіло: до першого поверху його немає взагалі. Ми жили в багатоповерхівці, мікрорайон Гірник. Дочка там була до останнього, лише в січні виїхала. А ми разом з онуком раніше сюди приїхали, йому дев'ять років. А тепер ще й син приїхав з Покровська. У нього двоє дітей. Один з них – 16-річний хлопчик з інвалідністю, без ручки народився. Тепер усі з нами живуть. Нічого. Тут ми городину посадили. Куди ж вже тікати?
– Ну, воюй, кума. До зустрічі. Ще приїдеш додому. І не переживай, все нормально. Ви тримайтеся тут.
– Ми надіємося на наших хлопців. Дай Бог. Так вийшло, що Донецька область… То маємо надію, що Дніпропетровська залишиться нашою. Чесно кажучи, я вірю, що й Донецьку ми можемо назад забрати, рано чи пізно, заберемо обов'язково.
– З Божою допомогою, щоб нам доїхати. А вам дякуємо, що ви нас вивезли, Вася.
Військові попереджають "Білого янгола" про небезпеку: ворожий снаряд прилетів просто в центр мосту.
– Хочуть відрізати населений пункт від світу.
– Так що, там не можна проїхати?
– Ще проїхати можна. Хотіли вас залишити в Донецькій області. Поїхали, поки можемо. Хочеш на міст подивитися?
– Головне – людей забрати!
– Дивись, зараз будеш їхати до самого мосту: там дірка по центру. Їдеш ліворуч, але ще і з правого боку можна об'їхати. А другий – в очерет ліг.
Ходимо порожнім селом з покинутими будинками. Це село нині активно накривають російські КАБи. Це перше село, коли ми в'їжджаємо на Донеччину з Дніпропетровської області. Раніше воно називалося Іскра. Нікого немає, але ми сюди приїхали задля того, аби забирати маломобільних людей.
– О, хтось є.
– По мосту вдарили, він – напівзруйнований. Що ви думаєте, як будете з села виходити?
– Хай б'ють, я на ногу не стаю, але...
– Так вас у лікарню завеземо. І бабусю.
– Як кажуть, кладовище в нас близько, якщо будемо вмирати.
– Та ну перестаньте, вам ще жити й жити.
Ризикують власним життям задля порятунку незнайомої людини
Поліцейський Василь зізнається, що нині вивозити людей дедалі тяжче, доводиться ризикувати і собою, і життям тих людей, які погодилися виїжджати.
– Чим далі, тим цей ризик більший. Нещодавно під час евакуації військовими людей з села Олексіївка вивозили 8 душ цивільного населення. І росіяни бачили, що проходить евакуація місцевого населення. Вже на зворотному шляху відбулося неодноразове влучання в військовий транспортний засіб, яким вивозили людей.
Волонтерка Христина зізнається, негативні емоції викликають люди, яких вивезли з небезпечних міст, а вони знову повертаються назад.
– Потім знову приходять заявки на евакуацію тих самих людей, яких уже вивозили. І тоді ти злишся, бо кожен заїзд, кожна евакуація – це небезпека. Кожна евакуація – це ризик власним життям. Ризикувати ми звикли, робити добрі справи ми будемо й надалі, але ми хочемо взаємності від людей. Будь ласка, трошки підіть нам назустріч.
– Дивіться, у вас з ногами проблеми, і в одного, і в іншої. Поїхали з нами: там полікували би вас.
– Я не хочу нікуди їхати. Ви розумієте, ми ніде нікому не потрібні. Давай мені тільки не реви.
– Ви не плачте, але і ми, молоді, нікому ніде не потрібні. Ви собі потрібні, рідним своїм потрібні, дітям, онукам.
Поліцейський Василь каже, що важко в тому плані, що за цими людьми доведеться все одно повертатися, ризикуючи і собою, і ними.
– А таке бувало. І відмовитися ми не можемо. Бо тоді навіщо ми потрібні? Якщо є змога, хоч шпаринка, то ми туди проскочимо, то ми до них доберемося. В іншому разі людям доводиться йти пішки нам на зустріч. Інколи топають ніжками по 8-10 кілометрів. Для села Іскра небезпека в тому, що відбулося влучання в міст через річку Вовча між Дніпропетровською та Донецькою областями. Ще можна проїхати, а якби переправу зруйнували повністю, довелося б інші шляхи шукати. Логістика для нас ускладнилася би.
– А почнуть росіяни наступати, що будете робити?
– Ну, вітати, звісно, не будемо. Вони прийдуть і підуть. Так сказали нам. Трястися теж я не буду.
Одна бабуся – наче ціла спецоперація
– А де живе Марія Омелянівна?
– Там – будинок розбитий, зелений дах. Від села приблизно з кілометр. Ви молоденькі, вам близько.
– Бабцю звідси ви не вивезете. Ну, йдіть з нею побалакайте. Не поїде вона. В мене вже серце коле: вона мені пообіцяла, що сьогодні виїде, а потім передумала.
