Як починалася примусова депортація українців під час акції "ВІСЛА"

Вбивство Кароля Свєрчевського стало офіційним приводом для польської влади розпочати акцію «Вісла» – примусову депортацію українців з етнічних земель на Північ та Захід Польщі

28 березня 1947-го. Віце-міністр національної оборони Польщі Кароль Свєрчевський здійснює інспекційну поїздку на українські етнічні землі, де Військо Польське проводить акції проти підрозділів УПА.

У лісі на дорозі Балигород – Тісна кілька автомобілів Війська Польського, в одному з яких – генерал Свєрчевський, потрапляють у засідку. З гори запрацював кулемет.

Приблизно на цьому місці було смертельно поранено генерала Кароля Свєрчевського – цьому неоднозначному історичному персонажеві досі стоїть пам’ятник, на якому написано, що його ім’я в історію увійде легендою. Так і сталося.

Кароль Свєрчевський народився у Польщі, проте більшість свого життя провів у Радянському Союзі. Брав участь у більшовицькому перевороті, працював у генеральному штабі Червоної армії. Під псевдо «генерал Вальтер» у 1936-му його закинули до Іспанії, де він організовував диверсійну роботу. У другу світову – один із засновників просталінської Армії Людової. Від 1946-го – заступник міністра оборони Польщі, організатор і виконавець військових злочинів на території Польщі та Німеччини, в тому числі – депортації українців. Навесні 47-го очолював боротьбу Війська Польського з УПА на Закерзонні. Загинув імовірно у бою з сотнею УПА «Хріна» – (псевдо Степана Стебельського). Сьогодні у Перемишлі ще живе один з учасників тих подій.

Хлопці не знали, що там є така важна фігура. І там снайпер Сава? Він вже помер в Англії. І правдоподібно, що він трафив його. Але як я ся був у тому санаторію, то кажуть, що то поляки забили Свєрчевського.

Ласичка

Загибель Свєрчевського досі видається досить дивною і викликає чимало конспіративних версій. Зокрема, журналістка Дорота Каня у книзі «Тіні таємних служб» висловила припущення, що Свєрчевського міг убити генерал НКВС Георгій Сергійович Жуков. Так чи інакше, саме ця історія стала офіційним приводом для польської влади розпочати акцію «Вісла» – примусову депортацію українців з етнічних земель на північ та захід Польщі. Це була вже друга хвиля виселення. Під час першої (з 44-го до 46-го рр.) із Закерзоння в УРСР переселили майже півмільйона українців. Метою акції «Вісла» було повне виселення українців з їх етнічних земель. Ця територія простягається до 300 кілометрів на Захід від нинішнього українсько-польського кордону.

Село Шляхтова. Польща. Це триста кілометрів від українського кордону. Це було найзахідніше українське село з українською церквою. Але було, до 1947-го року.

З півдня на північ територія, яка підпала під акцію "Вісла", ще більша – 500 кілометрів.

Це старий православний цвинтар в селі Гнойне на Підляшші. Тут поховані Ковальчуки, Лесюки, Романчуки. Гнойне – найпівнічніше українське село, з якого українці були виселені під час акції «Вісла».

Уряд Польщі створює Оперативний штаб Вісла. При ньому працює військовий суд. Протягом трьох місяців він засудив 173 українці до смертної кари, 58 – на довічне ув'язнення і 79 – на 15 років ув'язнення. Всіх, кого підозрюють в належності чи, принаймні, співпраці з УПА, ув’язнюють у концентраційному таборі Явожно.

Ось на цьому місці від 1943-го до 1956-го року була брама концентраційного табору Явожно. Тут діяла філія німецького Аушвіцу. А від 45-го табір почав приймати в’язнів комуністичного режиму. Якщо ви спробуєте знайти десять відмінностей між двома тоталітаризмами, то вам це навряд чи вдасться.

