Хто такий Тіха-Міха
– Звуть мене Дмитро, я – офіцер третього батальйону "Свобода" бригади наступу "Рубіж", сам із міста Нікополь Дніпропетровської області, почав військову діяльність у 2022 році. Вона триває досі, поки не отримав поранення, скажемо так.
– Говоримо про поранення, пригадувати літо 2024 року. Страшне літо для вас, тому що ось зараз ми бачимо наслідки, ви перебували на сході?
– Так.
Про напівоточення на Бахмутському напрямку
– Ви перебували в оточенні?
– Ми були на сході, це був Бахмутський напрямок, це було напівоточення, це було все поступово після того, як один фланг почав провалюватись, тобто ворог у суміжників уже почав заходити нам у тил, він щоразу намагався проводити якісь наступальні дії. У нього не виходило, це було, наприклад сьогодні ввечері, це з фронту наступ якийсь – маленькими підгрупами, провалювалось або вони поранені або відходили. Усе. Через дві години з іншого напрямку така ж група, з таким же завданням почала рух – наступальні дії, через дві години, може, на ранок починали з тилу іти. І так воно поступово, кожен день та ж сама програма – маленькими групами. У них трохи тактика змінювалася, залежно від підрозділу, який стояв навпроти нас.
Як гумор допоміг
– Чисто психологічно, як це перебивати в такому місці, в напівоточенні, як ви говорите, і ти не знаєш, якими будуть дії ворога і що далі?
– Психологічно, напевно, важко, особливо оскільки офіцер і сидів на КСП, тобто ми володіли трохи більшою інформацією ніж піхота, яка на позиціях. Звичайно, ти піхоті не хочеш розповідати, що дивіться, ми вже в напівоточенні, все погано, все прям дуже погано – не хочеться їм такого розповідати. Намагалися зробити все, щоб якось поліпшити наше становище. Штаб у цьому дуже допомагав, якісь мінімальні пересування піхотні, які були противником при виявленні, відразу знищувались, мінування теж було – дуже допомагало нам це, спілкувалися, звичайно, зі штабом. Вони робили все, щоби цього ми уникнули, тому що там уже відбувалося так, що дорога, по якій ми заходили або заїжджала якась провізія нам, БК, вона була одна. І противник у будь-якому випадку знав, що якщо щось до нас їде – то буде тільки по цій дорозі. Оскільки пересування це було вночі, вдень взагалі пересування ніякого не було, і кожну ніч вони вже просто чекали або якась техніка можливо, можливо, люди мали заходити, то вони просто чекали і вже напоготові були. Морально, звичайно, це важко: думаєш, швидше б закінчилося, але гумор завжди допомагає.
– Наприклад, як?
– Коли ти сидиш і думаєш, що все погано, все погано, і всі сидять оточуючі, які тут тебе оточують...
– Оточуючі в оточенні?
– Так-так! Побратими, які сидять, і вони так само говорять "Ой, все погано!", то ніякого діла з цього не буде. Ми сиділи в напівоточені і з цим уже жартували: що ми в напівоточенні, але все буде добре, всі вийдемо, дочекаємося... Коли це був, наприклад, 20-й день як ми там сидимо, це було "Все буде добре", потім вже 30-й день теж "Все буде добре, все буде добре". Воно важко як і морально, так і фізично.
– Фізична складність в чому?
– Наприклад, я не приймаю ніякого душу, мінімальні запаси їжі-води, бо з доставлянням були теж проблеми, який не який сон би в тебе був, але ти виснажуєшся. Там немає того сну, що ти ліг і десять годин поспиш-відпочинеш, наберешся сил. Це ти ліг, все, через годину ти можеш підірватися і щось робити, туди-туди, якийсь наступ, якась команда надійшла, тобто це все спонтанно й організм твій за такий період дуже виснажується, дуже. У піхоті взагалі, та, що на позиціях, ще складніше. Тим паче – умови. Піхота – це як і піхота, тут нема чого приховувати, викопане. Те, що накопає, те і його буде, тобто піхота має копати, копати і копати максимально прям.
– Тобто сам собі облаштовуєш побут?
– Так.
Про доставку харчів, БК, води
– І від того як ти його облаштуєш, по факту, залежить скільки ти виживеш в таких умовах?
