Як акція "Вісла" стала останньою дією у багатоактовій драмі українсько-польських взаємин

75 років початку акції "Вісла" – примусової депортації українців з їх етнічних земель на північ і захід Польщі.

28 квітня 2017 року. Місто Перемишль, Польща. Під пильним наглядом представників спецслужб відзначають сумні роковини. 75 років початку акції "Вісла" – примусової депортації українців з їх етнічних земель на північ і захід Польщі. Кілька чоловіків намагаються спровокувати конфлікт – виходять на берег Сяну з плакатами, в яких звинувачують українців у звірствах щодо поляків. З ними одразу проводять бесіду люди в цивільному вбранні, але з посвідченнями. За якийсь час плакати зникають. Офіційна Польща робить усе, щоб уникнути згадок про річницю державного злочину супроти своїх громадян української національності. Утім, частина польського суспільства в цей момент таки перебуває поміж українців. Польська публіцистка Іза Хруслінська каже – щоб не допустити повторення трагічної конфронтації ХХ століття.

Історія для мене – це не є щось, на чому треба будувати майбутнє, але не можна побудувати майбутнє, коли ти забуваєш про історію. Тільки треба мудро про це пам’ятати. Яку країну ми хочемо будувати? Ми хочемо повернення? Це дуже легко робиться. Ми бачимо провідну роль Росії в цьому. І в багатьох середовищах Польщі і України це легко розпалити. 

Іза Хруслінська публіцист (Польща)

Станція "Щавне Куляшне" у Польщі. Саме звідси 28 квітня 1947 року рушив перший ешелон з депортованими українцями в рамках акції "Вісла". 

Акція "Вісла" стала останньою дією у багатоактовій драмі українсько-польських взаємин на прикордонних етнічних територіях.

Машина часу

У лютому 1945-го в Ялті Сталін, Рузвельт і Черчіль на трьох ділили світ.

Причому торг вели фактично за дрібниці. Наприклад, суто умовні лінії кордонів між фактично окупованими радянською армією державами Сходу Європи. Особливо гостро стояло питання Польщі. Черчіль мав особисті зобов'язання перед урядом цієї країни, якому дав притулок на час окупації. Але присутність там червоної армії зняло фактично всі дискусії.

У Ялті Рузвельт нерішуче запропонував Сталіну віддати Польщі Східну Галичину зі Львовом. Той категорично заперечив. "Але ж Львів ніколи не був у складі Російської імперії", — заявив Черчіль. "Зате Варшава була" — самовдоволено підкрутив вуса Сталін. СССР напередодні заявив, що всі етнічні українські землі, включно з Холмщиною, Надсянням і Лемківщиною мають входити до УРСР.   Насправді це була гра у компроміс. Після коротких дебатів над мапою Сталін запропонував, щоб межа проходила по так званій лінії Керзона. Далі Рузвельт, наче ішлося про щось цілком буденне, запитав у Джугашвілі, чи він планує переселення людей. Сталін відповів коротко: "Так".

Перемовини з цього приводу були відверто зайві. Прикордонні стовпчики вже встановили. Таким чином, майже мільйон українців на своїх споконвічних землях знову були відділені кордоном від інших.

Машина часу

А окупаційний уряд УРСР і так званий комітет визволення Польщі — маріонеткова організація більшовиків — ще у вересні підписали угоду про масові депортації. Усіх поляків належало вивезти з Радянської України, українців — з територій, які тепер належали новій Польщі.

Тим більше хто був підписантом цієї угоди? Не визнані суб'єкти міжнародного права, а рада народних комісарів УРСР, яку очолював у той час Микита Хрущов. Це з боку української сторони, радянського Союзу і з боку Польщі не менш одіозне утворення політичне й адміністративне, яке називали – польський комітет національного визволення. Отже, міграційний уряд Польщі був у Лондоні, його не визнавав на той час Радянський Союз, а тут за фронтом слідкував польський комітет національного визволення як тимчасовий уряд. Ніхто тоді не дбав про це.

Володимир Середа,

Голова об'єднання товариств депортованих українців "Закерзоння"

Переселення українців з території майбутньої ПНР почалося ще до Ялтинської зустрічі лідерів наддержав. Усього слід було переселити майже мільйон українців! З велетенської території, де ті жили з діда-прадіда і ще набагато давніше. На Холмщині йдеться про кількадесят кілометрів.

Машина часу

Село Столп'є. Вісім км від міста Холм. Нині Польща, але так було не завжди. Ось ця кам'яна сторожова вежа збудована в ХІІІ столітті, за часів Данила Галицького. Вона символізувала українсько-польське прикордоння.

А Лемківщина розтяглася вздовж гірських хребтів Карпат далеко на Захід. Майже до Кракова.

Село Шляхтова. Польща. Це триста кілометрів від українського кордону. Це було найзахідніше українське село з українською церквою. Але було, до 1947 року.

У 1944-му році СРСР під виглядом добровільно-примусової евакуації почав масово перевозити українців з новітньої Польщі в УРСР, а поляків – навпаки – з Галичини та Волині у ПНР. Увесь цей процес супроводжувався взаємною різаниною.

