Нацисти чинили відчайдушний опір і міцно закріпились на кордоні – у Вогезських горах.
Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.
Штурм обіцяв бути довгим і кривавим, аж раптом усе різко змінилось – в тилу німців несподівано з'явились два потужні, добре озброєні та загартовані в боях партизанські загони із 1200 бійців. У взаємодії з американськими агентами і місцевими повстанцями вони за 2 місяці вщент розвалили тил нацистської оборони – і та розсипалась при першому ж ударі.
Цими героями були два українські батальйони – імені Івана Богуна і Тараса Шевченка.
"Машина часу" розповість вам, звідки у Франції з'явилося українське партизанське з'єднання, яке обвалило нацистський фронт і пустило американців на Рейн.
З чого все почалося
Ця історія розпочинається у 1917 в Києві. З північного сходу на Україну суне російське окупаційне військо. На захист УНР стає кубанський козак, ветеран першої світової війни Костянтин Смовський. Він пройшов усю російсько-українську війну, а після поразки опинився у таборі інтернованих у Польщі.
Після цього пішов по контракту до війська Польського, за яке воював проти нацистів уже в другу світову. Потрапив у табір полонених, був звільнений. Після чого погодився сформувати два українських батальйони під німецьким прапором.
З початку 1942 року у будівлі райвідділку міліції на вулиці Левашовській (нині Шовковичній) Кость Смовський береться формувати одразу 2 підрозділи – 115-й і 118-й охоронні батальйони. Туди потрапляють невиявлені нацистами члени націоналістичних організацій, червоноармійці, які за будь-яку ціну хотіли вирватись із таборів військовополонених, а також мобілізована молодь.
"Українці в різних країнах, особливо військово-політична еміграція, знову готувалися до можливості відновити українську державу. Для цього потрібно було війська, для цього потрібна була армія. І тому за дорученням, як правило, ОУН, державного центру УНР в екзилі – продовження республіканської традиції – українці спеціально йшли у військо, в поліцію для того, щоб навчитися, відновити свої військові характеристики і коли буде треба, встати в ряди української армії", – розповідає історик Олександр Кучерук.
Українські воїни і французькі повстанці
Утім Третій Райх звісно не збирався створювати українське військо, а допоміжні батальйони використовував у Білорусі для боротьби з партизанами. Один із цих батальйонів СРСР згодом хотів звинуватити у спаленні села Хатинь, однак безсумнівно доведено, що це справа рук підрозділу СС Дірлевангера. Врешті між українцями та німецьким командуванням почалися конфлікти, а один з командирів Іван Зарічанський відверто заявляв, що Гітлер гірший, ніж Сталін. Смовського нацисти запроторили до концтабору, а українські батальйони перекинули на Західний фронт – у тил.
"Насправді це були українські патріоти, і українці з-поміж військовополонених, в жодному випадку вони не були прихильниками нацистської ідеології. Це були люди, які опинилися в такій ситуації, коли хотіли воювати за Україну, але не було армії, в якій можна було б за це воювати", – пояснює історик Андрій Дуда.
Батальйон Смовського прибув до французького міста Безансон 20 серпня 1944-го. А уже за два дні українці налагодили зв'язок з французькими повстанцями. Це виявилося просто - через виявленого у найближчому кафе місцевого українця. Ще за дві доби домовились про спільні дії – перехід на бік "Вільної Франції" під час першої ж антипартизанської операції, запланованої на суботу, 26 серпня.
Нацисти щось вочевидь запідозрили і скасували операцію, а українським офіцерам оголосили про зняття з посад. Однак це вже не змінило нічого, крім деталей. Тепер батальйону потрібно було здійснити повстання не в лісах на виїзді, а просто в гарнізоні, в оточенні німецьких частин.
І операція була проведена просто блискуче! У ніч на 27 серпня 44-го о 2-й годині в розташуванні батальйону добре засвоєним Вермахтівським прийомом – червоною сигнальною ракетою – було піднято тривогу. Всі солдати і старшини швидко зібрались у похідну колону. Німецькі офіцери, які спали в окремому від українців будинку і спробували взятись за зброю, були знищені спеціально виділеною ударною групою з 15 автоматників. Весь батальйон з обозом і гарматами вирушив на обумовлене з французькими макі місце зустрічі - у лісі. При відході вояки звільнили з місцевого концтабору й забрали з собою близько 180 військовополонених – французів та арабів з армії Де Голля.
Про всяк випадок на дорозі залишили один взвод у засідці – щоб відбити спроби переслідування. Однак розміщені поряд частини вермахту і поліції атакувати не наважились. Так близько 500 добровольців стали партизанами – 2-м Українським батальйоном імені Тараса Шевченка – і підняли прапори вільної України – і "Вільної Франції".
Повстання українського батальйону, яке обвалило увесь німецький фронт у Південній Франції
Але нацисти не були б нацистами, якби і тут не обдурили. Основним завданням 30-ї дивізії СС була не боротьба з повстанцями-макі, а підсилення потріпаної 19-ї армії Вермахту. Вона мала зупинити союзників на лінії Вогезького гірського хребта. Дивізії виділили найважчу ділянку оборони у районі Бельфорського проходу, відомого також як "Бургундська брама" – єдиної ущелини між горами, куди могли вдарити американські танки.
Однак цей обман вдарив по самих нацистах. Дивізія хоч і належала до елітних військ СС, та насправді була непідготовленим і сирим збіговиськом випадкових людей різних національностей. Не всі з них були згодні з тим, що вони тепер – росіяни, а їхні вороги – французи. Тож повстання батальйону Смовського запустило ланцюгову реакцію – і з'єднання просто розсипалось.
Уже наступного дня на бік французів з боєм перейшла ще одна українська частина.
"Був ще один батальйон українців, який так само перейшов на бік французів, руху опору. Він називався батальйон Івана Богуна. Він був більший, ніж батальйон Шевченка, близько 800. І якщо у батальйоні Шевченка були невеликі втрати, то в Богуна більші, майже 200 осіб", – каже історик Кучерук.
Ще за дві доби повстав уже цілий полк білорусів. Ті воювати більше не хотіли ні за кого – і просто втекли через гори до Швейцарії. А 2 вересня українські партизани розбили останню боєздатну частину дивізії - кавалерійський батальйон із російських казаків.
Рештки есесівського з'єднання роззброїли і відвели якомога далі в тил, а командувач 19-ї армії Фрідріх Візе після перших зіткнень з американцями і регулярними військами "Вільної Франції" просто кинув позиції і відступив до Райху.
Так повстання одного українського батальйону обвалило увесь німецький фронт у Південній Франції.
Батальйон імені Шевченка провів у безперервних боях зі своїми колишніми союзниками – німцями – кілька місяців. Треба визнати, що Костянтин Смовський встиг зробити з нього вельми боєздатну частину. Батальйон влаштовував засідки і розладнував роботу ворожого тилу, а з наближенням фронту – брав участь у визволенні міст Безансон і Понторлі разом із регулярними військами Вільної Франції.
У жовтні 1944-го шевченківці потрапили в оточення під містом Бельфор, і командування вже майже списало їх у безповоротні втрати. Але несподівано і для ворогів, і для друзів бійці Смовського відчайдушно контратакували – і вийшли з мішка самі та вивели з собою ще й роту макі. Українці отримали французькі нагороди – і постали перед новим нелегким вибором.
У розташуванні частини з'явилися радянські емісари, які почали переконувати вояків добровільно повернутись "на Родіну", обіцяючи їм прощення всіх гріхів і райдужне майбутнє, та паралельно вимагаючи від французького уряду їх репатріації. Фактично кожен п'ятий – повірив.
Українські бійці в Іноземному легіоні
Нова французька влада повелася не так, як діяли в аналогічних ситуаціях Британія і США, котрі силою видали Сталіну росіян і казаків з армії Власова. Українцям натомість запропонували продовжити військову службу – в Іноземному легіоні. Туди подались навіть колишні комуністи і офіцери Червоної Армії. Зокрема, капітан Іван Зарічанський. Усі вони продовжили воювати – аж до повної капітуляції Німеччини, а у вересні 1945-го більшість з них разом з усім Легіоном поїхали на свою другу (а дехто і на третю) війну – у В'єтнам.
Як склалась доля Івана Зарічанського та більшості інших українців у Іноземному легіоні – ми наразі не знаємо. Чи дізнаємось колись?
Все можливо! Наприклад, 2012 року у Канаді помер фотограф однієї з місцевих газет, Лев Глоба. Коли донька і внучка відкрили його архів – то виявили там вищі військові нагороди від французького уряду та листи з подякою за співпрацю від американських спецслужб. Померлий виявився керівником іще одного антинацистського повстання серед українських добровольців – і ветераном Іноземного Легіону.
Лев Глоба народився у місті Кременець на Тернопільщині 1924 року. Тоді це була територія Волинського воєводства Польщі. Початок війни перетворив юнака на затятого антикомуніста. Більшовики у 1939 році розстріляли його батька, Федора, а у 1941 – брата Юрія з дружиною. Коли на Тернопільщину прийшли німці, 17-річний Лев одразу ж зголосився добровольцем до їхнього війська, і потрапив до 102-го охоронного батальйону.
Однак нацисти виявились нічим не кращими за комуністів. За час окупації двоє родичів Лева Глоби загинули у спаленому за підтримку повстанців селі, а ще двоє потрапили до табору смерті Аушвіц. А батальйон, у якому він служив, нацисти уже 1942-го перекинули з батьківщини до Білорусі, а згодом і до Франції.
