Вересень 2020-го. У російській тюрмі гине місцевий неонацист Максим Марцинкевич на прізвисько Тесак. Більш ніж 10 років він був найвідомішим лідером російських екстремістів. Тесак оприлюднив десятки відеороликів із власними нападами на людей іншої раси чи сексуальної орієнтації. Потрапляв за ґрати, але на диво з м'якими вироками. Неодноразово світився у ЗМІ. Свій останній вирок у 10 років Тесак отримав, коли наїхав на традиційний бізнес корумпованої російської поліції – дрібну наркоторгівлю.
Його похорон зібрав тисячі російських ультраправих, а в Україні викликав черговий скандал, адже серед вінків зі свастиками та есесівськими "мертвими головами" виявили один – від проєкту "Дау". Його очільник у цей же час за російські гроші вчить українців, як правильно вшановувати жертв нацизму в Бабиному Яру. Що насправді коїться з об'єктами історичної пам'яті у столиці України – досліджувала "Машина Часу".
Викривлення пам'яті про найтрагічніші події історії видно в центрі Києва. Під час Другої світової він став єдиною столицею Європи, яку зруйнували не нападники, а самі оборонці. У вересні 41-го більшовики підірвали усе київське середмістя і вбили тисячі киян. Але зараз про це ніщо не нагадує – немає ні пам'ятника, ні бодай таблички. Тільки безмовний фасад єдиної вцілілої будівлі довоєнного Хрещатика із оплавленими пекельним полум'ям кам'яними барельєфами.
Будинки у центрі Києва більшовики почали підривати 24 вересня – тиждень після того, як залишили місто нацистам. Логіка була проста – дати німецьким офіцерам і штабам розміститись у найпрестижнішому районі, а потім вбити їх радіокерованими мінами, закладеними заздалегідь. Центр міста перетворився на руїни. Загалом було знищено 324 будинки. Хрещатик і навколишні вулиці горіли ще кілька днів. Скільки при цьому загинуло німців, історики сперечаються досі. Але сходяться на тому, що основними жертвами цього мегатеракту стали не вони. У війні на території України зійшлись два ідентичних тоталітарних монстри. І злочин більшовиків нацисти використали для виправдання власного – масового розстрілу в Бабиному Яру.
Перші розстріли в Бабиному Яру розпочалися ще до вибухів. Спочатку тут винищували військовополонених. Після перших терактів почали вбивати заручників із цивільних киян – по 100, 200, 300 за кожен підрив. А 29 вересня, коли Хрещатик ще палав, нацисти розпочали масовий геноцид київських євреїв, і зовсім не агентів уже неіснуючого ГПУ.
Історик Михайло Гутор – працівник Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр". Прямо тут нацисти вбили щонайменше 100 тис. осіб – цивільних євреїв, українців і ромів, радянських полонених і підпільників-націоналістів. Але пам'ять про цей злочин після війни убивали вже не нацисти.
"Ця трагедія не попадала в рамки ідеології СРСР. Вона замовчувалась. Є різні міркування з цього приводу, чому вона замовчувалась. Коли була проголошена держава Ізраїль, Сталін вважав, що держава Ізраїль буде тим плацдармом СРСР на Близькому Сході. Але Ізраїль зайняв позицію співпраці та інтеграції в зовнішній політиці із США. І тоді в СРСР починається така неписана, хоча й була постанова ЦК КПРС, "Боротьба з безродними космополітами". Насправді це був відкритий антисемітизм", – зазначив Гутор.
Історик Віталій Нахманович у своєму фільмі "Бабин Яр у пошуках пам'яті" запевняє, що проблема була не тільки в політиці, а й у вроджених рисах тоталітарної системи.
"Ці яри були всі замулені відходами Петриківського цегельного заводу, який тут недалеко. І планувалося тут зробити парк розваг", – уточнив Гутор.
Але спроба знищити пам'ять про злочин і сам яр виявилася безуспішною й спричинила нову трагедію. Рідка пульпа прорвала халтурну дамбу, залила Куренівку і вбила ще кілька сотень киян. Коли пульпа затверділа, її повернули в яр і влаштували там парк.
"І от ми внизу бачимо, там є сцена, де відбувалися різні творчі чи вечори, чи дати відмічалися. Так, реально на кістках. Це було перетворено на парк культури. І таким чином забуто про цю трагедію", – додав Гутор.
"Історія Бабиного Яру – це історія забудови Бабиного Яру, історія знищення Яру. Це історія боротьби за пам'ять, боротьба за життя. Бабин Яр – це не лише історія Голокосту, а історія багатьох людей, які постраждали під час війни та у повоєнний час", – зазначила історикиня Тетяна Пастушенко.
