Самохідна артилерійська установка 2С1 "Гвоздика", якій понад пів століття, досі тримає фронт і прикриває українську піхоту. Артилеристи 59-ї штурмової бригади ЗСУ працюють під ворожими дронами. Вони зізнаються: війна забирає роки життя, але іншого вибору, ніж воювати за свою землю, у них немає.
Їй 60 років, але вона ще дає жару
– Головне, не скотитися по цих сходах.
– То ви одна до нас приїхали, дівчино?
– А вам багато треба?.. Ух, як у вас у бліндажі красиво, просто хороми! Давайте знайомитися.
– Іван. Я з 2015-го по 2016-й рік був в АТО.
– Я – Михайло, захищаю рідну землю з 2015 року. Тоді теж воював на самохідній артилерійській установці 2С1 "Гвоздика". У 22-му з перших днів на війні. Як зателефонували з військкомату – одразу поїхав.
– Я у 22-му році потрапив в армію, а потім в 23-му пішов на фронт. Звати мене Олександр.
– Я теж Олександр. У 15-му був в артилерії, я тоді був на Д30-ках, то там ми взагалі працювали міцно. Але тоді не так інтенсивно було, як зараз.
Військовослужбовці 59-ї окремої штурмової бригади залюбки розповіли про САУ та свою службу.
– Саня, одразу по готовності – постріл!
– "Гвоздика" для роботи хороша машина. Не комфортна, але працює як треба.
– Скільки років цій САУ?
– Фух, скільки? Десь 50-60 років. Є чеська збірка, є радянська. Цю збирали в Чехії. Хороша машина, тільки повернулася з ремонту. Ствол новий, тому стріляє добре. Якісна машина. Іноді краща, ніж нові.
– Приходить нам команда під штурми і треба відпрацювати по противнику, тоді й працюємо. Нормальна машина, але незручна всередині.
– Її ж не робили для зручності. Тут треба силу прикладати до всього, тут немає ніякої електроніки. По-друге, посадка тут через люки зверху. Якщо навкруги багнюка, то ти все несеш туди, досередини.
– Ви ще й ноги витираєте?!
– Заїжджаємо сюди чистенькі, попрані. А за тиждень повертаємося брудненькі.
– Снаряди носиш, земля налипає, приносиш бруд додому, потім усе треба прати. І так щоразу.
Постріл! І землю з волосся вигрібаєш
– Працюємо під ворожою "пташкою". Чекаємо на коректуру. Якщо потрапляє САУ в ціль, то коректура буде мінімальною. Якщо ні, то будемо, як то кажуть, "крутити стволом".
– Напевно, у вас одна з найтяжчих фізичних робіт.
– Хто погано вчився – той сильно працює (сміється). Терпимо. Вже звикли до всього.
– Постріл!
– Мікрострус, напевно, в окупантів! Хай краще буде так! Я досі вигрібаю землю з волосся.
– А що робити? Така система тут. Бачите, земля з усіх боків нас захищає. Тому вона і вилітає на нас, бо йде дуже велика міць з віддульника – повітрям усе сюди заносить. Навіть дерева розлітаються спереду.
– Працюємо! Постріл!
– Я би не сказав, що мені тут подобається. Не думаю, що я народжений для війни, але треба захищати. І це не найгірша робота – сто відсотків. Я думаю, що в піхоті гірше.
– Шкода свій час, роки пролітають. І саме це гризе, бо вдома діти ростуть, онуки, а ми їх не бачимо, бо постійно на передовій. Це найважче. Дома є, що робити, а ми тут.
– Був спочатку механіком-водієм. Оскільки зараз не вистачає людей, то доводиться бути командиром взводу і механіком-водієм.
Третю ціль накрили з першого пострілу
– Цікава в нас робота. Сьогодні наша ціль – піхота, яка вийшла з укриття та рухається туди-сюди. Якщо буде техніка, то відпрацюємо по ній. В основному, у них це мотоциклісти.
– Зазвичай на п'ятнадцять кілометрів стріляємо. Перший пристрілочний, його підкорегували, далі вже снаряди лягають по цілі. Приблизно в одному цьому квадраті, що треба. Сьогодні було три цілі, працювали по піхоті ворога. Відкрито їхня піхота рухалася – знищили її. Хлопці молодці: третя ціль була уражена з першого разу.
– О, з першого разу влучили.
– Досвід! Його не проп'єш, як не намагайся. Головне – не треба панікувати, треба спокійно робити свою справу, усе залежить від роботи всього екіпажу.
– Нам найважче заїхати-виїхати. Ми підтримуємо нашу піхоту, бо окупанти лізуть. Трошки зупинили їх, ми вже давненько тут стоїмо. Десь у 23-му році вони як ринули з Авдіївки, то ми швидко відступали: тільки побудуємо позицію – і доводиться відходити. Бувало, що не встигали накривати: тільки сітку легеньку та гілочки зверху поклали і вже треба переїжджати.
– Якщо ви на цій позиції досить давно і не відкочуєтеся, то значить, ворожого наступу немає, або він мінімальний?
