Можливо, вас тригернула назва. Але це війна. Як є – без прикрас.

"Це розмови з військовими, які пройшли крізь пекло! Це титани, але водночас вони відчувають, втомлюються, переживають, зляться, інколи ламаються й підіймаються знову. Їхні емоції справжні. Їхні слова не можна змінювати, згладжувати чи робити зручнішими для сприйняття. Я хочу передавати все максимально правдиво. Як би боляче це не було", – говорить авторка Наталка Васьо.

Авторка цих історій, Наталка Васьо, волонтерка, яка через свою діяльність знайома з багатьма військовими. Якось один із військових написав їй:

"Мені 29, а я пережив уже те, що більшість людей бачать тільки у фільмах".

Наталка згадує:

"Після цих слів мені одразу спала на думку пісня DIBROVA:

Я бачив сталь і як падає небо...

Я бачив те, чого нікому не треба...

Я бачив болю на десять життів...

Мамо, молись за своїх синів!..

Тож коли я вирішила розповідати історії з фронту, назва рубрики була очевидною. Як і перший герой".

Анатолій Кобіков. Позивний "Таксист"

• 29 років
• На війні – з 2015 року
• Доброволець. Пішов у 19-річному віці

Народився в маленькому селі Дружба на Криворіжжі. Закінчив школу, здобув фах автослюсаря. Працював охоронцем, займався боксом. У 2015 році пішов служити за контрактом у Збройні сили України.

Підготовка у навчальному центрі "Десна", а потім дорога на Схід: 53-тя окрема механізована бригада, 2-й артилерійський протитанковий дивізіон, командир БТР-70.

Зайцеве, Авдіївка, Піски, Майорське.

Подяка від командування за сумлінне виконання службових обов'язків у зоні АТО.

"Я хотів померти"

У 2015 році сталася велика трагедія у житті Анатолія:

"У мене помер маленький син. Я, напевно, рік ходив смерті шукав. Ви не уявляєте, як я хотів здохнути. Я добровольцем виходив на будь-які завдання. Нас розбивали так, що з 30-ти четверо верталися, я завжди вертався. Мене ні одна х...ня не брала, а я хотів всією своєю душею здохнути".

Про найважчі бої

У 2016 році спробував навчатися в Одеському інституті Сухопутних військ. Але згадує:

"На той момент система підготовки офіцерів там залишала бажати кращого: було багато радянщини, покарань більше, ніж заохочень. Я повернувся на фронт, до своїх, де все зрозуміло".

Службу продовжив у 363-му окремому батальйоні. Від цього бату бував у складах 59-ї, 28-ї, 40-ї артилерійської бригад. Найвизначніші бої у власному досвіді – визволення Херсонщини у 2022 році та оборона Покровська у 2024-му.

Має певний й командирський досвід:

"На початку повномасштабного вторгнення я неофіційно, поки не вистачало офіцерських кадрів, був командиром взводу. Чотири місяці у стрілецькому батальйоні, і за цей час у мене не було жодного 300 і 200".

Зараз служить у 21 Бригаді НГУ, рота оперативного призначення, старший кулеметник бронеавтомобіля.

Про боротьбу з власними демонами

Зізнається, що бувають моменти, коли здається, що більше не витримаєш. Іноді вдається до алкоголю, іноді просто терпить, стиснувши зуби. Але все одно зривається, п'є кілька днів, щоб перезавантажитись.

–      Ти ж розумієш, алкоголь не вихід... Чи думав якось інакше перезавантаження робити?
– Так. Влітку на рибалку на кілька діб з палаткою їздив.

Знаки війни

Кілька контузій, термічні опіки кінцівок, приліт уламка у спину, поранена рука… Наслідки війни, які з собою несеш, хочеш того чи ні. Але є те, що болить в рази сильніше за фізичний біль…

Втрата побратимів

"Я втратив побратимів. І одна думка не залишає – помститися. І я мщуся: як тільки випадає перша-ліпша нагода. От, наприклад, на відео – знайомі артилеристи, попросив їх помститися за побратима".

Коли сміх рятує

Мабуть, у кожного військового є моменти, коли було "не до сміху" – але потім саме це й згадують зі сміхом.

"Один раз у нас загорівся бліндаж. Окопна свічка почала сильно чадіти, так, що дихати не можливо було, і ми попросили побратима погасити її. А він, не довго думаючи, вилив туди воду. Вогонь тільки більше розгорівся, полум'я піднялося до даху, загорілася плівка і тепловідбивний екран. Пізніше, коли згадували, сміялися, хоча у той момент було не до сміху".

Батько, що став рідним: у житті й на війні   

Через пів року після початку повномасштабного вторгнення батька Анатолія призвали на службу. Спочатку він воював у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ, а приблизно півтора року тому перейшов до "Азову". Батько Анатолію не рідний, але став ріднішим за біологічного. Саме він колись вів маленького Толіка за руку у перший клас – а тепер вони обоє на війні.

"Я виріс з батьком і йому за це вдячний. У мене дитинство було дуже класне".

"Повернення до цивільного життя складніше за війну"

"Коли відпустка чи ротація, я більше кількох днів вдома не витримую – сідаю за кермо, працюю в таксі. Це моя терапія"

–      Що Тобі найбільше болить на цивілці?

– Після двох місяців вторгнення наша нація ніби перестала існувати. Кожен знову сам за себе. І війна десь там, а не тут. Ніхто військових, крім рідних, не розуміє.

Сила любові

Є в Анатолія кохана дівчина і дві її чарівні донечки-двійняшки, які вже й військовому стали як рідні діти. З теплою усмішкою показує відео, де дівчатка розгортають новорічні подаруночки, які встиг надіслати їм перед виходом на позиції.

"Напевно, я живий тільки завдяки тому, що знаю – мене чекають і кохають".

"Чесно? Я б уже пішов додому"

"Вважаю, що борг перед державою повністю виконав. Але закон про мобілізацію без строку служби змушує залишатися. Чекаю того дня, коли зможу повернутися додому назавжди".

Плани після війни

"Хочу бути звичайним таксистом. Жити з родиною. От і все".

Авторка Наталка Васьо

Автор не несе відповідальності за висловлювання героїв матеріалу. Думки та оцінки, висловлені в інтерв’ю, є особистими поглядами респондента і можуть не збігатися з позицією редакції.

Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.