Шість днів у тилу ворога. Засада на відстані кількох метрів, двоє двохсотих, контрольні постріли в тумані – і тиша. Штурмовики спецбатальйону "Шквал" були переконані, що втратили побратима. Але боєць із позивним "Живий" довів: його ім'я – не випадковість.
Спочатку був ступор. Я й сам не зрозумів, як опинився за деревом
– Поверталися з операції. Пройшли близько 150 метрів і натрапили на засідку. Троє росіян уже чекали на нас. Першим йшов айтішник, бо він заходив останній. Вони його задвохсотили. Другий живий – його затрьохсотили, він упав і відкотився за дерево. Я почав відстрілюватися. Три кулі полетіли перед моїм обличчям – я почув цей звук, почав падати. Куля потрапила в приклад.
– Дорога неширока. Щоб максимально знизити свій силует і мене не було видно, я відплигнув у поле. Там трава густа і висока. І по траєкторії, звідки стріляли, вже зробив у той бік пару дуплетів, а потім поставив на автоматику і випустив весь магазин. Перекотився, перезарядився. Встав на коліно. Чую, що звідти пострілів немає.
– У цей момент вони переключаються в мою сторону. І в мене був ступор. Я стою не за деревом і до них 5-6 метрів. Переліт куль. Я бачу, як піднімається земля. Одразу в голові промайнула думка, що це все. Я й сам не зрозумів, як я опинився за деревом. Вони по ньому б'ють, бо бачили, куди я заховався. Від почутої стрілянини, я отямився і зрозумів, що треба щось робити, починаю перестрілюватися з третім росіянином. Бачу, Саша стоїть.
– Я йому маякую: йди сюди. У цей момент побачив, що "Живого" сильно підкидає, а потім він перестає рухатися.
"Пам-пам" у тумані. Здається, що всі загинули
– Я зробив доповідь командуванню, що ми маємо двох двохсотих. Поки ми розмовляли, я почув по два постріли: пам-пам, пам-пам. І тиша. Я зрозумів, що це нашого трьохсотого росіяни вбили. І ми їх ніяк не винесемо звідти, бо операція тривала шість днів.
– Ми розуміємо, що зараз нічим не допоможемо. Ми не могли нікого евакуювати – був туман, над нами літала ворожа "пташка".
– Я по рації роблю доповідь. Звідти командують: "Бігом уходьте!"
– Коли ми йшли на справу, то в очереті скинули свої рюкзаки, взяли з собою тільки зброю і БК. А коли поверталися, то рюкзаки забрали. Там була якась їжа, вода. Тушонку відкрили, по дві ложки зробили і викинули – нам не їлося. Попили води і пішли.
– Цей шлях нам був уже знайомий. Був густий туман, і довелося обходити з лівого флангу їхні позиції. Але в нас був свій маршрут, ми знали орієнтири. У свій бліндаж прийшли десь перед обідом. Переночували, на світанку мали рухатися в бік наших позицій. Але туману не було, йти полем небезпечно через ворожі дрони.
Штурмовики зачекали тут ще один день, мали надію на більш сприятливу погоду. Зранку наступного дня був сильний туман і їм дали команду висуватися додому.
– Нам залишалося приблизно 10 кілометрів. Ми вийшли і пішли. Згодом побачили Новопавлівку, танкову траншею. Зайшли на позицію до наших дронщиків.
– Мотивація була. Я знав, що це буде через перший вихід – своєрідна похвала. Тому що операція була дуже сильна. І я знав, що не можна облажатися, треба йти до кінця і показати свій характер, і бойовий дух. Треба було показати все, чого нас навчили наші інструктори.
Командир роти штурмового спецбатальйону "Шквал" з позивним "Суліко" роботою своїх бійців задоволений.
– На це ми і розраховували, що вони справді прийдуть і зроблять. І хоч досвіду в них не було, вони розуміли, що треба робити: не сперечатися або наводити якісь свої доводи, а треба чітко виконувати поставлені завдання. Що вони й зробили. Справді, унікальна ситуація. Хлопці виконували ті команди, які їм надходили. Вони буквально покроково робили, що їм казали.
Позивний, що став долею. "Живий" знищив ворога і поповз до своїх
– Від наших дронщиків ми вийшли на зв'язок через інтернет. Я кажу: "Вибачте, але айтішник"... А командування сказало, що "Живий" – живий. Я спочатку просто не зрозумів, що "Живий" – це позивний.
– Виявлялося, що сталося все інакше. Коли ми чули контрольні постріли, то це він, наш товариш, задвохсотив тих двох росіян. Чому нам не крикнув, що він живий? Йому потрапило по броніку, пішло в легені, він дихати не міг.
– Згодом він розповів, що там, де ми вийшли, він через півтори години почав пробиратися до наших позицій. Тобто він понад півтори доби повз, трохи йшов – у нього було поранення в ногу. Його бронежилет витримав, але коли були прильоти в бронік, то кулі розсипалися. Одна серцевина кулі зайшла йому в плече, друга – рикошетом обійшла броню і зайшла в грудну клітину на виліт. Маленька скалка потрапила в шию, ще один уламок зайшов у грудну клітину, там і залишився.
– Якби він хоча б якийсь звук нам подав, що живий – крикнув чи свиснув, то, звісно, ми би повернулися за ним. А так була тишина, стрільба затихла. Він цих двох росіян добив, а третій – втік.
– Коли він у госпіталі був, то я запитав: "Мені просто інтересно, розкажи, як і що було?" Він прийняв у бронежилет приблизно 4-5 куль. І не міг не тільки крикнути, а повний вдих не міг зробити. Він турнікет сам собі наклав і потім повз із пораненою ногою, з забитими легенями, стікаючи кров'ю. Два дні проповз і дістався до своїх. Позивний "Живий" – це точно про нього.
