У попередніх випусках "Машини часу" ми розповіли про німецького та британського фельдмаршалів – Ервіна Роммеля і Бернарда Монтгомері. Вони раз за разом сходилися у бою, але остаточної перемоги так і не досягли.

Монті, попри видатні заслуги, був усунутий від командування власними союзниками. А Роммель повстав проти Гітлера – і був за це підло убитий.

Сьогодні ж ми розповімо не про маршала, а про простого бойового генерала, який переміг і британців, і німців, та був готовий вдарити по третьому противнику – більшовиках.

Мова про найяскравішого полководця Другої світової Джорджа Паттона, на прізвисько "наша кров і кишки".

Перший бій армії США проти німців закінчився ганебною поразкою. В Тунісі американці атакували потріпаних танкістів Роммеля, але той несподівано відбив напад і успішно контратакував. Тоді у Вашингтоні згадали, що мають власного танкового аса. Скандального та норовливого, але тут уже що вдієш. І він перетворив зраду на перемогу.

Джордж Сміт Паттон народився 11 жовтня 1885 році в роду спадкових воїнів. Два його дідусі воювали у Громадянській війні і обидва – за рабовласників. Його першими забавками були ігри у війну з другом сім’ї Джоном Мозбі – героєм Кавалерії конфедератів, ватажком партизанського загону "Рейдери Мозбі".  

Тому він з дитинства цікавився війнами і зачитувався біографіями полководців. Це давалось непросто – юний Джордж страждав від дислексії – плутав букви і важко осягав прочитане. Самостійно подолав недугу, а ще став успішним спортсменом – вершником і фехтувальником. Навіть розробив власну шаблю – придатну і для фехтування, і для кавалерійського бою.

"Він хотів, щоб кавалеристи могли колоти, а не тільки рубати, і розробив власну зброю – кавалерійську шаблю зразка 1913 року, відому як "шабля Паттона", – розповідає історик Іван Дерейко. 

У 1912-му Паттон представляв США на Олімпіаді в Стокгольмі. На змаганнях з багатоборства завоював 5-те місце, чим був дуже обурений. Йому присудили низькі бали за стрільбу, хоча Джордж був чудовим стрільцем.

Адже на той момент він був уже офіцером-кавлеристом і ветераном першої у своєму житті війни. Це були прикордонні сутички із мексиканськими повстанцями Панчо Вільї, які скоювали набіги на територію США.

Ось цей мексиканський мародер, його люди вбили 17 цивільних і 8 солдатів

Там Паттон здійснив першу в американській історії моторизовану операцію. Зібрав загін солдатів на броньовиках і мотоциклах та атакував один із повстанських штабів.

Після цього бою він отримав своє перше прізвисько – "Бандіто". А ще замінив уставний пістолет на ковбойські револьвери з характерними перламутровими рукоятками. Із ними пройшов усі наступні свої війни.

Олімпіаду 1916-го року скасували через війну, тож Джордж попросився на фронт. Там побачив британські та французькі танки – і закохався в них. І не він один. Перші панцирні монстри вразили і його майбутніх противників, Роммеля і Монтгомері. І навіть самого імператора Вільгельма.

Тож Джордж перевівся в танкісти і очолив першу американську танкову атаку проти німецького укріпрайону. Третина машин загрузла чи поламалась, ще третину вибила ворожа артилерія, але решта прорвалась і перемогла. 

У цьому бою Паттону, який метався між своїми танками і особисто скеровував ще боєздатні машини, куля пробила ногу і вийшла з сідниці, вирвавши шматок м’яса. Згодом на вечірках Джордж часто робив дику витівку: приспускав штани і показував шрам, називаючи себе half-assed general – "генералом з половиною дупи".

Паттона нагородили і підвищили за цей бій. Він же взявся підсумовувати свій досвід – і написав купу звітів і статей про танки. Взявся розробляти технічну і організаційну документацію. Розглядав конструкторські розробки бронемашин і рекомендував найкращі з них уряду.

"Але все це виявилось нікому не потрібним. В умовах повоєнної кризи і наступної Великої депресії ніхто не збирався виділяти кошти на якісь танки чи нові дивізії – навпаки, скорочували те, що було", – розповідає історик Іван Дерейко. 

Паттона перевели назад до кавалерії. Наказали розганяти мітинги протесту, зокрема й ветеранів Першої світової, яким уряд заборгував обіцяні виплати. Паттон відмовив і зі всіма пересварився. Але у 1932 році, коли мітингарі пішли на штурм Капітолію, таки відтіснив колону протестувальників із центру Вашингтона. 