Рік 1945-й. Квітень, Село Малковичі, нині Польща. Посеред ночі у крайні хати українського поселення з боку сусідніх польських Орлів вриваються озброєні люди. Підпалюють хати, а людей, які перелякані вискакують на вулицю, – вбивають, не дивлячись на вік і стать. Іноді з особливою жорстокістю. Жертвам виколюють очі. Найзавзятіше працює карабіном і багнетом жінка – на прізвище Добровольська. Напередодні українці убили її брата. Із помсти Добровольська кілька разів стріляє у голову 15-річній дівчині Ользі Ілич з братом-немовлям на руках. Дивом жива Ольга з простреленим горлом прохає про те, щоб її дострелили, але Добровольська відповідає: "Сама здохнеш".

Олії у вогонь протистояння додавала пропаганда. З різних боків. Зокрема і з російського. Полякам на Західній Україні під час переселення оповідали жахливі історії про звірства українців, чутки про які ходять і нині. У тих самих Малковичах.

 "І розіп’яли його, як Ісуса Христа", – каже польська пані.

Нічого не нагадує? Вигадану історію з російського телебачення зразка 2014-го року?

Це при тому, що особисті спогади переселеної в 40-х роках з Бібрки на Львівщині в колись українське, а нині – польське село Малковичі пані Марії про українсько-польські стосунки – кардинально інші.

"Там, де я жила, українці були дуже добрі…", – додає пані.

"Але ми з усіма дружно жили. І з поляками. Мої роди, дідів, з усіма дружно жили", – каже Анастасія Прах.

Свою пропаганду влаштовує і українське підпілля. Переважно ідеться про газети та листівки.

Машина часу

Повідомляємо все польське суспільство, що за вандалізм бандитів з польської "Міліції Обивательської" дня 13 квітня у Волі Матіяшовій над пораненим молодим українцем, жителем цього ж села (людину, легко поранену в ногу, масакрували ці обер-бандити прикладами крісів й недобитого закопали в землю живцем) – за цей бандитизм, за всі попередні та вище наведені грабіжницько-бандитські акції, проведені над українським населенням, оголошуємо "Міліції Обивательській" (МО)

Відплатну акцію.

Машина часу

Ми свідомі того, що боротьба поміж українцями і поляками недоцільна і шкідлива для обох народів, бо це вода на млин нашого спільного ворога – Москви. Але невинної крови українського народу ми не простимо. Тому оголошуємо, що за мордування українців, й поляки відповідять у нашу сторону тим самим.

З листівок УПА

Антиукраїнські акції польського підпілля та так званих батальйонів хлопських проходили під гаслом – "Українці – в Україну!", "Українці за Буг!" тощо. Одним з ініціаторів терору був АКівець Маріан Голембьовський. А виконавцем – підпільник на псевдо Рись.

Сотні, тисячі загиблих українців. Місце наймасовішого убивства цивільних – село Сагринь.

Тут 10 березня 44-го року відділи національних збройних сил Польщі і батальйонів селянських (батальйонів хлопських) 10 березня здійснили злочин. За різними підрахунками тут убито від 700 до 1000 українців.

Олександр Стець, дослідник історії 

Інший символ кривавого вбивства українців – село Павлокома.

Не менш кривавими були відплатні акції українців. 

Саме в цей час на Закерзонні – для захисту цивільного населення від переселення в УРСР та від нападів різноманітних польських формацій формується доволі потужне угрупування Української Повстанської Армії.

Нарешті приходить розуміння безглуздості боротьби і спільних інтересів. У травні 45-го на Закерзонні одразу декілька спроб переговорів, які дають результат. Підписується певний пакт про ненапад, який передбачає перенесення розмови про кордони до кращих часів. Учасники зустрічі – вчорашні вороги поляк Голембьовський і українець Євген Штендера. 

Машина часу

Не без певної гордості можу зараз сказати, що те, що для багатьох зараз стає очевидним – польсько-українська співпраця, я реалізував вже 40 років тому. Я взяв на себе ініціативу припинення ворожих стосунків поміж нашими народами в ситуації, яку зараз багато кому важко буде зрозуміти.

Маріян Голембьовський

Машина часу 

Виявилося, що по обидва боки існує багато людей, які щиро прагнуть мирного порозуміння і тривалої співпраці поміж польським і українським народами. Можна тільки жалкувати, що багато з тих людей загинуло на полях битв або в комуністичних в’язницях.

Євген Штендера

Аж у 1946-му представники ВіН (Воля і Незалежність, вчорашня АК) та УПА зважилися на спільну антикомуністичну акцію. Атаку на казарми НКВС у Грубешові. Перша зустріч УПівців і АКівців у лісі для її учасників запала у пам'ять.