– Потроху вони намагаються просуватися, десь там підійшли на п'ять кілометрів. Ми ще стоїмо.
– Постріл! 22-го року було спокійно, тільки арта стріляла. Бувало, за добу по 80-100 снарядів з машини кидали. А зараз уже такої роботи немає. Тоді ми більше працювали "на перекатах": динаміка йшла туди-сюди.
Ночівля була просто в лісосмузі – спальники, каремати, на вулиці мінус 8. Ми тоді були під Миколаєвом. А зараз – зручності, тепло, гарна їжа. Тоді такої розкоші не було.
За один наліт – 22 FPV і пять "Молній"
– Нині ворожі FPV-шки не дають жити. Куди не вийдеш, треба слухати, бо навкруги літають, дуже сильно заважають.
– Треба постійно слухати небо: як щось дзижчить, то ми маскуємося. Першу "пташку" не збиваємо. Якщо вже по нас поцілило, то вже другу збиваємо.
– Як відбивалися від них?
– Була одна ситуація з цим екіпажем, що зараз. Було 22 FPV і 5 "Молній". Але ми будуємо міцні укриття, плюс застосовуються інженерні споруди, морська/рибальська сітка та сітка-плутанка. Треба маскуватися, вигадувати щось нове, аби тебе не помітили. У нас усі позиції облаштовано однаково, щоб було більш-менш безпечно. Усе робимо власноруч.
– Я, чесно кажучи, вперше бачу настільки гарно замасковану позицію. Причому не тільки саму САУ, а ще й довкола.
– Доводиться. І дерева "саджаємо", аби тільки ворожі дрони менше літали та їм було важко нас дістатися.
– Як дерева саджаєте? Серйозно? Скільки – десь 50 років тому?
– Береш збиті обстрілом дерева й тикаєш їх в землю, вони стоять.
Це не тир. Тут треба швидко стріляти і ховатися
– Найголовніше, щоб не пробили ствол. Бо для нас ствол – це саме основне.
– Перша FPV-шка дуже швидко прилетіла. Тільки почули її різкий звук, одразу вибігли з машини й забігли в окоп. Почалися приходи.
– Вони "спалили" нашу позицію. Перші атакували, коли ми ще в машині були. Командир гармати дав команду: "В укриття!" Ми забігли, прилетіла перша, друга. Потім ми з машини вискочили працювати і перша їхня "пташка" зайшла під ствол й пропалила баки: загорілася солярка, зайнялася САУ. Вогнегасниками її тушили. Потім накидали гілляк, взяли свої стволи і намагалися відбиватися.
– Ну і почалося… 15 хвилин, 20 хвилин. Вони летіли по дві, по три штуки. Скиди. Ти ж не знаєш, що і куди прилетить. Тільки встигаєш бігати праворуч-ліворуч. А вони тільки гупають. Та й збити їх не легко, бо в лісопосадці їх не видно. Ти тільки чуєш, що вони літають. Вже кидали димові гранати, щоб вони вже відчепилися від нас. А виявилося, якщо їх кидати в гілляки, то вони ще більше підпалюють. Їх треба кидати десь по кругу. Пробували по-всякому. Це ж не в тирі, що став спокійно і прицілився. Тут треба швидко стріляти і одразу ховатися. Слава Богу, що всі живі-здорові. І навіть залишилася відносно ціла машина, в робочому стані.
– І довго тривав цей наліт?
– Від другої години дня до третьої ночі.
– Ого!
– Хвилин 20 проходить і щось нове прилітає. Страшнувато, бо кожна людина хоче жити. Вибігли й тушили машину під цими FPV-шками!
– Виходу немає. Треба робити свою роботу. Якщо бачиш, що вона далеченько, то можна в неї постріляти. Ну, якщо вже йде на тебе, то треба ховатися.
– Врешті ми все погасили і замаскували машину. Наступного ранку виїхали. Нам пробило баки й витекла солярка. А ми підключили соляру з каністри, поставили її в машині – так "на каністрі" виїхали. Одна FPV-шка нас намагалася переслідувати, зірвалася, скоріше за все, через РЕБ поблизу. Ми дали газу і виїхали.
– Лісопосадка їм заважає зайти на бліндаж. З нього нас ще треба спробувати "викурити". А машина для них – важливіша ціль. Похвалили нас, видали медалі "За службу державі", всім чотирьом.
Домовитися завжди можна. Тільки з ким?
– Знову гармата до бою.
– Як тут вилазити з цієї машини?
– Уверх!
– Логічно. А на це можна ставати? Я – наче Вінні-Пух. Якось залазити сюди було легше, ніж вилазити звідси. Вибачте, що я до вас не обличчям.
– Додому вже хочеться, треба, щоб хтось поміняв мене за чотири роки.
– А з росією можна договоритися?
– Домовитися завжди можна, тільки з ким?
– Не думаю. За останні сто років ще ніхто з росією не договорився. Я не думаю, що ми будемо унікальними.
– Ви вірите в домовленості?
– Так. Але коли вони будуть, я не знаю. Найближчим часом – ні.
Ольга Калиновська, "5 канал"
Дивіться також відео:
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.