Радянська політика пам'яті була виключно знаряддям пропаганди, тому по всій країні встановлювали однотипні пам'ятники Леніну, Сталіну чи солдату-переможцю, а місця масових убивств перетворювали на житлові чи розважальні центри. Для прикладу, на місці входу до Сирецького концтабору збудували кінотеатр імені Гагаріна.
"Найбільш жахливим словом для киян після "Бабин Яр" було "Сирецький табір". Хоча цей табір теж на схилах Бабиного Яру, але за назвою військових таборів, які були там до війни для військовослужбовців, цей табір теж так назвали. Хоча в німецьких документах він називається "Виправний табір поліції безпеки і СД", – пояснила Пастушенко.
У Німеччині нацисти розміщували концтабори здебільшого подалі від міст і сіл, щоб населення не бачило, що там відбувається. У Києві ж їм було на це начхати, й табір знищення розмістили прямо біля розстрільного полігону – Бабиного Яру. Тут вбивали людей і нищили пам'ять про них.
"Історія цього табору до кінця не вивчена. Тому що дуже мало відомостей. Ми маємо унікальні свідчення тих в'язнів, яких використовували для викопування та спалювання трупів влітку 1943 року, й 18 осіб цієї команди з 300 врятувались. І ми знаємо їхні свідчення. Як вони сюди потрапили, це були в основному євреї, що якимось чином вижили. А потім вижили ще й у Сирецькому й були свідками цього злочину – знищення слідів убивства євреїв", – наголосила Пастушенко.
Радянські прокурори використали ці свідчення колишніх в'язнів на Нюрнберзькому трибуналі. А сам табір продовжував працювати і при нових визволителях.
"Лише в 90-х роках на території, яка розташована поблизу, встановили пам'ятний знак. А до того це територія Сирецького табору, після війни там був табір для німецьких полонених. Там залишилася невеличка територія кладовища. А зараз це забудований житловий масив", – зазначила Пастушенко.
Для наочності – аерозйомка Сирецького табору в 1943 році. На неї накладені вулиці та квартали Сирецького житлового масиву, збудованого у 50-60-х роках. І доля цього табору та пам'яті про нього аж ніяк не унікальна. У межах Києва було ще два табори військовополонених. Пересильний на Керосинній (нині – вулиця Шолуденка на Шулявці) та стаціонарний – на Дарниці. В останньому, за радянськими даними, було вбито 68 тис. осіб. Але перший пам'ятник там з'явився лише наприкінці 60-х. Перший пам'ятник у Бабиному Яру, про трагедію якого знав уже весь світ, з'явився лише в 70-х і був ідеологічно вивіреним.
"Усі делегації СРСР, які відбували на Захід, їм завжди ставили зустрічне запитання, коли вони хотіли вирішувати якесь економічне чи інше питання: що твориться в Бабиному Яру? Згодом у 1976 році все-таки було побудовано цей великий памятник, який ми знаємо. Але про те, що тут розстрілювалися євреї, це було тоже закрите питання. Це навіть у 1976 році воно замовчувалося. Це були там радянські громадяни", – наголосив Гутор.
А факт існування ще одного нацистського табору просто в центрі Києва взагалі був стертий із пам'яті й залишається таким досі. Ми побачили його завдяки історикині Тетяні Пастушенко.
"Адреса для тих людей, які жили під час окупації, Львівська, 24 – це був символ жаху і безнадії. Цей двір має таку форму. Фактично з усіх боків тут кам'яні будівлі й можна легко людей охороняти, не пускати, щоб вони кудись тікали", – пояснила вона.
Загалом через цей дворик у нацистське рабство було вивезено 30 тис. осіб тільки із самого Києва. Ще десятки тисяч – із Київської та Полтавської областей, переважно молодих хлопців і дівчат. Але про це тут жодного пам'ятного знака чи таблички.
"Зараз це будинок, Академія мистецтв, там під час окупації була біржа праці. Це колишня вулиця Артема, зараз Січових стрільців, яка під час окупації була Львівською, поруч вокзал. Неподалік, на Некрасівській, ще один табір був, коли була акція вивезення суто жінок до Німеччини. І недалечко Бабин Яр і Сирецький табір", – зазначила Пастушенко.
Здавалося б після падіння радянського режиму українська політика пам'яті мала б стати послідовною й державницькою. Але так не сталося. Кожен новий президент розвертає її на 180 градусів. А російська гібридна війна проти України перетворює нашу історичну пам'ять на ще одне поле бою. Це питання насправді здебільшого зовсім не політичне чи ідеологічне. Більшість нинішніх можновладців, як і їхніх виборців, воно просто не цікавить.
Коли комерційні інтереси сходяться у протистоянні з питаннями історичної пам'яті, останні зазвичай програють. Тому в Києві досі не меморіалізоване іще одне місце масових розстрілів – Жовтневий палац. У 30-х тут містилось управління НКВД. Будівлю із гірким сарказмом називали найвищою в місті, бо з її підвалів видно Сибір.