Був переведений на адміністративну роботу на гавайській базі флоту США. Там знічев’я написав рапорт, як ворог може неочікувано атакувати цю базу, Перл-Гарбор, і як її треба захистити. Це знову нікого не зацікавило, а про рапорт згадали тільки у 1941 році, після японської атаки. Передбачення Паттона назвали "жахливо точним".

Паттон почав випивати і ледве не розвалив свою сім’ю. На той момент у нього була любляча дружина – подруга дитинства Беатріс, і троє дітей.

Він же завів роман із далекою родичкою, 21-літньою медсестрою Джин Гордон. 

"Отямившись, він все якось владнав, але відтоді Беатріс стала єдиною людиною у світі, яку нестримний Джордж покірно слухав і ніколи не перебивав", – говорить історик Іван Дерейко. 

Із початком Другої світової Паттон знову опинився на коні – чи то пак, на броні. Він нарешті почав – наново і фактично з нуля – створювати танкові війська США. А ще взяв штурмом своє перше місто! Це був Шривпорт, в американському штаті Луїзіана.

Коли нацисти вторглися до Польщі, в армії США не було жодної танкової дивізії, лише близько сотні застарілих панцерників. Паттон став батьком сучасних танкових військ Америки.

Його спішно підвищили до бригадного генерала, доручили формувати дивізії, затверджувати моделі техніки і тренувати бійців. Штатами прокотилась ціла хвиля великих маневрів. Броньовані колони ганяли дорогами і лякали мешканців спочатку штату Теннессі, а потім Луїзіани.

В розпал луїзіанських маневрів 41-го стався курйоз. Танкова дивізія Паттона здійснила маневр з охоплення противника. Мала форсувати річку, щоб прорватись до умовної ворожої столиці. Раптом з будівель за мостом пролунав хлопок. За умовами навчань, це позначало вогневу позицію протилежної сторони. Паттон, за всіма правилами військової науки зупинився, підтягнув кулемети, танки, артилерію – і з усіх стволів гахнув по ворогу. Холостими, звичайно, але шуму було на пів штату.

Коли ж танки прорвались на інший берег, виявилось, що цілу дивізію з сотень бронемашин зупинили три хлопчаки з іграшковою гарматкою, яка видавала лункі звуки. Крім малюків на плантації були тільки їхні до смерті перелякані батьки і песик.

З цього інциденту почалась тривала війна Джорджа Паттона з пресою. Вона висміяла армію і його особисто і почала створювати йому скандальну славу. Попри це, новоспечений генерал здобув столицю ворога Шривпорт і чергове звання.

Наступним – уже цілком справжнім противником Паттона – стали французькі колабораціоністи у Марокко. На початку 1943 року Паттон на чолі танкового корпусу висадився з моря, розсіяв французів і зайняв Касабланку. Там затримався – охороняв таємну конференцію Рузвельта, Черчилля і де Голля щодо продовження війни.

Важливою рисою цієї короткої кампанії була особиста хоробрість командувача та позитивне враження, яке він справив і на французів, і на арабів. 

Тим часом інший корпус спробував атакувати німців та італійців Роммеля в Тунісі, але був розбитий. Серед інших до німецького полону потрапив молодий підполковник Джонні Вотерс, чоловік старшої доньки Паттона.

Генерал не тямився з люті – і попросився на фронт. Очолив розбитий корпус, і отримав наказ за 10 днів привести солдатів до тями і організувати нову лінію оборони.

Паттон одразу впровадив жорсткі порядки. Зобов’язав усіх підлеглих носити шоломи, як того вимагав устав, навіть тиловиків і лікарів. Кожен чоловік мав щодня голитися і натягати всю уставну форму, включно з безглуздими галстуками, і застібати кітелі до останнього ґудзика.

У цьому секторі танки армії США виборюють собі особливу роль у виконанні союзницького плану – як скинути Роммеля в море.

Танкістів змусив робити постійні марші, щоб не губились у реальному бою, а артилеристи пристрілювали позиції і вчились ховатися від ворожого вогню, щоб згодом завдати нового удару.

У своїй типовій грубуватій манері Паттон казав: "Запам'ятайте, жоден недоумок ніколи не здобув перемоги у війні, гинучи за свою батьківщину. Перемагають, змушуючи іншого бідолашного недоумка загинути за свою".

Джордж Паттон постійно сипав афоризмами – часто скандальними. І одна з таких фразочок дала йому нове солдатське прізвисько. 

