Історична сенсація. Нарешті ми дізналися усю правду про одного з найзагадковіших персонажів нашого недавнього минулого. У нього навіть імен було багато – Петров, Бер, Домонтович, Веріго. Ходили чутки, що він збирався ліквідувати Гітлера, і що здав НКВС свого найкращого друга, щоб одружитися з його жінкою. Тепер – завдяки розсекреченим архівним документам – ми знаємо усю правду про автора еротичного бестселера "Дівчинка з ведмедиком", радянського розвідника та антирадянського діяча Петрова–Домонтовича.
Одного квітневого дня 1949 року професор Віктор Петров вийшов зі свого помешкання у Мюнхені на Файльлічштрасе, привітно помахав сусідам капелюхом і рушив у напрямку вокзалу. Уже наступного ранку він мав бути в українському еміграційному таборі у Міттенвальді, але так туди і не потрапив. Знайомі забили на сполох. За кілька днів в газетах з’явилося оголошення про розшук професора. На ноги поставили американську окупаційну адміністрацію. Однак більшість українського середовища, яке втекло до Баварії від більшовиків були впевнені – Петрова вбили.
"В 49 році він щезає з Мюнхенської квартири, всі думали, що він помер, багато писали, що хтось чув, як його катували і так далі, багато ходило різних версій", – розповідає письменник, автор роману про 50-ті роки "Пальці поміж піском" Степан Процюк.
Якраз напередодні професор Петров написав велике дослідження: Українська інтеліґенція – жертва більшовицького терору. Тож помста українському науковцю і письменнику з боку Радянського Союзу виглядала природною.
"І він перестарався так само, коли залишив книжку, що українські письменники, українська культура – жертви більшовицького терору в 49 році, яка в 56-му вийшла. Так написати – то не конче було так писати. Щось таке є в його біографії, яке мені здається дозволяє говорити про переваги то однієї, то іншої особистості всередині нього", – вважає Процюк.
Але за деякий час у справі зникнення професора Петрова з’явився новий факт. Дехто Яровий – колишній член Служби Безпеки Організації Українських націоналістів, який на еміграції раптом переметнувся до "нєдєлімих", тобто росіян з білого руху, раптом написав, що Петрова убили саме українські націоналісти. Причому описав це в деталях, наче сам був свідком події.
Таємниця зникнення чи то пак вбивства Петрова обростала все новими і новими чутками. Аж раптом один із емігрантів, вивчаючи радянську книжку про археологію, серед сотень імен авторів побачив – Віктора Петрова! Виявилося – він не просто живий і здоровий! А якимось чином опинився у ненависному Радянському Союзі! Із жертви Петров одразу перетворився на зрадника. Агента кремля.
Цей випуск про одного із найзагадковіших персонажів української історії – письменника, філософа, археолога, етнографа, а ще агента Віктора Петрова–Домонтовича.
Як Бер і Веріго він був талановитим філософом. Задовго до популярного сьогодні Френсіса Фукуями передбачив кінець історії. Як Домонтович він був прекрасним письменником. Задовго до Набокова написав українську Лоліту.
Російський письменник Набоков написав свій скандальний роман Лоліта про кохання чоловіка середніх років і неповнолітньої дівчини–німфетки у 1955 році і одразу здобув світову популярність. Його двічі екранізували, зокрема відомі режисери Едріан Лейн та Стенлі Кубрик.
Віктор Петров написав свій роман Дівчинка з ведмедиком на 30 років раніше – у 1928-му. Майже про те ж – але глибше і цікавіше. Проте навіть в Україні він маловідомий.
"Я вже не кажу про його роман "Дівчинка з ведмедиком" "Доктор Серафікус" чи "Без грунту", які в якійсь мірі засвідчили предтечу українського постмодернізму. Йдеться цікаво про кохання, а українська література класична стосовно кохання, тут ще було багато неозоре поле, бо вона була така стримана стосовно цього", – наголошує Степан Процюк.
Петров-Домонтович просто опинився не в тому місці і не в той час. Що ж – можливо, його романи ще чекають екранізації новітніми кубриками? Але в будь-якому разі він перетворив у роман з карколомним сюжетом все своє життя. Це сюжет як мінімум для "Нетфлікса".
"Він був талановитий. Він народився в Катеринославі 1894 року, хоч завжди підкреслював, що він "київський". Це теж цікава деталь. Він народився в сім’ї священника, який висвятився на єпископа. Здається, у 20-му. Платон. У 22-му помер його батько. І з таким бекграундом, щоб бути сином єпископа в радянський час і вижити – це було практично дуже важко", – зауважує письменник.