Часу на розмови про криваве минуле було небагато. Прийшов момент бою. Згідно з планом, 120 вояків УПА отримали завдання штурмувати приміщення НКВД та переселенчу комісію, повстанці Волі і Незалежності  мали нападати на польську безпеку, міліцію та осередок компартії. Особливістю бою було використання українськими повстанцями так званих торпед – трофейних турбореактивних снарядів. Ручний ГРАД. Торпедник для цих снарядів сконструював чотовий УПА, уродженець Полтавщини, Гриць Руденко. "Торпеди" летіли з ревом літака, залишаючи за собою вогняний слід. Власне, з артобстрілу міста й почалася атака повстанців.

Машина часу

"Першу торпеду, – згадував "артилерист" УПА, – пустив я в кошари (казарми) НКВД. Торпеда попала в середину. Перед випущенням торпеди в будинку було світло, та видно було, що всередині кімнати робиться. Отже, я бачив, як двоє більшовиків милось, а пізніше убирались. По вибуху торпеди я не бачив вже жодного світла, ані людей в кімнатах".

Володимир В’ятрович, Історія з грифом "Секретно"

Бій у місті тривав півтори години, за цей час розбито будинки НКВД, УБП, пошти, захоплено комендатуру міліції, знищено автомобілі та документацію, звільнено з полону 25 в’язнів. Невдачею закінчився штурм переселенчої комісії – її охороняв добре озброєний гарнізон.

Що цікаво – військо польське у бій з повстанцями не вступило – про це була попередня домовленість між ними і підпільниками. Серед тих, хто відмовився стріляти в своїх земляків, був поручник Войцех Ярузельський, майбутній комуністичний диктатор Польщі.

Серед УПА було п'ятеро загиблих і троє поранених. Серед них – і керівник операції, Євген Штендера.

У цей самий час польський уряд (так званої національної єдності) звітує своїм очільникам у Москву про те, що акція з відселення українців успішно виконана. Мовляв, переселили півмільйона, і тепер на Закерзонні залишилося не більше 20 тисяч українців. У Києві та Москві готують ордени. 

Машина часу

Рік 1943-й, Гібралтар. Голова емігрантського уряду Польщі генерал Владислав Сікорський сідає в літак – він хоче особисто проінспектувати польське військо на Гібралтарі. Пілот Едвард Прхал заводить мотор, машина розбігається і починає набирати висоту. Раптом літак опускає ніс донизу і стрімко пікірує. За кілька хвилин він падає у Гібралтарську протоку. Усі пасажири, включно з Сікорським, загинули. Вижив лише пілот, який за дивним збігом того дня одягнув рятувальний жилет. Під час розслідування тієї дивної авіакатастрофи виникло чимало версій, зокрема – і диверсія. Дослідники висловлюють підозри, що загибель Сікорського могла бути справою рук Кремля, який напередодні розірвав стосунки з урядом Сікорського через позицію останнього щодо Катинської трагедії – масового розстрілу енкаведистам полонених польських офіцерів. Мине ще чимало часу, і катастрофу з літаком Сікорського порівняють з іншою – падінням літака президента Польщі Леха Качинського під Смоленськом.  

Місце Сікорського між тим зайняв поміркований Станіслав Миколайчик. Сталіна не влаштовував навіть цей, здатний на компроміси чоловік, і в Москві формується альтернативний псевдоуряд: комітет національного порятунку Польщі на чолі з Осубкою-Моравським. Під тиском Черчіля Миколайчик отримує в прокремлівському Кабінеті пост віце-прем’єра, який, проте, не дає йому змоги реально впливати на ситуацію. Зрозумівши, що перебуваючи в маріонетковому уряді, він особисто несе відповідальність за червоний терор на території Польщі, Миколайчик втік до Лондону. Між тим, у жовтні 46-го Осубка-Моравський, завершивши операцію масових депортацій українців з Польщі, вилетів до Києва – на святкування з цього приводу.

Тайна вечеря Осубки-Моравського і Микити Хрущова з нагоди, як тоді здавалося, успішного розв’язання польського питання в СРСР і українського у Польщі відбувалася ось тут. У резиденції Межигір’я біля села Нові Петрівці. Тій самій, яка через багато років стане символом епохи Віктора Януковича. 

На зустрічі обговорюється спільна боротьба з УПА та АК, а також продовольча криза. Хрущов обіцяє Осубці-Моравському 200 тисяч тон зерна – це в той час, коли в Україні – страшний голод.

Між тим, просто під час вечері з’ясовується, що дані про депортації завищені, і на Закерзонні залишаються сотні тисяч українців і кілька куренів УПА.

Імовірно, саме на пиятиці у Межигір’ї, Осубка-Моравський зізнався Хрущову, що проблема українців, а отже – і проблема УПА на Закерзонні не вирішена. Найімовірніше, що співрозмовники вирішили зайвий раз не турбувати цим Сталіна. Так народилася ідея акції "Вісла". Детальніше про неї, а також про Західний рейд сотні Громенка – за тиждень. Незнання історії не звільняє від відповідальності.  

 

 

Попередній матеріал
"Купа мала" з відомств і розслідувань: усі подробиці "непорозуміння" НАБУ та ГПУ
Наступний матеріал
"Відроджені з попелу захисники": Україна святкує День Збройних сил