Алан Аксельрод, біограф генерала Паттона, говорить: "Він хотів, щоб офіцери, яких він тренував, уявляли собі, що їх очікує в бою. І він казав їм: "Ви будете по шию в крові і кишках". Це вразило усіх, і так і прилипло – тож його самого почали називати "наші кров і кишки". 

І сталося диво – дві наступні атаки німців американці відбили!

Паттон був вимогливим не тільки до своїх солдатів, а й до союзників. Він дорікав британцям за відсутність обіцяної авіаційної підтримки, але ті запевняли, що дають достатньо. Коли ж англійці прибули до Джорджа на нараду, його штаб атакували два німецьких винищувачі.

Наполохані союзники таки дали Паттону авіацію, а сам він видав чергову яскраву цитату про німецьких пілотів: "Ці гади розстріляли мій штаб, але якби я міг їх знайти – я б їх нагородив!". 

Разом із шістьома британцями Паттон оточив і розгромив перше велике з’єднання Вермахту – групу армій "Африка". У полон потрапило чверть мільйона німців і італійців.

На іншому фронті війни, у Сталінграді, трохи раніше загинула 6-та армія Паулюса. Там до полону здалось 100 тисяч німців і румунів. У війні настав явний перелом.

За тріумф у Африці Паттона підвищили до командувача 7-ю армією США. Він мав вторгатись до Італії за планом, розробленим Монтгомері, і під його керівництвом. Але Джордж не збирався просто виконувати накази – і саме він став справжньою зіркою битв і в Італії, і пізніше у Франції.

Уже під час висадки Паттон скористався тим, що його ділянка більш зручна для проходження танків, і з приголомшливою швидкістю зайняв Палермо, випередивши Монтгомері на кілька годин.

"Він воював, як свого часу Роммель – вантажив піхоту на танки і бронетранспортери, кидав тили і нестримним броньованим тараном кидався уперед. І саме з Роммелем йому довелось воювати і в Італії, і у Франції", – розповідає історик Іван Дерейко.

Під час висадки в Нормандії у 1944-му Паттон отримав 3-тю армію, у якій танкових дивізій було більше, ніж піхотних. Ось вони висаджуються на нормандські пляжі.

І він знову був на вістрі атаки, не даючи ворогу отямитись і зосередитись. Одне за одним брав важливі порти і міста. За постійні перемоги його армію почали вважати "везучою".

В Європі 3-тя армія отримала прізвисько "везучої". Але її везіння полягало в тому, щоб не покладатись на долю в бою. Її бійці знали, що найшвидший спосіб закінчити війну – це розбити ворога. 

Паттону дорікали за надміру швидкі і безоглядні ривки у ворожи тили, бо так можна завести солдатів у пастку. Але він відповідав: "Чим потужніший наступ – тим менше втрат. Запам'ятайте це!". 

Йому вдавалося все. Коли Монтгомері занадто обережно наступав на місто Кан, Роммель встиг підтягти туди резерви і надовго зупинив британців. Паттон, скориставшись зайнятістю обох своїх опонентів, обійшов німців з тилу і в серпні 1944-го оточив 50 тисяч німецьких солдатів у Фалезькій долині. 

Це славний і доленосний день для Франції.

У кінці 1944 року Вермахт здійснив свій останній наступ на Західному фронті. Дві танкові армії прорвали американський фронт у Арденському лісі і рвонули у напрямку Антверпена. Монті вкотре забарився з допомогою, зате Паттон зробив блискавичний 120-кілометровий рейд і вдарив ворогу у фланг і тил. Той відступив.

"Паттон відверто конкурував з Монті, а найгірше – не соромився про це заявляти на весь світ. Коли він, всупереч наказу оборонятися, прорвався до Німеччини через Рейн, то скликав прес-конференцію, де повідомив: "Я форсував Рейн! І обов'язково напишіть: я зробив це раніше за Монті". 

Гітлер називав Паттона "цей скажений ковбой", а де Голль – порівнював з Наполеоном. Однак як справжня зірка, Джордж тішив публіку не тільки своїми успіхами, а й скандалами – і їх було багато.

Паттон відверто дратував не тільки британського фельдмаршала, а й власне начальство. На початку 45-го йому наказали стояти на місці і тримати оборону. Він же був упевнений: якщо дати німцям спокій, то вони знову утнуть який контрнаступ. Тому продовжив йти вперед, повідомивши, що веде активну оборону.

Коли йому навздогін наказали не чіпати місто Трір, бо там занадто  сильний гарнізон, він відповів так: "Місто уже взяв. Може треба віддати його назад?".

