Між тим у Брест-Литовську – мирні переговори. Німеччина та Австро-Угорщина домовляються про закриття Східного фронту з росією та Україною. російська більшовицька делегація продовжує наполягати, що Центральна Рада – хунта, а справжній український уряд – червоний.
Троцький навіть приводить на переговори начебто представника цієї кривавої України. Проте з Шахраєм – таке промовисте прізвище більшовика – ні австрійці, ні німці справи вести не бажають. Урешті 3 березня радянська росія на вимогу Леніна підписує Брестський договір, за яким визнає існування Незалежної УНР з кордонами по самісінький Курськ. Також імперія втрачає Польщу, білорусь і Прибалтику.
Звістку про підписання Брестського миру голова Центральної Ради Михайло Грушевський почув десь під Сарнами, у польових умовах. Кажуть, дізнавшись, заплакав. Можливо, історик відчув вину за згубну пацифістську позицію. А можливо, просто передбачив удари більшовицької пропаганди про німецьку окупацію. Утім нести відповідальність за долю молодої держави Грушевському залишалось уже недовго. Між тим товариш Артем проводив новий експеримент на Донбасі.
Віддавати Україну Ленін не поспішав. Принаймні її частини. Ще до підписання Брестського мирного договору в більш-менш пролетарських центрах починають оголошувати псевдореспубліки. 7 лютого після вуличних боїв про створення своєї радянської республіки заявляють в Одесі.
“У ніч із 27 на 28 січня 1918 року в Одесі спалахнули вуличні бої між червоногвардійцями та українськими військами. Більшовикам вдалося переконати команди українізованих кораблів, аби ті не брали участі в бойових діях. Проте судна, підпорядковані (російському) Центрофлоту, за наказом більшовицького командування випустили понад 100 снарядів по Одесі, внаслідок чого загинуло чимало мирних мешканців. Влада в місті перейшла до рук місцевого більшовицького уряду, а всі кораблі знов були підпорядковані Центрофлоту”, - Ярослав Тинченко, Український флот і кримське питання у 1917 — 1918 роках
ДНР-1918
Згодом більшовики кричать Крим наш. 11 лютого у Харкові кількадесят пройдисвітів заявляють про створення такого собі ДНР, точніше ДКР зразка 1918го року. Донецько-Криворізької республіки.
Власне з'їздом назвати збір кількох десятків людей важко. Навіть частина українських більшовиків була проти. На волю населення звісно ж посилались і навіть говорили про референдум у майбутньому. Проте реально Донбас навіть не здогадувався про заснування якоїсь республіки.
Ініціатором ДНР-1918 виступив товариш Артем — справжнє прізвище Сєргєєв, професійний російський більшовик.
Засуджений у 1909-му за підготовку збройного заколоту до пожиттєвої каторги, у 1910-му він примудрився втекти — через Корею і Китай — аж до Австралії. У 1917-му, відчувши вітер змін, приїздить у Харків.
Активна сепаратистська робота великороса Артема на початку 1918го в Україні протривала аж два тижні. Справжня мета створення Донецької псевдореспубліки — спроба поторгуватися з Німеччиною на переговорах з приводу майбутніх кордонів. Це не вдалося і Ленін увімкнув задній хід.
“Негайна евакуація хлібу і металів на Схід. Організація підривних груп, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії”, - Лист В. Леніна до С. Орджонікідзе, 14 березня 1918 року
Контрнаступ УНР
Ще наприкінці лютого армія Української Народної Республіки перейшла у контрнаступ. Позаду на потягах, практично не розчохлюючи гвинтівок, сунули німецькі вояки. У боях з росіянами брали участь Січові Стрільці, Запорізький полк під керівництвом Петра Болбочана і Кіш Слобідської України Симона Петлюри.
Деморалізовані більшовики на Правому Березі Дніпра практично не чинили опору. Київ вони здали без жодного пострілу.
Єдиний регіон України, за який точилася серйозна збройна боротьба — Донбас. Росія попри усі угоди вперто намагалася відстояти вугілля і сталь. Під добре відому пісню про громадянську війну в Україні.