– Настільки були проблеми за побут, настільки були проблеми з водою, що хлопці, які були з нами на цій позиції, у самому підвалі цьому, у самому бліндажі вже підвалу, де ми викопали і ще копали глибше, метри чотири глибини, аби викопати свердловину з водою. Тобто, дивіться, проблема в тому, що доставка відбувалась потім уже під кінець тільки з важких дронів. Це були скиди й основну масу цих скидів займала вода, якщо воду звідти прибрати, то залишиться тільки їжа і БК. Вода дуже багато займала, тому що вода, як скидувалась, вона могла розбитися, вона могла витекти, багато що могла і вона дуже займає великий об'єм і вагу. Якщо воду вже викреслити з цього, то їжі буде більше, БК теж більше. У нас не було такого, що дрон міг п'ять раів тільки до нас підлітати – якщо він за ніч раз підлетів, зробив скид, то це дуже добре, якщо ні – то ні. Виходили з цієї ситуації, ми всі копали свердловину. Там була вода, не прям смачна, але вже яка була – фільтрували.
– Пили?
– Так.
- Читайте також: "Хто "злив" секретну інформацію про виробників БПЛА" – ветеран АТО Мартін Брест у "Хто з Мірошниченко?"
– Я ще хочу запитати у вас з приводу телефонного зв'язку. Чи був у вас там телефонний зв'язок?
– Старлінк був, через інтернет-зв'язок, він у будь-якому випадку потрібен, тому що все те, що ми спостерігаємо з дронів, зв'язуємося зі штабом, між підрозділами зв'язуємося – це можна по радіостанції робити, звичайно, але щоб дивитися і спостерігати з дронів – обов'язково потрібен інтернет.
– Це я вас запитала не по роботі, не по роботі чому ви використовували телефон, а в особистих цілях – у моменті, коли ви перебуваєте в оточенні, на сході нашої держави, ваша дружина вагітна...
– Так.
– І ви говорите про те, що... Я розумію, які у вас були відчуття, так, і ви розумієте, що вам треба якось до неї за першої ж можливості вибратися, так, з цього оточення?
– Так, це було саме так, зв'язок не по роботі, а з дружиною, наприклад, мамі відписати, звичайно, був, але в мене таке було, коли я знаходжусь на нулі, я ніколи не телефоную, тільки переписуюся. Пишу: "все добре". Я ніколи не розповідав, що там відбувається, що як, просто "все добре, живий-здоровий, поїв, відпочиваю".
Як боєць виходив із напівоточення
– І от власне у вас з'являється можливість виїхати звідти, так?
– Так, як я з командиром поспілкувався, що хотів би попасти на пологи дружини. Він каже: нема питань, при самій слушній нагоді можна це буде зробити, це приблизно відбувалося днів п'ять що я мав виходити, але там, наприклад, щось не виходило, наприклад великі обстріли були, евакуація пораненого, наприклад, була, це в пріоритеті і вже на день п'ятий мала бути евакуація пораненого, але техніка – квадроцикл – не зміг заїхати, були дуже погані умови, якась відміна була, сказали – сьогодні не буде, а він був стабільний, все добре, просто сказали сьогодні – ні, або під ранок, або на наступну ніч. І тоді командир каже: "Ти ж можеш сам вийти, тобто своїм ходом, не треба ніяка ні техніка, нічого. Я дорогу знав, швидко зібрався, побратим мав ще зі мною виходити. Самому виходити – ніколи так ми не робимо, бо маємо бути хоча б у парі: один – це мало, ніколи не відпустять, три – це вже багато.
– Як правило?
– Так, тобто в парі ти маєш іти. Зібралися швиденько і вже почало темніти. Ми завжди рух при такій нагоді коли тільки починає сіріти – противник перелаштовує свої дрони з денних на нічні і в нас є такий період, коли можна швиденько вийти, без ніяких там нюансів. І вже почав рух, коли вже більш-менш стемніло, навіть більше ніж треба. Тобто я бачив силуети, посадку бачив, я пам'ятав дорогу, але сама стежка, скажімо так, уже не дуже проглядалася. Треба було прямо іти і дивися уважно під ноги. Я вийшов перший і почали рух, пройшовши метрів сто, там точка евака була така, добравшись туди, я покрутився-обдивився і щоб зорієнтуватися, де ця стежка, по якій іти. І тільки почав рух, зробив перший крок і наступив на міну, підірвався, підскочило, мене підкинуло і назад на ногу на цю я став і потім вже впав на спину.
Про підрив на міні
– Відразу зрозуміли, що відбулося?
– Так, до цього там противник робив дуже велике мінування з дронів – ПМН, СВП, ПОМки, всі піхотні міни, які були, всі можливі, все засипалося. Перед цим дроном ми, звичайно, проглядали дорогу, те, що можна було, якщо знаходили щось, то наші дронники те розміновували дистанційно з дрона. Дорога була чиста, а там уже, де я саме підірвався, там уже починалось поле, там трава, тобто там було неможливо щось побачити, тобто там вини нічиєї нема.