Військові приїхали, аби евакуювати літню жінку, їй – 90 років. Вона не хоче звідси їхати, каже: потім.
– Тобто, теоретично вона не проти покинути село, тому що розуміє небезпеку, але відтягує евакуацію до останнього. І такі ситуації можуть дуже погано закінчуватися, тому що потім, за два-три дні ситуація може змінитися кардинально. Можуть повністю зруйнувати міст і це вплине на логістику, або шлях до цього населеного пункту повністю візьмуть під контроль росіяни. Тоді дістатися сюди буде неможливо. Це ризик для життя не тільки "Білих янголів", які їздять на броньованих автівках, але вони не захищені від абсолютних ударів. Це ризик для всіх, хто сюди буде намагатися потрапити. І, вочевидь, літні люди ситуацію не зовсім розуміють.
– Ці люди, які залишилися в Комарській та Великоновосілківській громадах, вони були неодноразово попереджені про евакуацію, бо наражають себе на небезпеку.
Кожне село, до якого заходить ворог, вже фактично зруйноване. Тому люди там лишаються на свій страх і ризик: бути або пораненими, або вбитими. Ще тяжче від того, що надання їм медичної допомоги або евакуації стає фактично неможливим.
– Добрий день! Вже міст зруйнували, донька сказала, щоб ми вас забрали звідси.
– Як забрали?
– Отак. Діти не приїдуть. Беріть паспорт, документи, поїхали.
– Мені треба зібратися.
– Часу немає, треба дуже швиденько, бо КАБи знову летять.
– Чесно ви доставите мене до доньки?
– А куди ж? Невже викинемо вас посеред дороги, ну ви даєте. А що ви шукаєте?
– Прапор! Коли хату розбомбили, то його викинуло. Я взяла і сховала. У мене ж вікна всі повилітали… Я ж навіть ту війну пам'ятаю. Як почалася, мені п'ять років було, батька вони забрали і гнали через Сиваш. І налетіли німецькі літаки, то річка червона була від крові. Вбили беззбройних солдат.
–Їдемо?
– Ага, з Богом.
– Як каже мій керівник: "Забрати одну людину – то вже ціла спецоперація".
– Одно разу ми виїжджали, в нас прилетіла FPV-шка. Трошки мене поранило. Дякувати Богу: руки-ноги цілі. Могло бути по-іншому, могло мене вже і не бути. Але на все воля Божа. Вони мужні, звичайно, відважні хлопці, які намагаються завжди знайти можливість вивезти цих людей, які просяться. Не завжди є можливість. Бо є такі моменти, коли вже дуже близько ворог, і не завжди вже можна заїхати за цивільними. Вони намагаються з військовослужбовцями спілкуватися. І спільними зусиллями, якщо є така можливість, то вивозити людей.
– Дякую, що маму привезли.
– А ми вам казали, що ми її вмовимо виїхати. А ви все не вірили нам. Дивіться: це ваша мама?
– А я вам казала, що привезуть з однією сумкою. А ви хоч зарядку для телефона взяли?
– Ні. Дякую вам, Христина і Оля. Ось цьому хлопцю подякуйте.
– Добре, що ви виїхали, тож ми не будемо наступного разу ризикувати життям.
Ми робимо це не за подяку: рятуємо людей від щирого серця
Волонтерка Христина каже, що "Білі ангели" це такі хороші, добрі люди.
– Команда, з якою я постійно працюю, і одна, і друга – класні люди, які роблять добрі справи. І я насичуюся цим позитивом, цим добром. Я хочу й надалі продовжувати допомагати евакуювати людей.
– Багато людей вдячні екіпажу "Білого янголу". Місцеві не знають, куди їх везуть: вони їдуть у невідомість. І для них складно – люди розгублені. Можливо, вони і хотіли б подякувати. Але насправді вони розгублені. Ми робимо те, що ми хочемо робити, від щирого серця. А люди оцінять.
– У що ти віриш, коли їдеш у такі села, де ти розумієш, що небезпека наближається сюди дедалі більше і більше?
– У світле майбутнє, що війна рано чи пізно закінчиться – то все погана справа. Вірю в те, що ми повернемося додому, відбудуємо. Колись я казав людям з Мар'янки, що ще накриємо столи на всю Мар'янку, розгребемо ті завалля, відбудуємо будинки. Будемо жити мирним життям на своїй рідній землі. Варто боротися…
Наступного дня після евакуації пані Марії в міст, що веде до села Іскра, знову прилетіло кілька снарядів. Міст ще тримається, але їхати дуже небезпечно. Легковою машиною ще можна проїхати.
Ольга Калиновська, "5 канал"
Як повідомляв 5.UA, США зрозуміли, чого хоче росія – від кого вимагатимуть поступок на переговорах.
Дивіться також відео:
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською