Події останніх тижнів знову поставили під загрозу існування незалежної України. Розворот нашого найпотужнішого союзника США у бік росії – це дуже і дуже серйозно. Проте набагато трагічніше – внутрішні чвари. Схоже вже відбувалося – у період 1917-1921 років. Сьогодні – про цей важливий урок історії.
Кінець зими 1917-го Київ переживав важко. Голод, холод і дефіцит. Не вистачало навіть хліба. Величезні черги – особлива прикмета того часу. Попри це, у місті зберігається спокій. Навіть 28 лютого місцева преса не пише про заворушення у Петербурзі.
Проте варто було інформації про російську революцію докотитися до Києва, як тут почалася своя – українська. В українців, століттями гноблених росією, раптом з'явився шанс на свободу.
3 березня 1917-го, вечір. У кількох кімнатах клубу "Родина", який росіяни називали "Родіна", зібралися учасники товариства українських поступовців – єдиного легального в російській імперії органу та кілька соціал-демократів. Науковець Сергій Єфремов зачитав доповідь про останні революційні події. Після цього в усіх постало одне питання.
"От коли почалося перше засідання 3-го числа, вони почали говорити: "А що ж далі робити?", – каже історик Олександр Кучерук.
Перша пропозиція – сформувати суто український представницький орган. Адвокат Синицький одразу ж визначився з назвою.
"Хто ж придумав цю назву? Виявляється, Синицький. Його приятель Королів-Старий згадує, що ми це обговорювали, і Синицький каже: "Дивіться, в кожному селі є Рада. А в Києві яка має бути? Центральна!", – переповідає історик.
Перші зібрання Центральної ради відбувалися не у відомому всім Будинку вчителя, а ось у цій будівлі, у підвалі. Було в цьому щось символічне, адже керувати новим органом влади доводилося переважно вчорашнім підпільникам.
Проте єднання українців у боротьбі з російськими шовіністами за власні права тривало недовго. Уже за кілька місяців почалися внутрішні чвари.
Ніч на 5 липня 1917-го за старим стилем, Київ. Майбутній генерал-хорунжий армії УНР, а тоді лише прапорщик російського війська Юрко Тютюнник прокидається через шум на вулиці. Визирає у вікно і бачить тисячі солдатів, які крокують у напрямку центру міста під синьо-жовтими знаменами. Тютюнник вискакує надвір, щоб дізнатися, що відбувається. На його запитання про мету походу один із солдатів коротко відповів: "Йдемо кацапів бить… Йдемо допомагати Центральній Раді творити наше життя".
Між 3-ю й 4 ранку на кількох автомобілях військові опинилися на Хрещатику. Вони одразу захопили приміщення народної міліції і заарештували її начальника Лєпарського. На ранок повсталі взяли під свій контроль ще кілька державних установ, зокрема Державний банк, влаштували погром у помешканні керівника Київського військового округу Оберучева і навіть приїздили до голови Центральної Ради Михайла Грушевського з вимогою, щоб той їхав з ними. Грушевського дома не виявилося. Так починалося повстання полку імені Полуботка.
Усе почалося ще у перші дні революції. 19 березня 1917-го харківський адвокат, адепт української незалежності Микола Міхновський скликав віче українців – військових київського гарнізону.
"Він зайняв активну позицію з перших днів революції, що Україна має відновити власну армію, і було зрозуміло, що це ним замислювалося як перший крок до відновлення держави", – пояснює історик Михайло Ковальчук.
Уже за кілька днів наступне віче зібрало більш як тисячу солдатів і офіцерів. Формується український військовий клуб імені Полуботка, його керівник – Микола Міхновський.
Микола Міхновський – автор ідеї української самостійності. Уродженець Полтавщини, але найкращі роки життя провів у Харкові, де заснував дві українські партії, придумував вітання "Слава Україні" і підривав пам'ятники Пушкіну. А з 1917-го обстоював створення українського війська.
Проте робота Міхновського і його соратників викликала несприйняття більшості лівих партій Центральної Ради. Він і решта так званих самостійників опинилася в меншості щодо федералістів-автономістів.
"Самостійники – це люди, які хочуть самодержавства, хочуть, щоб було так, як за старого ладу, лише щоб вони самі панували над бідним народом. Самостійники – як не поміщики, так поміщицькі сини".
З виступу Б. Мартоса
(у 1919-му голова Уряду УНР) на Селянському з'їзді в Києві, 1917-й.
Попри заборону з Петрограда, в червні в Києві відбувся Другий український військовий з'їзд. Наелектризовані представники армії були готові до рішучих дій. Представники Центральної Ради намагалися їх заспокоїти.