“Радянський уряд не веде війни проти Української народної республіки. Боротьба іде між двома частинами українського народу й мова може йти тільки про гаряче співчуття, що його трудящі маси Росії посилають робітникам і селянам України”, - Нарком іноземних справ Росії Г. Чичерін, квітень 1918 року.
Гаряче співчуття зразка 1918го, як і у 2014му полягало у найманцях, зброї і грошах. 6 березня з Курська на Донбас перекинули три ешелони російських вояків. З 1 березня по 15 квітня задокументовано перекидання понад сотні тисяч гвинтівок, майже двох тисяч кулеметів, 36 гармат, понад 17 мільйонів патронів і багато іншого спорядження.
Не скупилася Москва і на гроші. Лише через командувача Московським округом Антонову-Овсієнку передали 500 тисяч рублів, ще 10 мільйонів передав товариш Сєрго Орджонікідзе. Товариш Артем отримав більше — 22 мільйони.
Великі гроші провокують заздрість. Як і у випадку з нинішніми ДНРівцями, не обійшлося без внутрішніх конфліктів. Почалися взаємні арешти, обшуки і конфіскації. У Таганрозі російські есери в готельних номерах обчистили касу так званих українських наркомів Затонського і Косіора.
Антитерористична операція зразка 1918-го року тривала швидко. Іноді навіть не потрібна була армія — російські окупанти за кілька місяців встигли добряче дошкулити «визволеному» Донбасу.
20 березня 1918-го, Юзівка (сьогодні Донецьк). Керівник більшовиків Залмаєв визволив з-під арешту свого однопартійця Тулупова. Той був затриманий за збройний напад на касу металургійного заводу (вбив 4-х міліціонерів та вкрав 1 млн рублів). Наступного дня у Юзівці мітинг обурених робітників.
“Юзовский совет совместно с Думой постановили вооружить милицию и разоружить Красную армию. Контрибуцию, наложенную на Юзовских капиталистов Донецким Совнаркомом, сняли в пользу Думы. Постановлено, чтобы Центроштаб выселился из Юзовки. Часть рабочих бросает работу. Получаются уличные эксцессы… Дело может дойти до кровопролития… Необходимо всем авторитетом советской власти сказать юзовчанам, что они зарвались”, - Телеграма члена ЦК РКПБ Шуліма Грузмана в Раднарком так званої ДКР
Втеча більшовиків з Донецька
Авторитет радянської влади тримався тільки на зброї, тож уже наступного дня Залмаєв з більшовиками накивали з Юзівки п'ятами.
У середині квітня ситуація для більшовиків стала безвихідною. Сталін зауважив: «Достатньо пограли в Уряд і Республіку, здається, досить; час закінчувати гру». 20 квітня 1918го Раднарком саморозпустився і емігрував до Москви. З пропозицією влаштувати в Україні партизанську війну і диверсії. Проте не всі війська більшовиків знали про втечу керівництва.
“Особливою завзятістю відрізнялися бої на станції Родаково на підступах до Луганська 24–26 квітня. Командувач Антонов-Овсієнко вирішив провести контрнаступ і ударити всіма наявними силами Донецької армії в Ізюмському напрямі, сподіваючись запобігти цим можливості повного заволодіння німецькими військами Луганськом. Але цей контрнаступ закінчився черговим гучним провалом. 24 квітня німецькі війська, захопивши Куп’янськ, Бахмут, Слов’яносербськ, рушили далі — на Старобільськ. Нова контратака з боку Луганська закінчилася втечею радянських військ з фронту. Старобільська група виявилася відкинутою в Донську область Росії”, - Савченко В. А. "Дванадцять війн за Україну".
До кінця квітня територіальна цілісність України була відновлена повністю. Ще раніше керівництво уряду УНР задумало приєднати до України окупований більшовиками Крим.
10 квітня 1918го у Харків прибув військовий міністр Жуковський. Він усно поставив перед Запорізькою дивізією завдання — до приходу німецької армії зайняти півострів і повернути Україні Чорноморський флот. Відповідальний за виконання — полковник Петро Болбочан. Уродженець Поділля, син священика, він з юності присвятив себе військовій справі. У 1917-му один із тих, хто всупереч керівництву УНР почав формування української армії. З 1918 — командир спочатку полку, а згодом дивізії.