– Мені по телефону доповіли, що "Живий" – живий. Я не повірив: такого не може бути! Він самостійно повернувся, без бронежилета, без зброї та їжі, без нічого, ночувавши в полі, він справді це зробив. Справжній героїчний вчинок. Розумієте, на операцію пішли люди без бойового досвіду. Взагалі не розуміють, що це, де це. Пішли, зробили і повернулися.
– Він розповів, що найпроблематичніше було перелізти танковий рів. Спуститися туди… ну, він просто впав униз, а вилізти звідти – ледве виповз.
– Добре, що він не забув дорогу, зорієнтувався на місцевості. "Живий" зрозумів, що він один і розраховувати немає на кого, тож треба рухатися.
– Як він зараз?
– Його прооперували, все дістали. Залишили один маленький уламочок – це зовнішня оборонка кулі. Вона застрягла в кістці. Лікарі сказали, що там таке місце, що краще не чіпати, згодом воно загоїться і все буде добре. Він уже хоче до нас повернутися.
– Після такого тяжкого виходу?
– Так, "Живий" – живий! Ми всі перший раз ходили в тил ворога. Перед нами йшли 12 хлопців теж уперше.
Перший вихід у ворожий тил: страх стає досвідом
– І як вам цей перший раз?
– Ти відкриваєш очі: навкруги все розбите, всюди бахкає, дзижчить, літає. Це лячно. Але візуально – цікаво.
– Після цього захотілося ще на виходи ходити?
– Так. Нас інструктори вчили, що робили. Але в дійсності не все так було, як під час вишколу. Хочеться все проаналізувати й піти вдруге. І як вийде наступного разу невідомо: зробиш, як тебе вчили, чи все одно будеш робити по факту...
– Операція дуже успішна. Ідеальних моментів не буває. Ця операція дала досвід. Відтепер розумієш, що саме треба допрацювати, і вже на цій базі можна розробляти інші операції. Тому що досвід – це щоденне надбання.
– Повністю ця операція зайняла шість днів. Такі воєнні походи не мають дуже великого відсотку реалізації. Але в цьому випадку все вийшло добре. Операція була максимально продумана, враховуючи і технічні засоби, і роботу людей, і злагодженість між усіма підрозділами бригади. Один у полі – не воїн. Тому ця робота винятково командна.
– Коли я уже пришов у бліндаж цілим, то нас зустрічали наші три інструктори. Звісно, вони були задоволені. Ми були в такому захваті, в ейфорії. Людина, яка справляється з такими задачами, спроможна виконувати й інші більш відповідальні задачі. Досвід навіть одного бою – це дуже величезний досвід.
Після спецоперації хлопці пішли на підвищення. Військовослужбовець із позивним "Челик" став старшиною, "Гефест" – головним сержантом. Їхній командир каже, що вони відповідальні хлопці, їх поважають у підрозділі, у них питають порад.
– Справді, до них дуже велика повага від інших хлопців. Вони її заслужили. Своїм вчинком абсолютно заслужили. Штурмовики і піхотинці – це найважча і дуже складна робота на фронті.
Із в'язниці – у штурмовики: шлях спокути на передовій
Частина бійців "Шквалу" – колишні засуджені. До 59-ї штурмової бригади потрапили, маючи за плечима "своє минуле".
– За що вас ув'язнили? Яка стаття?
– 186-та. Це крадіжка.
– Що ви вкрали?
– Не хочеться згадувати той момент. Це минуле. Я вже став на такий шлях, щоб виправити себе та забути всі свої грішки. Хочу бути максимально корисним для держави, щоб це були плоди, які мене радують. А тоді, оскільки в країні військовий стан, мені одразу дали четверту частину статті – 7 років.
– Адміністрація в'язниці не відпускала мене на війну, бо там теж потрібні люди. Я такий – працьовитий, тож вони не хотіли мене відправляти на війну і відтягували час. Я вирішив: який перший підрозділ мене забере, туди й піду. Багато представників приїжджало до нас. 59-та бригада мене забрала. Мій позивний "Гефест" – Бог вогню, а я працював на кузні 7 років.
– А у мене 115-та стаття – убивство. Я з іншим чоловіком їхав із Запоріжжя в Маріуполь. В Оріхові зайшли в магазин, там було троє чоловіків напідпитку. Слово за слово, виникла суперечка, але розійшлися мирно. Ми вже в машині пили каву, коли вони вийшли з магазину і почали з'ясовувати стосунки. Почалася бійка. Я вдарив одного з них в обличчя, зламав ніс, чоловік помер. Я судився 5 років і 8 місяців, чомусь тягнули час, мені "під заставу" не давали. В той час на війні зник безвісти мій рідний брат. Я коли дізнався про це, то сказав в прокуратурі, що я згоден з усім. Хотів, щоб мене швидше ув'язнили, а звідти – на передову. Брат пропав під Кліщіївкою. І це була мотивація піти на фронт.
Я працював газоелектрозварювальником. Тому я в Маріуполь і їхав. Ми на "Азовсталі" мініпечі варили.
Ціна командирського рішення
– Чи складно бути командиром роти спецбатальйону "Шквал"?
– Ротним "Шквалу" бути прекрасно… (сміється). Абсолютно нормальна робота, яка потрібна. Об'єктивно, це величезна відповідальність. І вона має бути на кожному етапі.
– А тут ціна питання, ціна помилки – це людське життя.
Ольга Калиновська, "5 канал"
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.