– Це я до того, знаєте, якби повернути все назад, чи бачили б ви зараз інший шлях чи були у вас можливості іти іншою дорогою або стежкою, як це правильно назвати?
– Та я вже за це так багато думав, скажімо так, якби повернути час назад, і вже до цього не повертаюся, але там одна дорога, інша була, до цього ми нею користувалися, але вона була повністю замінована. Там навіть не було сенсу її розміновувати, бо вона дуже проглядалась противником. Там єдина була дорога, це просто через поле, де трава – ні дерева, нічого такого нема, і вже там вже перший крок, який зробив – це вже було в поле саме і там уже був підрив.
– Після цього підриву, ви розумієте, що відбувається, ваш колега десь поруч?
– Так.
– Чи були ви у свідомості?
– Як підірвався – так, у свідомості був, почав просто кричати не своїм голосом, напевно, я навіть не виходив по радіостанції, щоб сказати, що я "300", поранення отримав – всі і так почули. Це метрів сто я відійшов від позиції, всі вже були в курсі, бо дуже кричав, я навіть думав, що противник теж чув, як я кричав.
– Від болю?
– Так, я не знаю як там інші, які в них відчуття при цьому, але дуже боляче, дуже. І почав казати побратиму, що потрібна допомога, він був від мене метрів 15 десь, але побратим, скажемо так, психологічно, напевно, був у паніці такій, що я до нього розмовляв, а він не чув мене. Він просто сів, він "поплив" повністю, він сів, я до нього розмовляв, він навіть на мене не дивився, він десь розвернувся в поле, десь дивився в паніці. Не скажу, що я його виню, це могло бути з ким завгодно. Я до нього почав розмовляти, я дивлюсь, що ніякої реакції нема зворотної, і я вже не кричав. Кричати не було сенсу. Я вже зрозумів, що треба надавати собі допомогу самому. Хотів зняти турнікети, в мене були по боках на бронежилеті два турнікети, але при підриві невдало я приземлився, скажімо так, бронік підскочив, рюкзак теж підскочив і я не міг дістати що сюди, що сюди. Тобто я діставав, але не міг їх витягти з самих чохлів. Потім згадав, що в мене був турнікет, мій перший турнікет, на напашнику. Я його швидко витягнув, закинув і вже почав відчувати, що втрачаю свідомість – почало темніти в очах, голова почала паморочитись. Я швидко затиснув турнікет, докрутив повністю, і тоді в саме цей момент я знову звернувся до побратима і він уже підбіг до мене, зняв турнікет ще один і наклав мені ще один турнікет сюди, про всяк випадок, бо було вже темно, я не бачив і не відчував того чи докрутив я турнікет, чи зажав повністю, чи ні. Докрутив він мені другий турнікет і якраз прибігли побратими, звідки я вийшов, прибігли два побратими, щоб мене забирати. Уцей час я вже з себе все скинув, бронежилет скинув, рюкзак скинув, автомат, щоб їм було легше мене евакуйовувати. І все, я це тільки скинув, вони мене взяли під руки і почали на стабпункт нести до медиків, щоб вони мені вже надали першу допомогу. Це ж було саме мінімальне те, що я міг зробити, там уже вони почали оглядати, чи є ще поранення на іншій нозі, де в мене є ще поранення, знеболювальні почались, там вже, скажемо так, було легше. І туди вже, як занесли до медиків, я так зараз із посмішкою говорю, почав на них кричати "Щось робіть!". Вони це робили спокійно, тому що ну турнікет накладений, кров зупинена, масивна кровотеча, і вони вже поступово приступили до своєї справи, а мені хотілося це все швидше, робіть щось, я зараз знепритомнію і все. Вони кажуть: "Все буде добре, все добре". Там були два бригадних медики, дуже потужні хлопці. Усе зробили, на обезбол, навіть кажуть мені "поспи", але тоді було не до спання. І все, тоді була надана мені допомога, сказали "Чекайте!". Я вже вийшов із командиром роти по радіостанції, почалась розмова про саму евакуацію мою, щоб вивести мене з зони.
- Читайте також: "Розуміємо, що нас набагато менше, ніж противника" – про СЕКРЕТИ роботи розповіла снайперка бригади "Рубіж" НГУ у "Хто з Мірошниченко?"
Перша спроба евакуації бійця
– Як вас вивозили?
– Було три спроби. Як тільки підірвався – мені надали допомогу медики і відразу почали говорити про евакуацію, що чим швидше, тим краще, звичайно. Так, медики говорили, що ти можеш ще тут бути, ми тебе стабілізуємо, наколемо, все буде добре, але чим швидше – тим краще. І тут за пів години, може, там за годину командир вийшов на зв'язок і каже: "Зараз готуємо твою евакуацію". Хлопців назначив, тих, хто допоможуть мені з евакуацією, винести на ту ж саму точку, де, скажімо, я підірвався, там була точка евака ця, побратим мав виїхати на позивний "Київстар". Все, мене винесли на точку, я думаю, що квадроцикл уже там, винесли на точку, ми чекали-чекали і вже хвилина минає, дві-три, ти вже відчуваєш, що зараз вас ворог змалює і зараз буде нестись якесь вогневе ураження. І квадроцикл не їхав, потім ми почули квадроцикл, а квадроцикл як їхав до нас через поле, то теж наїхав на міну, підірвався і цей побратим "Київстар" кидає цей квадроцикл, іде з пішим ходом, вертається на ту точку, звідки він приїхав, мене заносять знову назад у цю будівлю, вийшов знову з командиром. Отака евакуація, скажімо, проблематично. Найбільший страх для мене, тому що це пріоритет, особливо техніка заїжджає, це пріоритетна ціль для противника і мене занесли назад, командир виходить на радіостанцію, каже – буде друга спроба уже під ранок. Усе, домовилися знову, він сказав – команда і все. Я не хотів, чесно, евакуації, не хотів, думав, на наступну ніч уже евакуація. Усе, я просидів пару годин, просив, щоб мені медики теж укололи знеболювальне ще, бо почав біль збільшуватись, вони: "Почекай, ще рано, почекай, ще рано". Вони знали, що буде моя евакуація, вже вкололи знеболювальне перед самим виходом. Тому що в дорозі мене мало трясти, зрозуміло, щоб нога не боліла, вони зробили мені укол і відразу команда, все, давайте, почали рух – до вас їде квадроцикл. Цей же "Київстар" знову, вже на новому квадроциклі, їде до нас, мене виносять знов, побратим уже один був, взяв мене на плечі й поніс на точку. Приніс на точку, знову квадроцикл не їде, ми вже стоїмо-чекаємо, там хвилина, дві-три-п'ять – він не їде. Мене почали заносити назад, бо не чутно квадроцикла, тут по радіостанції виходять – я вже під'їжджаю. Він розвертається, знову мене несе на точку евака, приїхав цей побратим, став якраз була тиша. Скажемо так, 50% роботи було зроблено, я вже аж зрадів. Мене посадили, а квадроцикл не їде просто.
Рішення повзти з відсутньою кінцівкою
– Та Господи...
– Став і не їде, той побратим, що мене виносив, підштовхнув цей квадроцикл, він потроху почав рухатись, праве колесо підірвалось знов на міні на цьому квадроциклі і все одно потроху ми почали рух, почали їхати. Проїхавши метрів 150 від точки евака, 100-150 десь плюс-мінус так, квадроцикл просто зупинився, вже не їхав. Він працював, але просто не їхав. Подумавши в моменті, за одну хвилину, кажу водію – забираємо РЕБ засіб, був переносний РЕБ-засіб піхотний, забираємо його і починаємо рух, кажу, тому що пріоритетна ціль – квадроцикл стоїть. Зараз почне сюди летіти все, що тільки можна. Ми від'їхали 150 метрів, кажу, краще було, напевно, йти назад, тому що до виходу, куди він мене мав везти, там як мінімум, напевно, кілометри з півтора або до ближньої позиції було метрів 800, може, десь так. Звичайно, треба було повертатись назад. Тільки ми збирались робити рух, він надів цей рюкзак, намагався мені допомогти і туди, в ту точку, де він мене забрав, почалися приходи – стволка, можливо, міномет, я вже не дуже пам'ятаю. Зрозуміли, що треба рухатися в протилежному напрямку на вихід, намагався, щоб він мене тримав, під руку, це все було дуже недоречно і не дуже зручно. Тоді кажу: "Київстар", рухайся спереду, він почав рух, кажу, я буду позаду тебе повзти на четвереньках, в мене тоді ще було коліно, тобто ампутація була нижче коліна, кажу я позаду тебе повзти потроху, тому що, якщо ти будеш поряд зі мною йти – зараз якийсь прильот, якийсь скид і ти будеш поранений або ще гірше, а так я то точно не побіжу. Він почав рухатись метрів 15–10 попереду, і я за ним.
– Скільки ви проповзли так?
– По дистанції я не можу це сказати.
– По часу?
