Хто такий Серафим Гордієнко
– Сьогодні в мене в гостях Серафим Гордієнко, військовослужбовець 14-го окремого полку Сил безпілотних систем, все правильно я говорю?
– Так точно.
– На вашому рахунку, з того, що я бачу, уражені, вас і ваших колег, це уражені Буки, це РСЗВ, це артсистеми. Ви колись думали про те, скільки грошей витратила російська федерація? Скільки загалом вартує ця техніка? Ця техніка вартує просто шалених, я думаю, що це мільйони доларів, які суми ви уразили?
– Ми колись це рахували, сума була близько... просто це складно порахувати точно, оскільки дані засекречені, але з відкритих джерел, з того, що ми рахували, там сума була десь до $700 мільйонів. У будь-якому разі це ж спільна робота нас як розвідників, реактивної артилерії, в будь-якому разі, це наша спільна заслуга. Повністю це не привласнюємо, але було приємно те, що ми дотичні до таких епізодів.
Жирні цілі супротивника
– Які найжирніші цілі з вашого досвіду уразили ви, ваші колеги і ваш підрозділ?
– Одними з найбільш жирних цілей, про які можна говорити і які були в якомусь сенсі на рахунку моєї групи, хочеться розпочати з БМПТ "Термінатор". Це був експериментальний російський проєкт. На той момент в росії, наскільки відомо з відкритих джерел, їх було близько десяти одиниць. Тоді ми працювали у складі 140-го ОРБ морської піхоти, на Кремінському напрямку, як екіпаж аеророзвідки. Близько двох років тому, 8 лютого 2023 року, ми виявили та скоригували вогонь по цій бронемашині. Це була наша перша жирна ціль, що запам'яталася. Про це писав Forbes, про цю інформацію також пише "Вікіпедія". Це була спільна робота нашого розвідувального компонента та засобів ураження артилерії. Наскільки я пам'ятаю, це був 148-й артилерійський дивізіон. З того часу в складі 14-го полку моя група була дотична до виявлення та знищення, корегування вогню по п'яти системам ЗРК "Бук.
Близько року тому на Донецькому напрямку був дуже плідний грудень. За два тижні ми зробили три вильоти, коли дозволяла погода. Під час цих вильотів ми виявили та скоригували вогонь по п'яти системах, тоді ми поводилися доволі нахабно, могли залітати безпосередньо в їхню зону дії, пролітати над ними.
– А що нам дозволяло поводити себе нахабно?
– На той момент росіяни ще не до кінця розуміли, як ця система працює, і не усвідомлювали, наскільки оперативними можуть бути наші засоби реактивної артилерії. Вони погано могли виявляти. Мене найбільше дивувало те, як ми могли висіти від 15 до 30 хвилин над ЗРК. Вони, маючи сучасні системи радарів, розуміли, що ми там знаходимось, але нічого не робили. Судячи з усього, у них був наказ не пересуватися з місця чергування. Зараз тактика змінилася: тоді вони стояли на місці. Це дозволяло нам оперативно передавати інформацію на засоби ураження і вони оперативно відпрацьовували. Тоді це було максимально легко, ти міг за один виліт скоригувати вогонь по двох системах. Ось один із прикладів. Погода була жахлива: хмари були набагато нижче, ніж нам дозволяють технічні характеристики наших платформ. Ми летіли на висоті 400 метрів на дві активні засічки "Бука". Нашим завданням було скоригувати ураження. Ми виявили їх – це були "Бук-М3" і "Бук-М2", дуже коштовні системи, особливо коли вони працюють у парі. Ми передали координати, і засоби ураження вирішили відпрацювати однією ракетою по "Бук-М2". Коли вони відпрацювали, почалася детонація. Спочатку ми не зрозуміли, що сталося, бо після цієї детонації почав горіти і "Бук-М3". Ми подумали, що, можливо, було дві ракети. Члени екіпажу валялися мертвими. Ми думали: класно, дві ракети пустили, відпрацювали одночасно. Але коли почали аналізувати, що відбулося, спілкувалися з реактивною артилерією, кажемо – красунчики, дві ракети пустили. Кажуть: "Ні, ми пустили одну". Такого не може бути.
– Таке часто буває?
– Такого майже ніколи не буває. З того, що я чув, це єдиний випадок в історії. Пустили одну. Як це тоді відбулося? Виявилося, що після прильоту по "Бук-М2" почалася детонація, ракета з нього вилетіла в "Бук-М3", здетонувала, підпалила його і вбила частину екіпажу. Пощастило. Таке буває раз у житті. Інша історія. Це Донецьк, 1 січня 2024 року. Ми робимо розвідку місцевості. Не було ніякої спеціальної задачі – стандартна задача для аеророзвідника. І тут мій оператор камери, який так само був добровольцем зі мною в Пісках у складі "Правого сектора" і пам'ятає, як, сидячи там, по нас навалювали з танчика, що стояв на териконі вирішив подивитися на цей терикон. Може, там буде якийсь танчик.
