Війна УПА проти Третього райху: про найяскравіший епізод замовчуваного конфлікту

Лютий 2018–го року. На прес–конференції у Римі міністр зовнішніх справ РФ Сергій Лавров безапеляційно заявляє: українська влада – злочинна, а її герої – гітлерівські посіпаки.
Засудження ОУН у Нюрнберзі – уже давно спростований фейк. Але його реальне підґрунтя – феєричніше за будь–які вигадки Лаврова.

Після Другої світової Кремль справді намагався добитися міжнародного засудження ОУН та УПА, як злочинних організацій. Для цього у лютому 1946 у Нюрнберзі про українців раптом заговорив свідок обвинувачення від СРСР – фельдмаршал Фрідріх Паулюс. Він здався в полон під Сталінградом, і після трьох років обробки у радянських таборах слухняно заявив: Німеччина використовувала проти СРСР українських націоналістів, а ще – греко–католицьку церкву.

Заступник генпрокурора СРСР Микола Зоря додав: Бандера і Мельник – платні агенти Гітлера і учасники його злочинів. Трибунал зажадав підтверджень, і СРСР поспіхом надав цілу масу нацистських документів про ОУН. І це був грандіозний провал.

Через власне недбальство чи безграмотність радянська делегація замість очорнення УПА – перед усім світом довела її боротьбу з нацизмом. Перший же документ засвідчив: ССівці почали таємно знищувати бандерівців ще у листопаді 1941 року – бо ті готували національне повстання. Інші матеріали були ще сенсаційнішими: антинацистське повстання – без будь–якої зовнішньої підтримки – таки вибухнуло, і між гітлерівцями і націоналістами розпочалася справжня війна. Про найяскравіший епізод цього замовчуваного конфлікту – сьогодні у Машині часу.

Прагматики кажуть, що усі війни в світі ведуться виключно за ресурси. Під час Другої світової Україна була невичерпним джерелом найважливішого з них, ціннішого за нафту і газ. Важливого настільки, що американський воєнкор Едгар Сноу у 1941–му назвав усю Другу світову "війною за Україну".

Перша світова запам’яталась німцям не тільки геополітичними поразками і бойовими втратами – їх відчули не всі. Зате увесь німецький народ страждав від катастрофічної нестачі харчів. Спроба запровадження карткової системи не допомогла – Володимир Ленін саркастично назвав її "ідеально організованим голодом". Тому у 1918–му в країні вибухнула Листопадова революція – яка призвела до розвалу фронту і капітуляції.
Під час Другої світової Гітлер твердо вирішив не допустити нічого подібного.
Тому загарбання України було стратегічно важливим для Німеччини.

Гітлер пожертвував Москвою, щоб встигнути розбити Київське угрупування Червоної Армії – ще до жнив. Щоб було кому збирати врожай – відпустив на волю більше мільйона радянських полонених. На 2 роки Україна стала німецькою житницею.

Але ситі роки нацистів закінчилися у 1943–му. І найбільше до цього доклались Українські націоналісти. Їх нацисти почали арештовувати ще влітку 1941–го, після проголошення Акту відновлення Української держави у Львові.
З листопада – почались таємні масові страти.

Одним із таких агентів був молодий націоналіст з Львівщини Степан Коваль. Після нападу Німеччини на СРСР поїхав до Львова, потім на Волинь. Там ОУН намагалась створити свої збройні підрозділи. У Луцьку формувався Відділ особливого призначення імені Євгена Коновальця. Його також називали Першим українським полком.

Тоді ОУН кинула заклик до українців, які опинились на німецькій службі. Їм обіцяли прощення минулих гріхів – за перехід на бік повстанців із зброєю в руках. Організацією процесу зайнялись агенти повстанців – такі як Степан Коваль. Навесні–влітку 1943 на Волині та Поліссі виникло кілька анклавів, повністю підпорядкованих УПА. Найбільшою ж територією свободи на Волині стала Колківська республіка, і її виникнення – заслуга Степана Коваля – "Рубашенка".

У 1943–му Гітлер нарешті був змушений обмежити постачання продуктів для населення. У Німеччині, як і у першу світову, з’явився ерзац–хліб з незрозумілими домішками та горохова ковбаса. Тому що українське м’ясо і пшениця тепер значною мірою йшли на склади української армії – і української держави. Поки московська пропаганда розповідала про те, що українські націоналісти служать Гітлеру, ті воювали – і в буквальному сенсі визволяли Україну від нацистів.

Гітлер не міг обійтися без українського хліба. Тому повстанська республіка була приречена зіткнутись із усією міццю Третього Райху. Нацистський фюрер прислав на Волинь свого головного спеціаліста із боротьби з партизанами. А ще – цілу дивізію СС на чолі із своїм майбутнім зятем.

Командувачем усіх антипартизанських сил Райху, чи то пак "шефом з’єднань для боротьби з бандами", був генерал СС Еріх фон дем Бах. Походив він із неарійської родини кашубів – це поморська етнічна група поляків. Справжнє його прізвище було фон Зелєвскі, але у 1940–му році він його змінив на більш німецьке.

Нацисти всіляко сприяли утворенню підрозділів польської поліції і самооборони на Волині – і цим перетворювали українське повстання на війну всіх проти всіх. За допомогу окупантам повстанці атакували польські колонії, а ті проводили відплатні акції. Втручання червоних партизанів і польського підпілля погіршувало ситуацію – і це вилилось у Волинську трагедію.

У розпал подій Провід ОУН роз’яснював: нацисти не те що не запобігли етнічному конфлікту на Волині – вони його свідомо провокували і сіяли хаос. А українці і поляки, обтяжені старими і новими образами, з готовністю велися на провокацію.