– По часу це десь почалося, евакуація почалася десь в 4-й годині, 4:30, сама евакуація, коли він за мною приїхав, а повз я до десь до десятої години, можливо, трошки більше. Так, вже білий день і я кажу: "Київстар", шукаємо якесь місце, де ми можемо лягти, по максимуму замаскуватися і будем чекати вечора". Просто чекали, "Київстар" кожні п'ять хвилин питав чи я у свідомості, чи все добре, щоб я там турнікет довернув можливо, якщо потрібно. І тут якраз відбулася команда по радіостанції, командир вийшов, очікуйте там п'ять хвилин... Ще такий нюанс був, коли повзли, хотіли зробити мою евакуацію, мало вийти два побратими з ближчої позиції, щоб мені допомогти на найближчу позицію, щоб знайти якесь укриття і я там до вечора міг би пересидіти, перечекати. Вони вийшли, почали рух, я цього не знав, бо радіостанції в мене не було, я просто повз...
– Тільки не кажіть, що і ті підірвались...
– Ні, підірвався один там. "Київстар" каже: зараз за тобою мають вийти ще два побратими і ми тебе втрьох швидко доставимо до точки, там будеш чекати вечора, тоді вже виїде якась техніка. Він їх побачив, вони йшли дорогою, він їх побачив, він їм подав сигнал, вони його почули і почали рух не вже по дорозі, а в саме поле і він робить крок у поле і підривається на міні, теж йому відриває стопу. І так закінчилась моя евакуація.
Відчуття після евакуації
– Слухайте, ви відчуваєте, що вам треба було вижити? Не дивлячись на те, що після поранення, зверніть увагу, скільки у вас було перепон і скільки разів воно все якби не давало вам якісь сили вийти звідти, але все ж таки...
– Це такий жах. Коли це все відбувалося, я навіть не думав – виживу я чи не виживу, таке, в голові туман і треба щось робить. Можна було просто сісти в полі і сидіти й чекати, і сказати – заберіть мене хтось і зробіть зі мною щось... Був побратим і я, все, що, я думаю, все, що на той момент можливо було зробити, ми зробили як він, так і я на максимум. Знову ж таки він сказав – "Я не покину тебе, до кінця ідемо". На максимум те, що можна було зробити, ми зробили. І все, ми просто тоді очікували. Ці два пробрати ще йшли, один підірвався, вони теж найшли собі не укриття, а замаскувалися і теж уже чекали вечора, щоб евакуювати його, того, що підірвався. Приходить команда по радіостанції, що очікуйте п'ять коротких, зараз за вами приїде. Я був дуже здивований, що, дякую, звичайно, тим побратимам, я був дуже здивований, що хтось погодився їхати і забирати по дню. Усе, "Київстар" мені каже – збираємося, зараз нас все вже, забирають і дійсно, заїжджає багі, на той час наче багі, заїжджає, ми швидко пакуємося, нас троє, той побратим, що ішов мене евакуювати, один, той, що залишився без поранення він залишився там і чекав вечора, аби повернутись на свою позицію, ми втрьох погрузилися і почали рух, до речі, було надто спокійно, я думав зараз техніка заїде і почнеться як не скиди, так FPV, як не совка, так міномет. Було навіть дуже тихо, я сів, почав дивитися в небо, просто так сів і лежав точніше, дивився в небо, вже там деякий час ми там проїхали 10 хвилин і я питаю – ми вже проїхали точку? Каже, так, вже все добре. Тоді я вже так трішечки видихнув, вже щоб більш-менш ми знаходимося в безпеці, і що це все минуло.
– Чи правильно я розумію, що у вас не було шансів врятувати ногу?
– Скажімо так, ампутація була нижче спочатку, відірвало ногу, коли був підрив, нижче коліна, медики теж, як мене занесли, надавали першу допомогу, надали по максимуму, сказали – коліно є, все добре, все зроблять, підбадьорили як могли. Уже в самому процесі лікування, коли я вже потрапив у лікарню, уже мені зробили ампутацію, відрізали те, що було, скажемо так, після підриву, почалося саме лікування, переїзд з однієї лікарні в іншу лікарню, з іншої ще в іншу лікарню, і там уже мені сказали, що почалося... По-перше, довго турнікет був, цей весь процес був дуже довго і почалося відмирання тканин, лікарі мені по-максимуму теж робили, вони, я розумію, що хотіли і врятувати і коліно, і по максимуму робили те, щоб чистити там все. Тобто протягом 20 днів як я був в лікарні, там 20, можливо 25, десь цей період, вони робили все, щоб залишити коліно, потім зайшов лікар і сказав – скоріше за все треба буде ампутація вище коліна. У мене був такий біль, що я вже був згоден, кажу все, я згоден на те, щоб робили, тільки швидше це вже зробіть, тому що там була рана, яка була нижче коліна, вона була не зашита, нічого, тобто вони чистили там що чотири дні або п'ять, я їхав в операційну, мені там чистили, все це робили, перемотували по новій і я просто лежав із відкритою раною, обезболи ті, що кололи, вони взагалі не допомагали або організм вже адаптувався до них і вже їх не сприймав, або просто це були слабі якісь обезболи. І згодився на операцію, те, що треба реампутацію точніше, реампутацію вище коліна.