Бачимо, що на териконі стоїть "Бук-М1". Це був ранок 1 січня. Загалом, ми не очікували побачити таку ціль. Спершу думали, що це якийсь макет. Нам на стрімі кажуть: "Ребята, це макет, не звертайте увагу". Спочатку ми просто його відфотографували й полетіли далі. Але потім я набрав одного знайомого з ППО й питаю: "Друже, можеш проаналізувати?" Він каже: "Тут щось точно не так, бо там ракети від різних систем "Бук"… Ну, для макета – це дуже круто. Навряд чи вони б так заморочилися. Я б вам радив щось подумати над цим". Кажу хлопцям: "Повертаймось". На цей "Бук" прилетіли. Я бачив, що у нього з вихлопної турбіни йде дим – значить, він заведений. Макети заведені не бувають. Передали інформацію, і через вісім хвилин після цього дуже оперативно відпрацювала АТУ. Удар завдано однією ракетою – прямо в ціль. Детонація з терикона. Весь Донецьк. Ми одразу біжимо в "Подслушано Донецк" читати коментарі. Там пишуть: "Боже, ужас, ядерний вибух!". Це було дуже приємно. Зараз тактика росіян змінилася.
- Читайте також: "Удвох тримали посадку. Удавали, що нас багато" – "Пастор" відверто про страх, полонених, віру на війні у "Хто з Мірошниченко?"
Як росіяни маскують свою техніку
– Зараз на скільки вони ретельно ховають цю коштовну техніку. На скільки складно її зараз уразити?
– Стало складніше, тому що системна ознака росіян – те, що вони роблять висновки. Так, вони припускаються помилок, але потім глибоко їх аналізують. Це ж були не тільки ми. У грудні-січні торік вони пережили "геноцид ППО". Але, я так розумію, після проведеного аналізу зрозуміли, що потрібно змінювати тактику. Тепер ця тактика має інший вигляд, зараз вони активніше реагують, коли бачать наші літаки-розвідники. Майже всі їхні коштовні системи ППО – "Буки", С-300, С-400 – зараз прикриті дуже щільною системою ППО, яка збиває дрони. Зараз їхня тактика змінилася.
Як полк переслідує свої цілі
– Часто буває, що ви полюєте за однією ціллю, а знищуємо щось інше?
– Ви зараз описали майже те, як воно часто відбувається. У нас були випадки, коли наші екіпажі розвідки проводили секторну розвідку – просто шукали будь-яку ціль. Залітають, а там на полі стоїть "Тор". Тор" – це одна з найдорожчих та найнебезпечніших для дронів систем ППО. Його основне призначення – збивати дрони. Є різні модифікації: "Тор-М2", "Тор-М1", а також "Панцир". Усі вони дуже небезпечні для дронів. Бачимо на цьому полі – "Тор". Якщо вже його побачили, то, напевно, треба відпрацювати. Наші екіпажі передають інформацію, полкові засоби ураження оперативно працюють – і система знищена.Тут питання навіть не в тому, що ти можеш зробити дуже хороший план, але якщо під час виконання цього плану ти бачиш щось поза його рамками, що може бути ще більш пріоритетним, то важливо вчасно зреагувати. Це і є ознака гарного підрозділу. Тобто, зробити комплекс дій, які дозволять тобі цю пріоритетність якось реалізувати.
Як би Наполеон поводився сьогодні?
– Коли відбуваються подібні операції, і я так само читаю про це, радію, аплодую, кажу: "О, класно, гарна ціль уражена!". Насправді хочеться зрозуміти, ви розказали, яка за цим стоїть величезна робота. Велика кількість людей це все прораховує, велика кількість техніки застосовуються. І з першого разу може не вийти?
– От я колись намагався для себе зрозуміти. Я зростала на міфах Наполеонівської Франції, тому для мене це був один із центральних міфів мого зростання, думав, а як би поводився Наполеон у нашій війні? Як би він себе зміг показати, чи зміг себе так проявити? Розумію, навіть в умовах Другої світової війни, якщо взяти, наприклад, операцію "Оверлорд" – висадку в Нормандії, – я про неї дуже багато читав і вивчав. Розумію, що це була одна з найбільш геніальних операцій в історії людства. Технічно взяти мільйон людей і висадити їх на узбережжя так, щоб вони могли провести стратегічну операцію, – це не просто складно, це майже неможливо. На підготовку треба сотня тисяч людей, які будуть займатися логістикою, аналізом, збором інформації про те, що відбувається у місті, де буде це вторгнення. Це неймовірна робота. Зараз усе ще складніше, тому що з'явився компонент дронів, який кардинально змінює хід війни. Постійно з'являються нові зміни в цій компоненті: або наші революційні підходи, або російські, або наша відповідь на їхні нововведення. В тебе з кожним днем, з кожним місяцем збільшується кількість чинників, які треба враховувати. Розумію, якби Наполеон потрапив на нашу війну, йому довелося б знати набагато більше, ніж він знав, довелося вчитися набагато більше, ніж він вчився. Тут уже питання не тільки в одному Наполеоні, а в команді, яка б прийшла разом із ним, в групі людей, які б складали його штаб, його аналітичний відділ, оперативний, плановий, відділ розвідки. Зараз одна людина вже не може так вплинути на перебіг війни, як раніше. Зараз це вже комплексна робота десятків людей, які роблять свій внесок. І що далі, то війна буде складнішою, буде ще більше інших компонентів. У наземні дрони колись інтегрують штучний інтелект. Це буде набагато страшніше, ніж зараз, і треба буде і це враховувати. Війна змінюється, змінюється підхід до неї.
– Вам скільки років, Серафиме?
– 22.
На яких напрямках воював військовий
– 22, за цей час ви на яких напрямках встигли повоювати?
– На всіх, окрім Курського.
– Окрім Курського. Який напрямок для вас був найскладніший?
– Це складно сказати, тому що я працював на різних напрямках в різних умовах. Безпосередньо, коли ми там знаходилися в безпосередній близькості від ворога, це був Кремінський напрямок у складі морської піхоти. До речі, прорекламую свій колишній підрозділ, це тоді був 140-й окремий розвідувальний батальйон, на момент Кремінської кампанії це був найкращий розвідувальний підрозділ сектора, який забезпечував ситуаційну обізнаність і АТУ Лиман на той момент і суміжним підрозділам на найвищому рівні. Тобто ті підходи, які вони тоді використовували, в контексті тогочасної війни були абсолютно революційними. Зараз їх розширили, мою роту колишню, до окремого батальйону 426-й наскільки пам'ятаю, окремий батальйон морської піхоти. І це один із найкращих підрозділів дронів у Збройних силах України. Дуже приємно, що я колись був частиною цього підрозділу і тоді, коли ми там працювали, ми займалися тактичними дронами DJI Mavic, молоді і гарячі хлопці, там іноді працювали в кілометрі від противника, іноді ще ближче, того вимагала тактична ситуація, ми ніколи ні від чого не відмовлялися. Але Кремінський напрямок, у 2023-му і FPV так не використовувалося, і ліс трохи нівелює цей дроновий елемент. У цьому плані було трохи легше, але зрозуміло, що війна в лісі має свою дуже серйозну специфіку. Це на тебе тисне психологічно, бо ти не повністю візуально контролюєш те, що відбувається перед тобою, дуже багато чинників. Найскладніше тоді було те, що потрібна була системна робота кожен день, попри погодні умови. Пам'ятаю, коли ми були вимушені в один із днів, коли очікували величезний російський наступ, він тоді так і не стався. Я тоді був командиром групи й у мене була задача дорозвідувати велику ділянку лісу, а розвідка в лісі – це найскладніший елемент повітряної розвідки. Ти просто розумієш те, що якщо ти зможеш просто прив'язатися до того, що ти знайшов в лісі, координати цьому дати, ти вже після цього можеш розвідувати все, що завгодно: посадки, все, що завгодно, місто... Просто ліс – це найскладніше. Мені дали район, крім того, що це ліс, там ще і все зливається в такий сірий відтінок, там щось відрізнити дуже складно. Мені сказали так: у тебе є задача, ти це розвідуєш, і від того, як ти це розвідаєш... Завтра піде туди піде наша розвідгрупа батальйону. Вони орієнтуватимуться на твою інформацію.
– Їхнє життя залежить по суті від того, як ви попрацюєте?
– Буквально. А ми тоді працювали там з одного населеного пункту, на той момент це був десь кілометр від ворожих позицій. Зрозуміло, постійно тебе обстрілюють і це нормально, але оскільки молоді-гарячі – та... не по нас, росіяни ідіоти, просто так б'ють планово. Ми тоді сиділи в пробитому підвалі, там бетонна плита звисала і просто розумієш: будь-який прильот – і там все просто рухне. У мене була температура 40, я дуже захворів, почувався абсолютно жахливо. Розумію, що мені треба виконати задачу, я казав моєму побратиму, кажу: "Друже, якщо я втрачу свідомість, ти, будь ласка, мене розбуди, щоб я далі міг працювати, бо мені треба це закрити". Я за день зробив 28 вильотів на Mavic, це неймовірна кількість, задачу виконав. Не знаю, що там відбувалося далі, ніяких нарікань не було, тому підозрюю, що це було успішно, але цим я не пишаюся, там просто стандартний формат роботи. Є задача і є необхідні умови, яких треба дотримуватися. Іноді ці умови є легкими, іноді вони складні, але коли від цього залежить життя інших людей, які безпосередньо туди йдуть і стріляють там з автоматів, напевно, пріоритетніше для мене перебороти всі власні проблеми і це все зробити. Адже розумію, що їхній внесок є набагато більш жертовнішим, ніж мій, в той момент.