Протягом короткого марш-кидка дивізія запорожців звільняє Катеринослав, Запоріжжя і Маріуполь. Звідти корпус під керівництвом полковника Болбочана рушив на Крим.
“Червоні закріпилися на Перекопському та Чонгарському перешийках і приготувалися до впертої оборони. Професійним військовим було очевидно: проламати такий опір здатна або значна чисельна перевага, або – військова хитрість. Підполковник Болбочан зробив ставку на друге”, - Дмитро Калинчук. Як українська армія захопила Крим
Кримський похід
Обстеживши усі можливі напрямки атаки, Болбочан вибрав залізничний міст через Сиваш. Спочатку на мотодрезині проскочив загін спецназу, який вступив у бій із залогою, за тим рушили бронепоїзди і ешелони з піхотою та артилерією. На вечір уже було взято Джанкой. Наступ продовжився у бік Бахчисарая і Сімферополя.
З дня на день очікувався переможний вступ українських військ у Севастополь. 29 квітня на всіх кораблях Чорноморського флоту замайоріли синьо-жовті прапори.
Полки німецької дивізії почали блокування запорожців. Уряд УНР раптово забув про своє усне розпорядження, і взагалі про дивізію Болбочана, ще й визнав Крим незалежним. Повна зрада. Німці вимагали від запорожців роззброїтися, ті категорично відмовили. Мало не дійшло до кровопролиття.
Скандал вирішився у мирний спосіб, але Болбочану довелося залишити Крим. Поки німці сварилися з українцями, Леніну вдалося вивести з Севастополя більшість кораблів у Новоросійськ і там... втопити.
Кримський похід — блискуча перемога Української армії. І водночас зрада та поразка політиків.
Київ між тим повертається до мирного життя. Відновлює роботу уряд — під керівництвом Голубовича. Утім рівень довіри суспільства до влади наближається до нуля. Зокрема і через прихід в Україну німецької армії.
Міста сприйняли прихід нових «визволителів» спокійно. Село ж відмовлялися здавати хліб у вигляді контрибуції. Німецька армія почала справжні каральні операції проти непокірних.
Ще один нюанс — українську владу роз'їдає корупція. Доходить навіть до кіднепінгу, за участі найвищих посадових осіб. Наприкінці квітня з власного будинку викрадено банкіра Абрама Доброго. Залізницею його доправлено до Харкова, де ув'язнено в готельному номері. Бранцю обіцяють свободу в обмін на 100 тисяч карбованців. Історія мала несподіване продовження. Через банкіра Доброго здійснювалися операції німецької армії в Україні. Тож німецьке командування влаштувало скандал. Німці провели власне розслідування і оголосили, що замовниками викраденнями було кілька українських міністрів, включно з Генеральним секретарем Голубовичем. Важко сказати, скільки у цих звинуваченнях було правди. Однозначно — кайзерівська Німеччина не розглядала Україну як повноцінну самостійну державу. І не планувала миритися з лівою республіканською владою.
Гратися у демократію Німеччина не планувала. Питання зміни влади в Україні вирішувалося, очевидно, не у Києві. Причому робилося це нашвидкоруч. Кінець Центральної Ради прийшов у вигляді... чергового Майдану. Тільки несправжнього.
29 квітня 1918 вулиця Володимирська у Києві перекрита. Ось тут стояли кулемети - охороняли Центральну Раду. Та саме зібралася на чергове засідання і прийняла Конституцію УНР. Утім це засідання було останнім - неподалік почався гетьманський переворот. Так закінчилася історія першого українського парламенту УНР, але не історія державності. Незнання історії не звільняє від відповідальності.
Дивіться також: Як український "Щедрик" підкорював світ, а росія вбила його автора Леонтовича.
Дивіться та читайте попередню частину: Як росія відібрала в українців етнічні території – "Машина часу", ч. 1
Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
- Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.