– Тут головне буде питання зараз, я думаю у наших глядачів, вони вже чекають. У вас дружина народила все ж таки?
– Так, дружина народила не тоді, коли я мав вийти і там в період 3-5 днів, як це мало бути, після .... Таку передісторію розкажу, то, що як мене забрали після евакуації, привезли в лікарню, мені зробили реампутацію і в цей же день, зробили мені ампутацію, і в цей же день відвезли в іншу лікарню, і вже в іншій лікарні уже дружині повідомив наш офіцер, повідомив дружину мою і маму, що так відбулося, я не хотів, щоб дружині повідомляли, тому що була вагітна, не хотів, щоб вона дуже хвилювалась, думав трішки пізніше сам подзвоню і все буде добре. А він подзвонив, все розповів як воно є і вже на другий день зранку вже дружина, мама і тато вже були в мене в лікарні. Звичайно, я був радий звичайно всіх бачити, але сама суть того, що дружина народила після поранення на 22-й на 20-й день десь отак.
– Народила хлопчика?
– Так, хлопчик.
– Клас, тепер у вас двоє дітей.
– Так, це добре, що я їх побачив і буду бачити.
Які цінності у військового після ампутації
– Після поранення цього, так, після ампутації, що ви зараз цінуєте найбільше?
– Коли це не відбувається з тобою, ти повністю, якби ти не бачив людину, яка з пораненням іде, без ноги, без руки, якби ти не бачив, як тобі не було шкода його, ти ніколи не зрозумієш, якщо в тебе не таке ж саме поранення. Тобто якщо в тебе нема поранення, ти не будеш його так розуміти як ... І коли вже відбулося саме поранення, змінюється, не знаю, що саме, але ти по-іншому трохи дивишся все, по-іншому цінуєш все більше, наприклад, після поранення я не міг не вставати, тобто лежачий спосіб життя і там може на якийсь, може через місяць-півтора я тільки вийшов на візку на балкон. Добре, що в палаті був балкон, я виїхав, якраз так сонечко було, така погода була і я радів тому, що виїхав, так було класно, мені це сподобалося – такі маленькі нюанси, коли до мене донька приїхала перший раз після поранення, це теж такі моменти, які найбільше залишаються в пам'яті.
– Як ви дитині розказали?
– Це була підготовка дружини, вона розповіла, вони мали приїхати до мене, я вже лежав в Києві в лікарні, дружина приїхала, мама і донька. То у дружини була така підготовча розмова з донькою і вона нічого не сказала, сказала "Нічого, все буде добре, ми тобі поставимо залізну ніжку і все, будеш бігати зі мною так, як і раніше" і все. Тобто дитина бачить це трошки по-іншому, але вона нічого такого не говорила, навіть зайвого не запитувала, це зараз вона може запитатися і то з розумінням, вона це ставить це питання не в жарт, а серйозно ставить це питання "А як це відбулося?". Я думаю, що це ще зарано їй розповідати, можливо колись потім, як захоче.
Збір на протез для бійця
– Якщо донька вам сказала, що "треба ніжку", то значить їй треба по факту. І я знаю, що ви відкрили збір і збираєте на протез, тому що держава, от як ми з вами перед інтерв'ю проговорили, дає певну суму коштів, але у вас складне поранення і вам би треба якийсь покращений протез. Про яку суму зараз йдеться? Ми додамо обов'язково посилання в описі під інтерв'ю, і я дуже хочу, щоб ви допомогли, друзі. Ви почули таку страшну історію і дуже хочеться, щоб у вас все в житті склалося, щоб ви ще дійсно побігали зі своєю донькою, і з сином. Скільки треба грошей?
– По-перше, те, що держава дає, це той мінімум, аби просто пересуватися, просто пересуватися і не більше, якщо ти хочеш, щоб дійсно потім ти себе повноцінно вів у житті, якось займатися для себе, більш активний спосіб життя, там треба протез той же, що треба, по-перше, його самому збирати і протез коштує, той, що я, скажімо так, хочу, і той, що мені порадили в самому протезному центрі, він коштує за 2 мільйони, тобто 2 150 000, ну 50 000 доларів його ціна. Це дуже велика ціна, чесно, сам не знаю, за що ця ціна, чому так дорого.
– Що він коштовний такий?
– Так, коштовний, але він дійсно для більш активного способу життя, на ньому можна пересуватися не по рівній місцевості, а там, де ти хочеш, можна вести активний спосіб життя.