- Читайте також: "Розуміємо, що нас набагато менше, ніж противника" – про СЕКРЕТИ роботи розповіла снайперка бригади "Рубіж" НГУ у "Хто з Мірошниченко?"
Про особисті труднощі під час війни
– Таке поняття як "власні проблеми" взагалі існує на війні?
– Вони існують, вони дуже часто каталізуються на війні. От навіть зараз, коли багато хто від війни втомився, вона все одно змушує тебе перебувати в постійному екстремальному стані свідомості, ти відчуваєш війну набагато яскравіше, ніж якби сидів у тилу. Особливо це різко проявлялося в перші пів року повномасштабки, коли просто все суспільство максимально швидко, в один момент, перемкнулося з цивільного стану в стан глобальної тотальної війни, на якій незрозуміло чим все закінчиться, без якоїсь суттєвої допомоги, без чітких кордонів. Просто щодня динамічні наступи оперативного рівня. Коли от ти знаходишся в цьому стані і ти – комбатант, ти відчуваєш весь світ, все навколишнє абсолютно інакше, у тебе інше розуміння кольорів, смаків, ти інакше відчуваєш теплоту чаю, який п'єш. Дивишся, а там дуже красивий захід сонця. Ти просто стоїш і на нього дивишся, поки він там не закінчиться.
– До речі, військові дуже класні фото завжди роблять, коли захід сонця. Дивишся. Зазвичай, цивільна людина не завжди навітт зверне увагу, а військові помічають.
– Дуже-дуже сильно проявляються емоції від якогось такого звичайного людського спілкування. Пам'ятаю, коли ми заходили у визволене селище, не буду говорити, що за селище. Там була дівчинка, і вона щодня виходила на чергування: малювала якісь малюнки, вітала військових, кожну військову машину, гукала "Слава Україні", якісь цукерки-малюнки... І коли я це побачив, мене дуже сильно розчулило, просто... Ти от бачиш наочно, за що ти воюєш, ти бачиш: невинна дитина, яка знаходиться в окупованому розбомбленому селищі, але вона там ментально не зламалася. Вона от чітко розуміє, для чого ти прийшов її деокуповувати. Вона чітко бачить, що ти для неї зробив, і всією своєю сутністю тобі дякує за це. Це дуже сильно розчулює, і коли ти знаходишся знову таки в екстремальному стані, ти в селище заходиш, потім тобі треба йти далі, ти це відчуваєш набагато глибше, набагато глибше... Символізм на війні – це там один із таких основних елементів, які помічаєш, можуть бути абсолютно якісь оксюморони.
Символізм на війні
– Який ваш особистий символізм?
– Символізм всюди є на війні, абсолютно. Особливо це залежно від того, на якому вона етапі. Етапність на війні теж дуже характерно вимальовується. Ти розумієш, вона дуже сильно змінилася, відповідно, в тебе навіть емоційний стан дуже сильно мінявся.
Ми починали в складі "Правого сектора", перші пів року як добровольці, у 19 років, без оформлення, без зарплати, без жодних гарантій… Якщо я загинув би тоді, то просто залишився б цивільною особою, яка невідомо чому померла в Пісках Донецької області. Весна. Ти живеш за кілометр від ворога, тоді я ще цього не знав. Лише зараз, переглядаючи Google Maps, думаю: "Вау, ми жили в кілометрі чи півтора кілометра від ворога". Тоді це здавалося більш-менш прийнятним. Ми працювали з мінометів поряд із місцем, де жили. Зараз це просто неможливо. Там загинеш за п'ять хвилин. Але тоді… ми собі жили, ходили на риболовлю. Попри те, що у двір постійно щось прилітало, страшно, ми все одно ходили на риболовлю, насолоджувалися весною. Один із найбільш символічних моментів – коли навесні починають цвісти дерева. Піски – це дуже символічне місце.Там уже десять років не триває війна, але крізь руїни проростають квіти. Там квітнуть яблуні. Це дуже красиво. Це момент, коли ти розумієш певний символізм: як Україна розквітає, ти намагаєшся шукати художні прояви, все романтично, але з часом це змінюється, не так це сприймаєш. Війна набула іншої математичної ознаки, більш професійної армії: армія, дивізія, все набагато серйозніше стало. І росіяни змінилися, і ми змінилися. Тепер усе сприймається інакше. Але в тому і суть війни: вона завжди має етапи. І різні емоції, які ти переживаєш на цих етапах, – це нормально.
Як розвиваються Сили безпілотних систем
– Поговорім окремо про Сили безпілотних систем. Зараз у нас є ціла структура, вона новостворена. Ви як людина, яка, я так розумію, знає цей шлях від А до Я, бачили, як відбувалася еволюція. Зараз ми всі завмерли в очікуванні. Ми не знаємо, як розгортатимуться події далі. Турбулентність у світі, в країні. Хочеться все ж таки почути якісь позитивні від вас думки з приводу того, наскільки ми змогли за цей час розвинути свої здібності у сфері безпілотників і які у нас шанси далі розвиватися, незалежно від того, як розгортатимуться події у світі, якою буде міжнародна підтримка. Що ми змогли зробити і що можемо зробити надалі в розвитку Сил безпілотних систем?
– Почну з етапу, коли Сил безпілотних систем ще не було, але вже була необхідність до них іти. Розумію, що Україна під час війни, як і під час будь-якої тотальної війни в контексті якогось локального регіону, дуже швидко проходить певні етапи. Те, що ми зробили за рік-два, в мирний час в інших країнах зробити набагато складніше.
Україна пройшла неймовірну еволюцію у ставленні до управління підрозділами безпілотних систем, до самих безпілотників, до створення суперуспішних БПАКів. Я служив у підрозділі, роту БПАК сформували ще 2019 року, тобто задовго до початку повномасштабної війни. У них уже були фіксовані крила, не тільки Mavic. Вони мали досвід їхнього застосування. З того, що я чув і що розумію, на початку війни, коли ще не було досвіду тотального застосування безпілотних систем, на початку війни було складнувато використовувати їх на системному рівні. Фронт був супердинамічний, кожен день відбувалися оперативно-тактичні наступи з обох сторін. Сьогодні ти працюєш за 15 км від ворога, а завтра вже за п'ять. Ніхто не міг супероперативно передати цю інформацію. Тотально у всіх немає "Старлінків". Не було ситуаційної обізнаності. Не було таких систем, як зараз, наприклад, "Дельта" та інших платформ, які використовуються повсюдно. Їх тоді просто не було. Але вже тоді є фіксоване крило, яке працює й зараз. Технологія є, ти злітаєш, бачиш величезну російську колону, але не можеш нормально передати цю інформацію. У тебе є рація якогось артилериста, який стоїть десь там, незрозуміло, який у нього калібр і хоч якось передаєш йому інформацію, а він каже: "Я не можу туди потрапити". Нема кому більше передати інформацію. І все – у вас немає можливості нічого з цим зробити. Поки ви розгортаєте комплекс, фронт уже посунувся, і вам доводиться залишати позицію. Це умови...
– Тобто, це втрачений шанс? Могло б бути щось серйозне-грандіозне, але...
– Так, але щоб провести такі зміни, дуже часто потрібен досвід безпосередніх військових дій на такому рівні. Дуже складно було до цього додуматися, коли не було розуміння, як діятиме ворог, як вони будуть сприймати. Тоді, наприклад, придушення РЕБ противником не було суттєвим – росіяни самі не до кінця розуміли, як з цим працювати. Зрозуміло, що на початку повномасштабного вторгнення королями повітряного поля бою стали "Maвіки" – дешеві тактичні дрони китайського виробництва, які коштували відносно небагато в порівнянні з іншими безпілотниками. Вони давали можливість супермобільно їх розгорнути, вилетіти. Там дуже якісна камера, зняти, повернутися, перебігти. Якщо втратиш дрон – це не критично. Для того фронту це був незамінний апарат. І він досі залишається незамінним і так само працює в Збройних силах України, просто в той момент це було так. Коли ми почали займатися дронами після мінометів, я розумів, що у нашому віці ми навряд чи станемо геніальними артилеристами. У нас немає відповідної освіти. Я взагалі гуманітарій. Але дронова історія – це була нова історія, яка тільки починала розгортатися. Ми вирішили спробувати, бо трохи розбиралися в IT. І почали в цьому напрямку рухатися. Пам'ятаю ті часи, коли ця галузь почала системний розвиток, але дуже багато правил визначалися безпосередньо на полі бою. Пам'ятаю, що ми тоді робили. Розумію, що зараз, якби хтось так працював, він загинув би за десять хвилин. Наприклад, коли річка, а ти в низині й тобі треба зловити зв'язок. Ми тоді залазили на дах будівлі, щоб зловити зв'язок, з пультом у руках стояли. Біля нас щось падає: "Це не по нас, це росіяни просто так стріляють". Уламки йшли наверх – нічого страшного. Розумію, що зараз так поводитися не можна. Моментально буде відплата за таку помилку. Коли тобі потрібно було політати якомога далі, ти йшов ледве не в сіру зону, на якусь розбомблену ферму. У повітрі відчувалася смерть. Ти не мав там знаходитися, але треба було. Тоді ще такі помилки пробачалися. Було багато прийомів, які ми використовували. Ми їх просто придумували, застосовували, потім комусь про це розповідали, і вони теж почали використовувати, згодом ставали стандартом. Так відбувався розвиток на тому рівні.
Потім десь за пів року, з того, що я розумію, почалися системні процеси як це все треба організувати, щоб дронні підрозділи, які окремі структури почали з'являтися, щоб впроваджувати єдині стандарти, розділяти там тактичні БПЛА, там оперативно-тактичного рівня, потрібні різні вимоги до того, як їх треба використовувати. У 2023 році створили експериментальний проєкт – 14-й окремий полк. Єдиний у світі, єдиний в історії, перший в історії проєкт великого підрозділу суто безпілотних систем, який у результаті став успішним. Розумію, що ще за часів морської піхоти велика частина правил писалася безпосередньо при тобі. Те саме стосується нормативних документів – вони теж адаптуються під вимоги. Що би там не говорили, але вони також адаптуються.
Зараз у нас воюють військові машини, зараз у нас воюють російська військова машина та наша за підтримки Заходу. Коли у тебе воює військова машина, ти не можеш воювати, як батько Махно, тобі потрібна нормальна система. Можливо, вона комусь не подобається, але це має бути системний підхід до того, як це має відбуватися. У тому числі те, що називається піксель: порядок, дисципліна, розуміння, хто де знаходиться, хто що робить і навіщо він це робить.
На цьому етапі війни, коли росіяни оговталися від своєї поразки 2022 року, це стало необхідною вимогою для нас, щоб бути успішними.
– У чому нам треба покращити свої навички? Ви застосували термін "військова машина". Які проблеми у нас зараз є, що треба швидше вирішити у сфері безпілотних систем, щоб росіяни нас не обійшли? Бо вони вже щось нове на фронт притягнули.
– За інформацією, яку я маю, росіяни розгортають власні сили безпілотних систем. У них існують структурно аерополки, як називають, тобто вони в принципі повторюють наш успішний досвід, але, оскільки ми це зробили раніше, зараз Сили безпілотних систем уже розгорнуті, успішно функціонують і демонструють результати. Це перший у світі рід військ, який займається саме цим. Це грандіозна задача – зробити те, чого ще не було під час війни, коли треба виконувати задачі "на вчора" й водночас створювати нове структурне утворення. Це надскладно. Розумію, я навіть не уявляю, на скільки це складно. Можу тільки в це повірити. Я розумію, що одним із пріоритетів, наскільки б це просто не звучало, є масштабування. Воно зараз відбувається, всіх успішних підрозділів. Є рейтинг: 414-й полк – суперуспішний, "Мадяр" – масштабуємо, є суперуспішний підрозділ К2 – ми його масштабуємо. Так, як на це є воля військового та політичного керівництва, це відбувається дуже швидко. Наскільки мені відомо, немає великих проблем із рекрутингом, бо добре вибудована робота з медіа.
– Що ми зараз не робимо, щоб підсилити нашу військову машину? А вам як військовослужбовцю хотілося б побачити певні зміни в якомусь напрямку? На що варто звернути увагу?
– У мене специфічний напрямок – аеророзвідка – трохи менш вибагливий, ніж напрямок тактичних уражень, як fpv. По моєму напрямку в моєму підрозділі все добре: отримуємо достатньо платформ і підтримки від держави, тому складно проаналізувати. Але я так розумію, що у нас одна із найбільш успішних компаній, яка виготовляє БПЛА – це UKRSPECSYSTEMS, їхній флагман – це Shark. Це суперкомпанія, вона за рік спроєктувала Shark, який наразі є одним із найуспішніших платформ у Силах оборони. Вони постійно його масштабують і модифікують. З того, що мені відомо про ці модифікації, це просто неймовірно, вони роблять те, що технічно здавалося б неможливо. Але проблема яка основна? Те, що одна компанія не справляється з такою кількістю замовлень, дуже багато всі замовляють і не справляються. Черги розписані, можливо, в цьому є проблема – бракує виробничих потужностей у компанії, треба їх ще більше розгорнути.
– Тобто, масштабувати виробництво?
– Так, розумію, в чому проблема. В Україні тут і ракета прилітає, і процеси порушені і люди можуть загинути, і загалом це проблема. То коли це все відбувається в умовах тотальної війни, коли у росіян неймовірні запаси ракет, це дуже велика проблема.
Гордієнко песиміст чи реаліст
– Ви загалом у війні у песимістичному чи оптимістичному настрої? Чи ви все-таки реаліст?
– Оскільки я військовий контрактної служби, мої особисті переживання не впливають на якість моєї роботи. Тому я готовий до будь-яких сценаріїв і до тих наказів, які ми отримуватимемо – чи будемо наступати, чи оборонятися, чи відступати. Це не від мене залежить, але все, що від мене залежить, я зроблю і робитиму до того моменту, поки це буде необхідно.
Про єдність українців
– Наскільки ви зараз оцінюєте єднання в суспільстві? Це не про політику. Загалом, про настрої серед населення. Можливо, ви спілкуєтесь із цивільними. Як вони зараз налаштовані? Яка підтримка вас зараз як військових?
– Це суперскладне питання. Під час кожної війни, коли вона триває більше, ніж два роки, суспільство дуже сильно змінюється, розбивається на багато таборів. Усі ці табори хочуть різного – хтось підтримує мобілізацію, хтось ні. Хтось підтримує зменшення призовного віку, хтось не підтримує. Це дуже складно. У нашому випадку єдине, на що це впливає, окрім донатів на збори, – це потік рекрутингу. Зараз з тими умовами, які є... Я поясню на своєму досвіді, як потрапив в армію. Я пів року був добровольцем разом зі своїми хлопцями, групою. Усім було менше ніж 21 рік – 20, 19. "Данте", який у вас був, йому взагалі було 18.
– Так...
– Тобто, всі – супермолоді хлопці. Ми з бойовим досвідом отримали відношення в морську піхоту, прийшли у військкомат і кажемо: "Ми з бойовим досвідом, хочемо оформлятись". Нам відповіли: "Вибачте, але згідно з постановою Генштабу, ви не маєте права до 21 року підписувати контракт". Ну все, хлопці, ідіть гуляйте, як виповниться 21 – приходьте. Але ми з цим не могли змиритися, це просто було неможливо. Я кажу: "А як можна обійти цю історію? Як ми можемо вступити?" Кажуть: "Ну, якщо Залужний напише окремий наказ, тоді щось вийде". І Залужний написав окремий наказ по мені і всій нашій групі, щоб нас взяли в армію на контракт на три роки. Зараз це звучить неймовірно, але тоді я не міг уявити... Мене питали: "Ти відчував це як обов'язок? Ти ж напевно не хотів, але мав..." Я кажу: "Ні". Просто те, як я був вихований і те, як я бачив, що розгортається... Є тотальна справедливість, а є тотальна несправедливість. Я – людина, вихована на лицарських історіях, Наполеонівських війнах... І коли я бачу, що тотальне зло наступає і знищує все живе, я не можу не брати в цьому участь. Не тому, що я зобов'язаний, а тому, що щиро хочу бути частиною цієї боротьби. Я вдячний своїм батькам за те, що вони прийняли мій вибір.
- Читайте також: "КРИЧАВ від болю так, що ворог міг мене почути": боєць 3-го батальйону "Свобода" у "Хто з Мірошниченко?"
– Вони так прекрасно відгукуються про вас у Facebook. Дякуємо вам, постійно читаємо.
– Дуже приємно. Розумію, що вони відчували, особливо в тих умовах, у яких ми працювали. Я їхав у Піски до мінометників. Яка ймовірність, що я там загину? Напевно, велика. Але я казав: "Я в будь-якому разі туди поїду. Це частина моєї сутності. Ви мене все життя так виховували, і я не можу вчинити інакше". Вони це розуміли і прийняли мій вибір. Слава Богу, ми цей шлях пройшли. Я розумів, що не можу вчинити інакше, я все життя до цього готувався. Зараз я розумію, що умови, на яких людина тодішнього мого віку, тоді і зараз, для вступу в армії набагато яскравіші. Ти обираєш, який підрозділ хочеш: можеш піти в полк, в Сили безпілотних систем, у сухопутні підрозділи... Ти можеш займатися чим захочеш. Вакансій дуже багато. Хочеш тилову посаду – буде тилова, хочеш не тилову – буде не тилова.
– Вибір є.
– Вибору дуже багато. Гідне грошове забезпечення. Зараз умови набагато яскравіші, але я розумію, що за три роки багато людей просто фізично втомилися, тому що втомлюється будь-яке суспільство під час будь-якої війни. Це нормально. Я трошки посміхаюся, коли пишуть: "Треба просто воювати, як у 2022-му, і все буде добре". Це, на жаль, так не працює. Емоційно ти не ведеш війну. Війна ведеться цифрами й об'єктивними показниками, вона ведеться емоційно тільки коли вона така динамічна, як 2022 року, коли росіяни зробили купу стратегічних помилок, це просто якесь неймовірне було провидіння Господнє, що вони все, що могли провтикати – провтикали. Ми тоді шляхом власного козацького драйву змогли зробити те, що ми зробили. Але зараз, коли в тебе війна ведеться раціонально і математично: є лінії наступу, дивізія на дивізію, плани розгортання, наступу. Усе набагато серйозніше, і розумію, що люди емоційно могли втомитися. Але є об'єктивна необхідність, а є особистісне бажання. Розумію, що у багатьох цього бажання може не бути, але є необхідність і ніхто не гарантує, що ви обов'язково загинете завтра.
Про втому від війни
– Думаю, тут ключове те, що люди ідуть в армію і не знають, коли вони повернуться звідти, тобто немає терміну, немає кінця. Людина не розуміє, коли вона повернеться до того життя, яким живе зараз. І це одна з причин, чому люди не хочуть, тому що немає чітких правил.
– Я це розумію, але з іншого боку я також розумію, що навіть зараз хвилями демобілізувати неможливо – не вистачає людей. У тебе буде провал фронту, буде ще більш посилена мобілізація, є ж об'єктивні речі. Не вистачає людей – треба їх мобілізувати, якщо ти їх демобілізуєш – у тебе буде ще більше їх не вистачати, в тебе внаслідок диспропорції на якомусь напрямку буде провал, прорив і тобі треба ще більше людей і будеш ще жорсткіше їх мобілізувати. І це не питання емоційного ставлення, зрозуміло, що всіх шкода, шкода людей, які три роки в окопах сидять, дуже шкода. Як це зробити так, щоб у тебе зберігся контроль і управління військами – це суперскладна задача, яка під час Другої світової не демобілізували так людей, під час Першої світової не демобілізували так людей. Не вчора ж почалися війни, якщо ми хочемо проводити паралелі – то все це вже було, коли в тебе не вистачає людей. Якщо в Першу світову подивитися, яка доля чоловічого населення Британії пішла на війну – неймовірна доля, те, що тоді жінки зайняли дуже багато чоловічих посад. Це стало підґрунтям для того, щоб їм надали рівні юридичні права, це ж теж про щось говорить.
Просто в нашому випадку ми воюємо за фізичне, територіальне, культурне існування держави, країни. Якщо у когось є претензії до держави, просто існування країни, щоб ти міг розмовляти українською, або російською чи англійською в Україні – як завгодно, щоб ти відчував себе українцем і жив у цій культурі – думаю, що це все-таки варто того, щоб за це боротися. Незалежно від якихось політичних вподобань чи тенденцій, просто є раціональна необхідність.
Про злагодженість в армії
– Наостанок запитаю: вам 22 роки, ви спілкуєтесь із людьми старшими за вас, з тими, хто на посадах – генерали, військові. Ви так розповідаєте про свій шлях, як ви використовували свій досвід на війні, чи сприймають вони вас як 22-річного військовослужбовця? Чи все ж таки: "Що ти нам розказуєш, ми знаємо, як воювати"?
– Це одна з причин, чому ми колись обрали шлях у галузі дронів. Тут питання стоїть у досвіді людини і в здатності цей досвід системно демонструвати, коли ти можеш проаналізувати власний досвід, зробити висновки, ти кажеш: "Базуючись на моєму досвіді чи досвіді колег, можливо, краще зробити ось так". І скільки б тобі не було років, якщо людина сприймає інформацію такою, як вона є, і хоче її сприймати, вона до тебе прислухається. Думаю, що в цій галузі саме так. Я трохи дивуюся, чому дуже багато хто не хоче йти в Сили безпілотних систем, чогось бояться. Адже це галузь, у якій можна дуже швидко вирости, бо вона революційна, там потрібні спеціалісти, не існує військової освіти, може вона вже з'являється, але не існує на системному рівні масово у військових університетах або якоїсь доктрини того, як має бути навченим командиром БПЛА на оперативному чи стратегічному рівні, поки що не створена. Думаю, буде багато програм, які дозволять це все проаналізувати, але зараз ці правила пишуться буквально в цей момент. Спеціалісти, які зараз набудуть цього досвіду, можуть дуже швидко вирости, обіймати комфортні для них посади й при цьому закрити свій внутрішній гештальт. Коли тебе запитають: "Що ти зробив під час війни?", особливо зараз, коли дуже складно, коли піти на початку, це була інша ситуація, але особливо зараз, коли дуже складно, зрозуміло, що ти не хочеш, але якось перебороти себе, змусити піти саме зараз – це дуже гідно поваги. Коли приходять нові рекрути, які ще вчора були цивільними, а сьогодні мобілізувалися й підписали контракт, я їх дуже поважаю. У чомусь навіть більше, ніж тих, хто пішов із самого початку, як я. Тому що тоді це було зрозуміло, що дуже багато хто цього хотів. Була інша ситуація, тебе суспільство на 100% підтримувало, світ підтримував, все було дуже просто. Ми думали: "Ми й так помремо, краще зі зброєю в руках, ніж від прильоту в дім". Зараз ситуація складніша, складніше в усьому, контексти набагато більш гостріші й не хочеться. Я розумію, що морально не хочеться, але якщо ти знайшов у собі сили, я це дуже поважаю. Це показує, що навіть у цей момент ти знайшов в собі щось, що суперечить якимсь зовнішнім обставинам комфорту. І у цих людей, особливо якщо вони добре себе проявляють, я їх дуже сильно поважаю і думаю, що у них буде велике майбутнє, якщо вони цей настрій, це рішення можуть далі розвинути, відкрити себе у Збройних силах.
– Велике майбутнє у них буде, якщо вони прийдуть у 14-й полк, приміром, і зустрінуться з Серафимом, він розкаже, як треба. Я вам дуже дякую за розмову, бажаю кар'єрного зростання, щоб ви ділилися своїм досвідом і трималися і якимось чином закривали свої внутрішні гештальти.
– Дякую, дуже приємно.
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.