Під загрозою зникнення ще одне історичне місце – залишки парку Кинь Грусть. Тут і на сусідній Пріорці жив і часто гуляв Тарас Шевченко, але про це знають далеко не всі нинішні кияни. Про це місце існує міська легенда. Начебто у 1787 році царицю Катерину Другу не достатньо пишно прийняли в Києві, тож вона вирішила відзначити свій візит без міських владців пікніком у дубовому гаю. Коли на ранок її фаворит Григорій Потьомкін відмовився йти гуляти через жорстоке похмілля, імператриця начебто вмовляла його так: "Григорий, кинь грусть. Посмотри, какая красота кругом!" Місцеві мешканці легенду знають, але не дуже їй вірять. Цим місцем теж прокотилася війна, й тут залишилося масове поховання. Зараз залишки парку – це територія художніх майстерень. І ще одне місце в Києві, де поховані цивільні жертви протистояння двох диктаторів. Як і багато інших історичних місцин Києва, Кинь Грусть зараз під загрозою знищення й забудови. Разом із масовим похованням і трьохсотлітніми дубами. Речі несумісні, але цілком реальні. Забудовують же цвинтарі в Бабиному Яру.
"Ось ми зараз бачимо легкі конструкції – на території колишнього православного кладовища мають бажання побудувати синагогу. Це може викликати конфлікт релігійний, бунт релігійний. Чому на православному кладовищі будується синагога? Це ж якийсь абсурд!" – наголосив Гутор.
Синагогу будує організація під назвою "Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр". Ось повідомлення про це на її сайті. І після років хаосу і байдужості нинішня ситуація в Бабиному Яру має вигляд гірший за абсурдну.
"Різні групи, стейкхолдери намагалися продемонструвати своє бачення історії. Тому на території Бабиного Яру зараз більш ніж 30 пам'ятників різним групам жертв. Оскільки зараз іде війна, й під час війни включилися більш потужні групи стейкхолдерів, зокрема російські бізнесмени, то вони й почали в цьому протистоянні діяти більш агресивно. Тому фактично зараз відбувається захоплення території меморіального заповідника", – пояснила Пастушенко.
Саме так: під час російського вторгнення до України меморіалізацією Бабиного Яру займаються російські олігархи.
"Хто є головними спонсорами? Фрідман, Хан. Це бізнесмени, які безумовно не могли би зробити великих статків, якби не були друзями Путіна. Це однозначно. Тобто вони змушені виконувати волю Путіна", – зазначив Гутор.
Художнім керівником проєкту є скандальний російський режисер Ілля Хржановський. За попередній його фільм у рамках проєкту "Дау" проти нього в Україні завели справу. А ще там знімався російський неонацист Тесак. Серед іншого, він на камеру по-справжньому вбив свиню, на якій намальована зірка Давида. На противагу російському проєкту Інститут історії України розробив власну концепцію меморіалізації Бабиного Яру.
"Там розкривається тема участі українців у захисті єврейського народу в період Голокосту. Розкривається тема праведності. Якщо переглянути кількість праведників України, то українці посідають 5-те місце у світі. Це більш як 2800 осіб", – уточнив Гутор.
Праведниками світу Ізраїльський інститут Яд Вашем називає тих, хто рятував євреїв від геноциду. Серед них – родина Михайла Гутора.
"Я хочу згадати свою бабусю Катерину Сікорську, яка переховувала двох хлопчиків і ще одного старшого чоловіка у своєму будинку. Там була викопана криївка в будинку і вони переховувалися більш ніж пів року. Хтось доніс у Гестапо. Прийшли, зробили обшук у будинку, простукували по підлозі й знайшли місце криївки. Забрали тих двох хлопчиків і старшого чоловіка. Доля їхня невідома. Бабусю арештували, до сьогодні ми не знаємо, де вона похована. Моя мама та ще дві її сестри втекли з будинку. Лише в часи незалежності були подані документи свідками. І Яд Вашем надав статус Праведника народів світу моїй бабусі та моїй мамі", – розповів Гутор.
Однак українська влада цим не зацікавилась. Скоріше навпаки.
"Якщо раніше держава займала таку споглядальну позицію, то зараз, із новим президентом, він підписав домовленість із Меморіальним центром Голокосту, фактично показавши, що він не підтримує українську концепцію, а згодний із приватною концепцією", – додала Пастушенко.
Є такий крилатий вислів: "Якщо ти не хочеш годувати свою армію – будеш годувати чужу". Із війнами пам'яті все так само: якщо ми самі не будемо належно вшановувати своє минуле, то його опанує хтось інший, і перетворить на те, чого хочеться йому.