– А ви який плануєте активний спосіб життя, якщо дасть Бог все вдасться, і буде у вас протез, я подякую нашим глядачам за те, що вони вже починають допомагати вам через свої гаджети і скидають гроші, якщо буде протез, якщо все дай Боже добре пройде, ви адаптуєтесь, ви що далі будете робити? Бо я знаю, що от ваші колеги, і в мене навіть є знайомі, які просто повернулися на фронт. Він каже: "Ні, я не можу, я хочу швиденько поставити", і вони повертаються на фронт. Які у вас плани?
– При отриманні поранення я все думав на той час, що це буде швиденько, ногу швидко зашиють, загоїться, поставлю протез і вже на цю ротацію ще поїду з підрозділом, думав, хотів, напевно так. Воно не все так гладко, є певні нюанси в самому лікуванні, в самій реабілітації і, звичайно, хочу, після того, як поставлю протез, дуже на це сподіваюся, залишитись в підрозділі, точніше, в батальйоні, принести ще якусь користь, бо на даний час я не бачу і навіть не хочу на даний час бачити себе десь в цивільному житті.
– Вам не комфортно?
– Не комфортно, я просто це військове життя більше відчуваю, що це моє, я так це бачу і за той період, що я зараз лікуюсь, мені некомфортно, це дійсно некомфортно і там у мене було активне життя, а тут у мене зараз не таке активне, мені менше хочеться з кимось спілкуватися, а там із побратимами зазвичай про все можна порозмовляти, це весело для мене було, це комфортно було, я був у своїй сфері.
Як варто говорити з пораненими
– Коли у вас запитують про ампутацію, яких ви очікуєте, я не знаю, запитань, співчуття, підтримки? Це до того, як правильно вибудовувати розмову з людиною, яка зараз як ви, має таке поранення?
– Співчуття, я думаю, – це найгірше, це за себе говорю, співчуття найгірше, тому що коли людину жаліють, то вона сама себе починає жаліти. Краще налаштовувати людину, підіймати морально бойовий дух, давати їй якісь там настанови "не падай духом, все добре, життя тільки починається" – це говорю, знову ж таки, за себе. З приводу питань, які там задавалися мені по пораненню – як воно, що воно, теж, на мою думку... Я можу розповісти, для мене це не є якимось критичним таким табу, що я не хочу, не говоріть, не питайтесь, навпаки – розказую з таким трохи гумором, бо є що згадати і, дивлячись, хто це питається. Коли це питаються взагалі незнайомі мені люди, не хочеться це говорити, бо я їх не знаю, ви мене не знаєте, навіщо воно вам взагалі?
– А якщо вам, Дмитре, кажу там от візьміть чашку кави, давайте я вам допоможу або там передам вам склянку води або двері буду відчиняти перед вами?
– Якщо ми з вами знайомі вже, то для мене це добре, дякую за допомогу, а коли це люди так у транспорті або десь там у лікарні, вони самі починають, можливо, вам це давайте сюди, я вам допоможу, мене це відторгає від людей в плані тому, що якби мені треба було, це звісно дякую...
– Але б ви попросили?
– Так, якби мені була треба допомога, я б попросив вас про допомогу. Коли люди починають щось робити замість мене, таке відчуття, що я немічний взагалі і не можу нічого зробити. Я це так само прекрасно можу робити, може повільніше, може не так швидко, але я сам можу впоратися, і коли вони починають це робити, ти думаєш, що ти якийсь не такий, як решта людей, але є деякі люди з гарних міркувань, щоб допомогти, я розумію, але це навпаки трохи мою самооцінку знижує.
– Я вам дякую, що ви розказали і поділилися. Я думаю, що нашим глядачам буде корисно, тому що чимало зараз, на жаль, таких історій зараз в Україні і хлопців із такими пораненнями, як у вас. Я думаю, що ця історія буде корисною.
Як Тіха-Міха реагує на несправедливість
– Наскільки гостро ви реагуєте на несправедливість, яка відбувається зараз? Тобто, ви людина, яка пройшла цей складний шлях, зараз ми всі бачимо наслідки, я думаю що... От я так відчуваю, що ви якось гостріше сприймаєте несправедливість...
– На несправедливість завжди боляче дивитися, бо ти розумієш, що це не так, як би хотілося, а ще гірше, коли ти з цим не можеш нічого зробити, тобто ти не можеш ніяк повпливати на це, от воно є, несправедливе, всі це розуміють, але вплинути ніяк ти на це не можеш. З приводу такого, за що я воював, в мене такого ніколи не було, ні для себе, ні для кого питань не було, тому що рішення те, що я прийняв, воно було особисто моє і я не дивився – чому він воює, чому я повинен воювати? Це було для мене як отакий період або так, або ні, я погодився без роздумів погодився і те, що те, що відбулося зі мною, отримав поранення, ні грама не шкодую через те, що відбулося, і ні до кого не маю претензій, чому я? От я воював, от зі мною таке сталося, ви мені всі зараз винні, бо я воював...