"Незважаючи на майже вулканічний характер ненависти до росії, яка відчувалася на з'їзді, вибуху не було. Ми послушно йшли за нашими провідниками. А наші провідники любили росію! Що це була за протиприродна любов, годі сказати".
Юрко Тютюнник. Записки генерал-хорунжого.
Заспокоїти військових вдалося лише проголошенням Першого Універсалу. Слова "Хай буде Україна вільною" зустріли овацією. Миритися з українізацією військових частин російська військова влада не збиралася. Буквально за кілька днів командування спробувало відправити всі українські частини на фронт. Невизнаний владою полк імені Полуботка відмовився виконувати це розпорядження.
"Ситуація була складною, тому що Центральна Рада на цей час уже вела переговори з Тимчасовим урядом. І теж намагалася взяти на себе якісь зобов'язання. В тому числі те, що вимагав уряд російський: покласти цьому край. З іншого боку були вояки-полуботківці, які вимагали якомога менше зважати на російську владу", – пояснює історик Ковальчук.
Останньою краплею, яка штовхнула вояків на збройний виступ, стало виголошення Центральною Радою Другого Універсалу, яким фактично скасовувався Перший. У ніч на 18 липня за новим стилем зі зброєю в руках зайняли основні державні установи. За спинами військових виднілася тінь Міхновського.
Час для виступу був обраний вдало. У Петрограді в ці дні вуличні бої між прихильниками Тимчасового уряду і більшовиків, врешті уряд подає у відставку. Представників російського командування в Києві нема. Офіційно визнаний український полк імені Хмельницького зранку зайняв непевну позицію, вичікуючи, що скаже влада українська. Генеральні секретарі півдня засідають у Будинку вчителя, аж поки не вирішують: виступ полуботківців не підтримати. Полк повернути в казарми і відправити на фронт. Нерішучість проявили і українські політики, і частина військових. 19 липня на вулицях Києва почалися перестрілки. Ще за день більшість повсталих роззброїли і відправили на Румунський фронт.
"Виступ полуботківців суто в політичному платі мав свої наслідки, зокрема те, що лідери Центральної Ради, перш за все Володимир Винниченко, вирішив покласти край таким прецедентам. Миколу Міхновського, не без порозуміння з російською владою, було відправлено на фронт як підпоручника російської армії. Це була така замаскована форма заслання", – наголошує Ковальчук.
У грудні 1917-го росія без оголошення війни нападає на молоду Українську Республіку. Голова уряду Винниченко винним називає свого політичного опонента Петлюру. Проте звільнення останнього з посади військового міністра Україну не рятує – у лютому 1918 Київ окупований більшовиками.
Рік 1918-й, лютий. Загони під командуванням Муравйова захоплюють Київ. У місті – "червоний терор". Пограбовані крамниці і тисячі вбитих. П'яні матроси мало не розстріляли навіть керівника маріонеткової УНР Рад Миколу Скрипника, прийнявши його за якогось генерала-імперіаліста.
Між тим у Брест-Литовську – мирні переговори. Німеччина та Австро-Угорщина домовляються про закриття Східного фронту з росією та Україною. російська більшовицька делегація продовжує наполягати, що Центральна Рада – хунта, а справжній український уряд – червоний. Троцький навіть приводить на переговори начебто представника цієї кривавої України. Проте з Шахраєм – таке промовисте прізвище більшовика – ні австрійці, ні німці справи вести не бажають. Урешті 3 березня радянська росія на вимогу Леніна підписує Брестський договір, за яким визнає існування Незалежної УНР з кордонами по самісінький Курськ. Також імперія втрачає Польщу, Білорусь і Прибалтику.
Звістку про підписання Брестського миру голова Центральної Ради Михайло Грушевський почув десь під Сарнами, у польових умовах. Кажуть, дізнавшись – заплакав. Можливо, історик відчув вину за згубну пацифістську позицію. А можливо, просто передбачив удари більшовицької пропаганди про німецьку окупацію. Утім нести відповідальність за долю молодої держави Грушевському залишалося вже недовго.
Київ повертається до мирного життя. Відновлює роботу уряд – під керівництвом Голубовича. Нову владу роз'їдає корупція. Доходить навіть до кіднепінгу, за участю найвищих посадових осіб. Наприкінці квітня з власного будинку викрадено банкіра Абрама Доброго. Залізницею його доправлено до Харкова, де ув'язнено в готельному номері. Бранцю обіцяють свободу в обмін на 100 тисяч карбованців.