Поки українці і поляки витрачали сили на взаємну різанину – нацисти накопичували сили. Уже влітку фон дем Бах зміг кинути проти повстанських республік фронтові частини, найбільшою з яких була 8–ма кавалерійська дивізія СС. Її командиром був майбутній "зять фюрера" – генерал СС Герман Фегеляйн.

Фон дем Бах розпочав масштабний наступ. Масово застосовував авіацію – що для партизанської війни було рідкістю.

На цьому літній наступ фон дем Баха несподівано вичерпався. У нього відібрали дивізію СС Фегеляйна – її кинули на фронт.

2–й козачий полк з російських колаборантів був повстанцями розбитий – з нього залишився 1 батальйон. Сили УПА навпаки зростали – за рахунок перебіжчиків зі "східних легіонів" Вермахту і добровольців з визволених районів. Курінь "Рубашенка" перетворився на полк "Котловина". Колківська республіка вистояла!

Баха позбавили командування і перевели у Карпати – боротись з рейдом червоного партизанського з’єднання Сидора Ковпака.

Замість нього прибув головний фюрер СС і поліції в окупованій Україні Ганс Прюцманн – і засипав командування панічними донесеннями. Мовляв, повстанці не те що не знищені – вони наступають!

Ситуація на фронті для 3–го Райху у цей час стрімко погіршується. На Сході провалюється останній стратегічний наступ Вермахту – битва на Курській дузі.

На Заході – союзники висаджуються на Сицилії і наступають вглиб Італії. Німеччина воює на два фронти – але все одно знаходить сили для нового удару по Колківській республіці.

Гітлеру було вкрай важливо відновити вивезення українського хліба. А ще – показати усім поневоленим народам, що повстання проти кривавого нацистського режиму – веде тільки до іще більшої крові. Тому невдовзі після першої поразки окупантів – німецько–українська війна спалахнула з новою силою.

Попри воєнну скруту, новому командувачу знову дають потужні сили – включно з бронетехнікою, авіацією і десантниками. Після невдалого "літнього наступу фон дем Баха" на волині розпочинається "осінній наступ Прюцманна".

Прикметно, що командування УПА не оцінило героїзму оборонців Колок. Адже приймати бій з переважаючими силами ворога – суперечить логіці партизанської війни. Повстанці могли вистояти перед чисельною перевагою противника – але перевага есесівців у бойовій техніці була абсолютною. Героїзм – не допомагає проти авіації і гармат. Про цей досвід боротьби з нацистами сам "Рубашенко" розповів радянським слідчим через десять років після падіння Колок.

Колківська республіка загинула – але війна на цьому не закінчилась. Герої і антигерої цієї драми провели ще немало боїв – і навіть кілька разів мінялись місцями. Але зрештою історія відновила справедливість – у притаманний їй химерний спосіб.

Українські повстанці добре знали своїх ворогів. Зокрема й тому, що ті постійно засипали їх своїми іменними пропагандистськими листівками.

Кат Колківської республіки Ганс Прюцманн незабаром втратив свою посаду – через наступ більшовиків. Із залишків підвладних есесівців і поліціянтів він сформував бойову групу і пішов на фронт. Але невдало – влітку 44–го група "Прюцманн" була вщент розбита.

Рух мав руйнувати тил союзників – у разі їх проникнення на територію Райху. Однак призначення свого не виконав – був офіційно розпущений одразу після самогубства Гітлера. Окремі загони "Вервольфів" здійснювали диверсії і теракти ще більше року – без жодного плану і єдиного командування. Головного "вовкулаку" Прюцманна упіймали британці, але він встиг отруїтися прихованою ампулою ціанистого калію.

Фон дем Баха відпустили – але згодом засудили вже у ФРН, за позасудові вбивства німецьких громадян у 30–х роках. Колишній есесівець помер у тюрмі у 1972–му.

Нюрнберзького трибуналу не пережив заступник генпрокурора СРСР Микола Зоря. Він представляв позицію Кремля у двох дражливих питаннях – очорненні УПА і перекиданні вини за катинський розстріл на німців. Обидві справи ганебно провалив. А коли не зміг запобігти ще й озвученню деталей пакту Молотова–Ріббентропа під час трибуналу – був знайдений у своєму готельному номері з простреленою головою.

Влітку 45–го Степан Коваль–"Рубашенко" дослужився до заступника Західної військової округи УПА. Однак коли у штабі виявили агента НКВС – став підозрюваним. Його заарештувала Служба безпеки ОУН. Але досвідчений боєць вирішив не чекати вироку.

Підпільник не пішов здаватись окупантам – тобто підозри СБ були марними. Натомість він роздобув підробні документи і зумів видати себе за депортованого з Польщі селянина. Повернувся до юнацького захоплення – музики. Спочатку керував церковним хором, а згодом став директором будинку культури Станіславівського району в селі Микитинці – це околиця сучасного Івано–Франківська.

Неодноразово нагороджувався радянськими грамотами. Паралельно невгамовний підпільник керував колективом народної пісні "Первоцвіт", який існує й досі. Чекісти розконспірували "Рубашенка" вже після смерті Сталіна. Він багато розповів слідчим про свою боротьбу проти обох окупантів – і отримав 10 років таборів. Однак і там не пропав.

Коваль–Рубашенко пережив усіх своїх ворогів, дочекався загибелі обох ворожих імперій – коричневої та червоної – і помер аж у 2001–му році. На стіні будинку культури, в якому працював повстанець, йому встановили пам’ятну дошку. А історія Колківської республіки залишилась найвагомішим аргументом проти кремлівської пропаганди.

Дивіться також відео: ДЕНАЦИФІКАЦІЯ росії. Досвід Німеччини – "Історія для дорослих"