Він жахливо лаявся, але при цьому був дуже набожним. Під час свого контрудару в Арденнах він наказав молитись за припинення снігопаду, щоб мати підтримку авіації. Коли після цього раптом розпогодилось – вручив панотцю орден за успішне виконання наказу.

Були й менш невинні витівки. Ще в Італії Джордж Паттон відвідав госпіталь з пораненими, щоб їх підбадьорити. Там виявив двох солдатів без тілесних ушкоджень – із тим, що зараз називають посттравматичним стресом. І при купі свідків накинувся на них із лайкою.

Ще при його штабі знову з'явилася екскоханка Джин Гордон у ролі волонтера-медика. Джордж ледве не відкрито натякав оточуючим на роман із нею, щоб показати, який він "ще жеребець" у свої майже 60.

"Але найбільш небезпечний інцидент трапився при зіткненні з більшовиками. Навесні 1945 року Паттон увійшов на територію Чехословаччини, досягши передмість Праги, куди зі сходу заходила Червона армія. Паттону наказали зупинитися, а він у відповідь закликав продовжити наступ і розбити ще й СРСР, поки армія відмобілізована і перебуває на піку могутності. Він писав командуванню: "Тільки накажіть – і я викину росіян геть за Віслу", – розповідає історик Іван Дерейко.

І він міг би це зробити! Його біограф наполягає: "Паттон був найкращим: він досягав кращих результатів за коротший час із меншими втратами, ніж будь-який інший генерал у будь-якій іншій армії Другої світової війни".

Ще про Джорджа Паттона кажуть, що він не зазнав жодної поразки. Але це не зовсім так. Уже наприкінці війни він раптом сформував бойову групу, яка мала прорватись у ворожий тил і звільнити в’язнів одного із концтаборів. І зробив це Паттон не тільки з гуманістичних міркувань.

"Основна причина, чому він таке пішов, в тому, що його зять, підполковник Вотерс, взятий німцями до полону ще в Африці, був у цьому таборі", – розповідає біограф Паттона. 

Але група потрапила в засідку і сама потрапила в полон, тому що Паттон вирішив порадувати дочку і врятувати її чоловіка. Той під час бою в таборі сам дістав кулю і дивом вижив. 

Він ризикнув життями 300-т з гаком бійців заради звільнення одного чоловіка – просто тому, що любив свою доньку. 

Після війни Паттон вляпувався у нові скандали. То, керуючи окупаційними військами в Баварії, призначав на посади колишніх нацистів. То конфліктував з росіянами на спільних банкетах. У своїх записках писав про них вкрай жорстко.

"Єдине, що мені потрібно знати про росіян – це те, скільки треба свинцю, щоб їх знищити. На додачу до своїх азійських рис, типовий росіянин не цінує людського життя, він сучий син, варвар і хронічний алкоголік!", – писав генерал. 

Був певен – воювати з більшовиками таки доведеться, і то вже незабаром. У листі дружині він писав: "Наш син може не хвилюватися, що не потрапить на війну, адже наступна вже незабаром".

"Тут він трохи помилився – сину, теж Джорджу, довелось повоювати, але не з росіянами, а з їхніми союзниками в Кореї і В'єтнамі. А ще – помиритись із сином ворога. У 70-х він служив біля Штутгарта, і потоваришував з місцевим мером – сином Ервіна Роммеля, Манфредом. Вони листувались, навіть коли Джордж-молодший повернувся до США", – розповідає історик Іван Дерейко. 

А от батько додому так більше і не потрапив. 9 грудня 1945 року, за день до повернення у США, авто Паттона протаранила вантажівка, а 21 грудня він помер у лікарні від емболії. За версією британської преси, машину підіслали американські спецслужби, щоб він справді не розпочав війну проти СРСР, а емболію в лікарню принесли агенти НКВС.

Його супутниця Джин наклала на себе руки через кілька тижнів після смерті Джорджа. Вже в лікарні він наказав поховати себе разом із своїми солдатами – на кладовищі бійців 3-ї армії в Люксембурзі.

Шалений Джордж таки повоював з більшовиками – уже після смерті, в Кореї. В розпал наступу місцевих комуністів і російських та китайських "їхтамнєтів" на Сеул – американські війська отримали нові танки М-46 "Генерал Паттон" – і зупинили червону навалу. Тимчасово.

Союзники не змогли – чи не захотіли – зупинити Кремль у 45-му, як вимагав Паттон, і той за наступні пів століття розпалив ще більше сотні малих війн, у яких загинули щонайменше 22 мільйони людей. 

Незнання історії не звільняє від відповідальності.