Історія мала несподіване продовження. Через банкіра Доброго здійснювалися операції німецької армії в Україні. Тож німецьке командування влаштувало скандал. Німці провели власне розслідування і оголосили, що замовниками викраденнями було кілька українських міністрів, включно з генеральним секретарем.
Важко сказати, чи справді українські міністри мали стосунок до викрадення банкіра, чи це був лише привід змінити неприємну для німецької військової адміністрації владу. Так чи інакше, уже за кілька днів за мовчазної згоди союзників у Києві переворот. На Софійській площі олігархічний псевдомайдан оголошує гетьманом Павла Скоропадського.
"За Скоропадського ситуація була трошки краща. Тоді був просто мир і більшовиків було відтиснуто німцями до етнічних кордонів і був такий мирний час, коли можна було будувати свою країну, але причина була, фактично залишалася та сама, що і з УНР", – зауважує історик Ігор Гирич.
Як і сьогодні, 100 років тому Німеччина наполягала – Україна повинна замиритися з радянською росією та чітко встановити кордони. А для початку – розвести війська. Скоропадський скорився.
Кордони тодішньої України були значно більшими за сьогоднішні. Тут і частина Білорусі, і нині російський Стародуб та Бєлгород. Війська розвели на довжелезному відтинку – від Куп'янська до Суражу. Але саме в цій буцімто демілітаризованій зоні росія одразу почала готувати загони для нового наступу на Україну.
Наступним пунктом після розведення військ мало стати підписання мирної угоди з чітким встановленням кордонів. Переговори тривали у Будинку вчителя. Українську делегацію очолював сам гетьман Скоропадський. Очікувалося, що росію представлятиме Сталін, але він замість себе прислав Раковського з Мануїльським. Їхнім основним завданням було затягування часу, а також – переговори з соціалістичною опозицією щодо антигетьманського повстання.
12 червня було підписано так званий прелімінарний, тобто попередній мирний договір. росія визнавала Україну незалежною державою. Але він виявився не вартим паперу, на якому написаний. Більшовики чудово бачили, що Німеччина от-от зазнає поразки у війні і просто вичікували, поки Україна залишиться з росією віч-на-віч.
Скоропадський теж бачив, куди віє вітер, і шукав нових союзників.
"Скоропадський міг спиратися на промисловців, землевласників, які мали російську політичну орієнтацію. І тому Скоропадський змушений був не стільки будувати незалежну Україну, скільки форпост для відбудови майбутньої великої росії", – зазначає Ігор Гирич.
З охопленої вогнем реальної громадянської війни росії у спокійний і ситий Київ починають стікатися промисловці і фінансисти з усіх куточків колишньої імперії. Виплеканий німцями Скоропадський поволі змінює західний вектор своєї політики на східний.
"Ті люди, які його очолювали – це колишні діячі "Союза русского народа", Михаїла Архангела, які тут, у Києві, у масовій кількості перебували. Потім були влучені в його структуру урядових – вони фактично цю ідею пропагували. Тому орієнтація на федеративний курс у кінці гетьманства Скоропадського, звідти і небажання спертися на українські сили", – пояснює історик.
Німецьких союзників, які гарантували мир присутністю свого війська, Україна цікавила винятково як джерело ресурсів. Тільки у 1918-му цим ресурсом були не рідкоземельні метали, а зерно. Україна за стабільність розплачувалася хлібом.
Період псевдостабільності часів Скоропадського завершився з початком революції в Німеччині. Втрата опори у вигляді німецької армії перетворила гетьмана на голого короля. Повстання Директорії буквально за кілька днів вибило у нього владу з-під ніг.
"Знаєте, чим ми відрізняємося від росіян – ми не ставимося до свого уряду, як до чогось такого дарованого небом. В них таке враження, що ото як від Івана Грозного, що це все самодержця від Бога одержаний мандат на керування цією країною, помазаник божий. І фактично до цієї влади зараз так ставляться. Як це – культ Сталіна, як?", – розповідає заввідділом Української революції Інституту історії НАНУ Владислав Верстюк.
Ще будучи при владі, Скоропадський відмовився призначити прем'єр-міністром Міхновського – робив ставку на зрозумілих йому російських діячів. А Петлюру взагалі кинув за грати. Тож після відходу німців його підтримали винятково проросійські сили. Владу в Україні знову захопили крайні ліві. радянська росія знову почала загарбницьку війну. Проте в України ще був шанс, але…
Продовження – у наступних випусках.
Незнання історії не звільняє від відповідальності!
Читайте також: Епоха ізоляціонізму: як США намагалися тримати нейтралітет у Другій світовій і до чого це призвело – "Машина часу"
Дивіться також відео:
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.