– А таке може бути, це не те, що ми фантазуємо. Дійсно, є такі історії, там, де люди так вважають і тут, знаєте, складно їх навіть і засуджувати, людина так думає.
– Так, це боляче це чути, для мене теж якби хтось сказав, для мене це боляче чути, але я ніяк не реагую, я знаю свою позицію, от за що я воював, я отримав поранення. Нікого не звинувачую в цьому і це моя така позиція, я навіть не буду вступати в конфлікт із людиною, яка там би це казала. Можливо, якби це була людина 30 років, свідомо це казала, тоді може я б конфліктував і то мінімально, а так взагалі не хочеться заводить щодо цього тему, щось доказувати людині, чому, що... Це його позиція, моя така позиція, я не можу його змусити або не можу нав'язати йому свою позицію, все.
За що воював боєць
– Ви за що воювали?
– Як за що? За сім'ю, за Батьківщину, за те, що мені рідне, за те, що я живу на цій території, за те, що я живу в цій державі. Це для мене особисте, не можу це пояснити, за що я воював. От я розумію, а висловить не можу – за що. От є в мене таке, я сам цей вибір зробив, і цей вибір тільки мій, все.
– Якийсь фінал цієї війни, Дмитре, бачите?
– Фінал... Скажімо так, я – не військовий експерт, не можу розповідати, який фінал я бачу, але це 100% ті, хто говорять, я теж дивлюсь новини, і ті, хто багато говорять і теж саме військові експерти або прості люди, які не беруть участь у війні, "ми тільки за кордони 1991 року, ми тільки за кордони 2014 року". Це все слова і не більше. Нам наразі, знову ж таки, це мій погляд, хочеться в це вірити, що було сказано, але наразі треба тримати ті території, що ми маємо, аби не зменшити їх, в цей момент, хоча б так, а потім уже думати за щось більше. Конкретно не скажу, за що, але трохи більше.
Яким чином держава може допомогти в реабілітації поранених?
– Якісь претензії, не те, що претензії, так, а якісь побажання до держави, можливо, у вас є як у людини, яка має поранення, яка з цим житиме в цій країні? Чи маєте ви якісь побажання, поради як би вам би хотілося, щоб ви відчували себе комфортно в тому ж таки цивільному житті?
– Напевно для поранених – у тому, щоб трохи поліпшити їм процеси з цієї паперовою волокниною.
– Це що?
– Поранені часто, щоб пройти те ж саме ВЛК, поїхати, десь дізнатися, треба якісь... Якщо ти хочеш лікуватися – маєш себе лікувати сам. Ти лежиш у лікарні, тобі якийсь лікар каже: "Так, треба отак, треба відрізати". Звичайно, ніхто не хоче цього робити просто так, ти їдеш, знаходиш якогось іншого лікаря, можливо, навіть приватного і консультуєшся в нього за свої ж кошти. І цей лікар тобі каже зовсім навпаки. Кому вірити? Незрозуміло. З ВЛК – проходиш ВЛК, на одній нозі, люди, розумію, ті, що не мають двох ніг, теж проходять ВЛК, в черзі, так само стоять, проходять те ВЛК, чекають висновок, щоб полегшити процеси цього всього.
– Бюрократії цієї, так?
– Так, полегшити процес, щоб максимально приділялась більша увага пораненим і полегшити їм, щоб вони дійсно лікувалися, а не просто займались своїми паперами. Тут, розумієте, без папірця ти – ніхто.
– На жаль. Я сподіваюся, що не всі зламаються військові, я знаю, що багато людей просто не витримують цю історію, і з цією бюрократією і так далі. Але ви не з тих. Я вам дуже дякую, дякую за те, що ви зробили, дякую за те, що ви зробите, я дуже хочу, щоб ви мали найкращий протез у світі, щоб Вам вдалося це зробити, я подякую нашим глядачам. Якщо у вас є така можливість, в описі під цим інтерв'ю, у нас є посилання – переходьте, допоможімо нашому сьогоднішньому гостю мати власне те, що він хоче, він дуже багато зробив для нашої держави, давайте ми йому за це віддячимо. А вам бажаю успіхів.
Підтримайте, будь ласка, бійця:
Ціль: 2 115 000 ₴
Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/4y14nXiKdT
Номер картки банки: 4441 1111 2155 8021
Конверт Приват: https://www.privat24.ua/send/2wvky
Номер картки конверта: 5168 7521 3610 8860
PayPal: [email protected]
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.