Ірина Ковалик, родом із українського села Вербиця, потрапила до Явожно, коли їй було два роки. Разом із матір’ю. Лише за те, що тато був в УПА.
Картка 8

Ніхто не знає, хто де похований. А людей було багато. 3873 українці привезли до цього табору. З мого села привезли 93 особи. З того сім тут загинуло. І тут поховані. Наш парох, отець Криницький, який тут помер, – замучили його.
Були жінки серед всіх цих в’язнів. 900 жінок, 100-кільканадцять дітей до 17 років, які просто в реєстрах записані. Били одну дівчину. Били так, що вона вже не вставала. Її на коці приносили до бараку. Вона чи інша дівчина не витримала допитів і кинулась на дроти. Бо то була огорожа з німецького концтабору. 500 вольт. 

Ірина Ковалик

Оперативна група Вісла оперативно готує депортації. Для цього польська влада перекидає на Закерзоння шість дивізій Війська Польського. Етнічна чистка починається рівно за місяць після ухвалення рішення.

53.10 Станція Щавне Куляшне у Польщі. Саме звідси 28 квітня 1947-го року рушив перший ешелон з депортованими українцями в рамках акції Вісла.

Реальне виселення почалося 28 квітня, вбили Свєрчевського місяць перед тим, а за місяць все було підготовлено.

Остаточна депортація українців з їхніх етнічних земель відбувалася у так звані землі одзискані – віддані Польщі по війні колишні території Прусії. Воєводства Ольштинське, Познанське і Щецинське. Все це скидалося на бойові дії.

Приїхало військо, аби виселити. Мало повне фронтове озброєння. Половина обкопалася над річкою Склом, тобто від Півночі та від Заліської Волі – звідти сподівалися наступу УПА. Так само цього дня сталося навколо Шпотів, а ще далі – на хуторі Козлівка, де мешкала одна родина. До Бабяків військова старшина в’їхала панцирним авто та з доброю охороною. Зачитано прізвища 17-ти родин, яким наказано чим скоріше збиратися зі всім майном. Дві години часу.

Спогад Івана Павлика, народженого в селі Заліська Воля, про події 1–5 червня 1947-го року.

То нас з хати вигнали, як була акція Вісла, і прийшли ту і зробили ту у нас в’язницю. Мали ми дві кімнати, то в одній кімнаті робили переслухання, а в другій так само якесь слідство. А комору заґратували дротом і там саджали людей. І в півниці, але в півниці вікна не було, то люди душилися.

Анастасія Прах

На другий день приїхало Войсько і з Белзи і В… Начали грабувати і палити. Вже палили хати. Прийшли до нас у хату, підпалили. Тато хотів гасити, а вони хотіли тата застрілити. Але вигнали нас всіх на двір, і ми стояли і дивились. І вони стояли і чекали, поки хата не згорить.

Ввечір моя мама дізналася, що її мама, а моя бабуня, стала забита. То була від міста перша хата. Прийшов жовнір, жовнір чи поліція, прийшов до хати і зачєв бабцю бити, вона старша, понад 70 літ. Спочатку бив колькою, а потім посіяв пострілами.


Лен сі чесали, такі цвяхі набиті, то саджали. В діжку, в муку голову, а з-заду били. Страшно мучили. За то, що була самітна. Три таких жінці арештували. Вдови, що самі були.
Казали, що партизанам їсти носила. Самотня, значить партизанам носила.

Виселення... Мали три години часу на спакування маєтків, все, що було. Насильно. Військо прийшло. Били і виганяли. На транспорт колійовий і саджали до бидлячих вагонів. І в таких бидлячих вагонах люди їхали місяць аж на північні землі.

Мирослав Цимбалко

Про саме село навіть поляки казали, «що тут століца України». Людей потім небагато лишилось. Але з тих, хто лишився і добре працював, то їх не виселяли. З того що знаю.

Із майже 700-т тисяч українців, які заселяли Закерзоння на кінець другої світової війни, наприкінці 47-го року залишилися одиниці. Врятуватися від примусового переселення вдавалося випадково.