Глоба пройшов той же шлях, що і Кость Смовський. Якщо на початку війни він був готовий воювати на чийому завгодно боці, лиш би помститись більшовикам, то вбивати французьких повстанців не мав анінайменшого бажання.
Улітку 1944 20-річний Лев став командиром свого ж батальйону у 30-й дивізії військ СС. Одразу ж по прибутті до Франції він налагодив контакт із місцевими підпільниками. Вранці 27 серпня стало відомо про повстання батальйону Смовського, тож Глобу з його частиною нацисти спішно відправили в тил, з тим, щоб роззброїти і відправити в концтабори.
Тож Лев дав наказ до бою прямо на марші, о 10 годині ранку, на дорозі біля містечка Конфракур.
"Перший український батальйон йшов колоною разом з німцями. І за наказом одягнути шоломи, вони одягнули шоломи і почали вбивати німців. По спогадах не зміг врятуватися жоден німець, Бо українці зробили це несподівано. В цьому бою вони захопили якраз велику кількість військового майна, зброї, їжі, амуніції. І в такому складі вирушили в ліс", – розповідає керівник історичного клубу "Вільна Франція" Владислав Садовий.
Батальйон Глоби був перейменований в 1-й український імені Івана Богуна, а сам Лев переобраний командиром. Американська армія тут же вхопилась за чудовий шанс розвалити німецьку оборону Бургундської брами силами українців, і десантувала в розміщення богунців розвідувальну групу на чолі з підполковником Уоллером Бутом і лейтенантом Волтером Кузьмуком.
Останній був нащадком українських емігрантів і парашутистом 101-ї повітрянодесантної дивізії США. Він разом зі своїм з'єднанням десантувався і воював у Нормандії. Але його, як рядового Райана, терміново викликали з фронту для важливішої місії, – американці дізнались, що повсталий батальйон з російської дивізії СС одягнув синьо-жовті пов'язки.
Завдяки десантнику Кузьмуку українці з американцями порозумілись просто блискуче! І німців було розгромлено!
До бійців Глоби також прибули радянські емісари – але їх теж захистили французи і весь батальйон імені Богуна влили до французького Іноземного Легіону. Це єдиний в історії Легіону приклад існування національного формування.
"Українці у більшій своїй частині вступили у Французькій іноземний легіон у 13-ту бригаду, де з них була створена рота, навіть більше ніж рота. І вони продовжували свою війну до закінчення війни до остаточної капітуляції. Після II світової війни почали воювати за свою колонію в Індокитаї. Це Лаос, В'єтнам і Камбоджа. Так само українці поїхали у складі Французького іноземного легіону 13-ї бригади воювати і пройшли весь бойовий шлях", – каже Садовий.
Їхню долю можна простежити на прикладі самого Лева Глоби. Він відслужив 5-річний контракт у Легіоні, демобілізувався і 1951 року емігрував до Канади.
Кількість українців, які залишились у Легіоні – невідома. Але коли 1954 року бійці 13-ї напівбригади потрапили в полон до в'єтнамців у битві під Дьєн-Б'єн-Фу, серед них спеціально вишукували українців та інших громадян СРСР – вочевидь, на замовлення КДБ.
Доля інших героїв нашого фільму склалась по різному. Костя Смовського під кінець війни нацисти звільнили з концтабору і кинули на підсилення потріпаної дивізії "Галичина". Повоювати він уже не встиг, зате взяв участь у переговорах з англійськими та американськими командувачами про складання зброї.
Після капітуляції він учетверте в житті потрапив до табору – цього разу американського, де провів 10 місяців. Як він писав згодом, "вийшов з табору зовсім спаралізований" – четверта в житті війна не минула безслідно. Проте до кінця життя цей кубанський козак був активним діячем української еміграції і головою Союзу українських ветеранів.
А от оберфюрер СС Оскар Дірлевангер спробував сховатись від переможців у цивільному одязі із фальшивими документами – але випадково зіткнувся зі своїми колишніми жертвами-поляками. У ніч на 5 червня 1945-го вони забили Дірлевангера до смерті.
Чорна слава керівника "особливої команди" СС була настільки сильною, що у смерть маніяка ніхто не повірив. Раз по раз виникали чутки, що він воює то у В'єтнамі, то в Єгипті, то в Сирії. Офіційна влада Польщі продовжувала розшукувати його за воєнні злочини, а у КДБ вважали, що оберфюрер переховується у Південній Америці. Істерика досягла такого рівня, що 1960 року німецька прокуратура викопала рештки Дірлевангера, підтвердила, що він мертвий, і перепоховала у таємному місці.
Дивіться також відео: ДЕНАЦИФІКАЦІЯ росії. Досвід Німеччини – "Історія для дорослих"
Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
- Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.