Тут залишилося сім сімей, які скривалися. Мали канадські папери і скривалися просто.
У моїй родині – батько скривався. Мама вродила найстаршу сестру на той час. Дідо заплатив великі гроші, аби мати лишили в спокої, а батько скривався. А як то все трохи втихло, люди повертались. Особливо після смерті Сталіна.

Цимбалко


Нас мали виселити, ми мали карту виселенчу, але мій дідо був паралізований. Одна полька з нами добре жила і моя бабця каже: най вона прийде і собі забере все начиння, яке тут є. Я пішла до неї. Вона прийшла і каже: хтось вам ногу підложив, ви не мали їхати, як ви діда возьмете?
І пішла до штабу і ще двох поляків взяла з собою, що з нами добре жили, і посвідчили, що ми не винні. І так нас оставили.

Анастасія Прах 

Але залишатися, як і повертатися на власну землю – небезпечно. Дивізії війська польського проводять контрольні перевірки. У разі виявлення українців, за наказом командира 7-ї дивізії Війська Польського очікує арешт і «відрядження» у концентраційний табір Явожно.

Попри це – поверталися. Лемківський художник-примітивіст Никифор Дровняк пішки пройшов 700 кілометрів до рідної домівки. Його зловили і знову відправили на Захід. Але Никифор знову подався додому.

Сім разів Никифор пішки долав відстань у 700 кілометрів. Врешті, зважаючи на міжнародну славу художника та розголос за кордоном, йому дозволили оселитися в рідному селі, але влада ПНР уже видавала Никифора за польського художника.

Інших українців, яких привезли на так звані землі одзискані, влада Польщі планувала асимілювати.

І потім прочитали нам постанову, що згідно з акцією «Вісла», в кожнім селі українців не повинно бути більш як десять відсотків.

Тільки три родини могли бути (в селі). А якщо мали щось на сумлінні, то тільки одна. В однім селі тільки одна. Але то вони так не могли точно зробити, бо то замало сіл, а забагато людей.

Село Миців. У 1947-му всіх українців звідси, як і з сотень інших сіл, було депортовано в рамках акції "Вісла". Проте Миців – особливе село.

Тисячі мисівчан потягом повезли далеко на північ – майже до Балтійського моря.

У Верховичах дали нам по одному огіркові квашеному і по одному оселедцеві солоному. Пізніше, вже десь тут на Мазурах, не знаю, чи то Коршне, чи якесь місто, то дали, військова кухня чекала на нас. Дали зупу горохівку. Така дуже добра була, бо не їли.


Польська адміністрація планувала розселити мисівчан по кількох найближчих колоніях, звідки вже було депортовано німців. Проте мисівчани погоджуватися з цим планом не мали наміру. 

А тут друга колонія в Тєпліцах, була цілком порожня, порожні були хати. Люди кажуть: а чого ми будемо так поділені? Ми з одного села, ми хочемо бути разом. І зложили протест, що не рушать, доки не підемо, де ми хочемо. Наші люди відважні були.

Люди погрожували масовим самоспаленням. Врешті, поляки здалися.

Приїжджали різні комісії, міліція, міліціонери, їх троє було. І виганяли людей, а ми не хочемо. Врешті взлостився той комендант: до холєри ясної, йдіть, де хочете, тільки забирайтеся!

Історія переселення колишніх мешканців Мицова – виняток із суворих правил «Вісли». Майже 150 тисяч українців розселили між польських родин на півночі і заході Польщі. А їх колишні землі перетворилися на пустку. Цілі села проковтнули забуття і ліс.

Ми – в лісі. Ліс цей, щоправда, незвичайний. Ось цвіте черешня, там далі яблунька, грушка. Фруктовий сад у лісі? Річ у тім, що лісу тут не було. Тут було село Ляхава. 

Попередній матеріал
День Сухопутних військ ЗСУ: Що варто знати про найчисленніший вид українського війська – фото, відео
Наступний матеріал
"Затишні тренди": найкращі варіанти декору оселі до Нового року-2018