Народився Віктор Петров у нинішньому Дніпрі, жив в Одесі і Холмі і аж потім переїхав до Києва. Його навчання у Київському університеті
припало на час української революції. І він свідомо переходить на українську мову.
"Домонтович був спочатку російськомовним, принаймні двомовним. Він познайомився з Миколою Зеровим. Це був парадоксальний час розквіту певного українства. Українська починала ставати модною до якоїсь міри. Українська культурна домінанта. І такі люди, як Віктор Петров, люди розумні, з тонким нюхом, чутливі. І він був не один. Таких було багато, що переходили на українську мову. Вони б могли бути і російськими письменниками, в принципі. Микола Хвильовий, Микола Куліш, Євген Плужник. Я не хочу усіх перелічувати, але це все були російськомовні люди, я нагадую", – додає Процюк.
З 1918 року Петров – аспірант Київського університету. Але після окупації України більшовиками університет закривають. На запрошення свого найкращого друга Миколи Зерова Петров переїздить вчителювати до села Баришівка під Києвом. Чоловіча дружба раптом перетворюється у любовний трикутник.
"У той час, коли вони познайомились і подружились, Петров був закоханий також у Софію Лободу, яка пізніше стала Софією Зеровою. І не міняла прізвище після того, як в 57–му році Віктор Петров, хворий і немолодий чоловік, якому було дозволено повернутися до Києва, і він з нею одружився, вона залишалась Софія Зерова. А Віктор Петров видав твори Зерова із своїми примітками", – наголошує письменник Степан Процюк.
Зеров довго упадав за дочкою професора Софією Лободою. У голодному 1919 вона потрапила до лікарні з тифом. Зеров купував Софії котлети, які тоді були неймовірною розкішшю, ще й коштували всі гроші світу. Софія одужала, але переживала, де зможе знайти гроші, щоб повернути Миколі. Зеров потім жартував, що Софія вирішила ліквідувати борг, вийшовши за нього заміж.
Одружувалися нещасливого за прикметами 13 лютого 20–го року. Один зі свідків пробував відговорити Зерова від одруження: "Що ви, Миколо Костьовичу? Вона така розбещена, що кине вас за рік". Марно. І буквально одразу в житті подружжя з’являється третій – найкращий друг Зерова – Віктор Петров.
"В житті не буває чорного і білого кольору – Зеров постійно стояв між ними. Микола Зеров, навіть мертвий. Після смерті в 69 році Віктора Петрова, Софія Зерова тримала у себе вдома, вона померла у 95 років, тримала портрет молодого Миколи Зерова і немолодого Віктора Петрова, два чоловіки, портрети яких вона тримала у себе вдома. В кімнаті, де вона самотньою доживала", – розповідає Процюк.
Одні описували Софію як "красиву, цікаву жінку", в якої не було "ніякої трафаретності, ніякої сірості", інші казали, що це була "немолода, негарна пані, дуже чорнява, з дуже підфарбованими щоками". Так чи інакше, чоловіки сходили від неї з розуму – принаймні двоє – Петров і Зеров.
Зеров чудово знав про стосунки Віктора і Софії. Коли від скарлатини помре їхній з Софією єдиний син Костик, Микола російською напише такі рядки:
"Потерей сына страшно заплатила
Судьба неверной и моей жене".
Врешті, і сам Зеров не був взірцем вірності. У нього постійно закохувалися студентки. Іноді він їм відповідав.
Ось на цьому фото Зеров внизу другий зліва. В кутку поруч із ним його студентка – Людмила Кошова. Про неї він писав:
"Є в мене дві приятельки Людмили, одна живе в Києві, друга – в Харкові. Та, що в Києві, дуже мені віддана, і я, намагаючись не бути жорстоким, ставлюся до неї доброзичливо, хоч у глибині душі лишаюся холодним і байдужим. Ця жінка – властиво недурна й непогана – зовсім не в моєму стилі, дарма що я сам подобаюся їй чимраз більше. Я буваю в неї, хоч переважно для того, щоб викликати ревнощі Соні, взяти реванш."
Була і друга Людочка – харківська, в яку Зеров був довго без взаємності закоханий.
Як знати чи не взаємини Зерова зі студентками стали основою, на якій Петров створив свій перший літературний шедевр – повість "Дівчинка з Ведмедико", український варіант Лоліти.
Це був 1928 рік – коротка відлига в СРСР закінчувалася. Хвильовому уже виписали партійну догану за його "Геть від Москви! і Дайош Европу!", НКВС уже фабрикує справу Спілки Визволення України – от–от почнуться перші масові арешти і розстріли.
У 1935 затримали Миколу Зерова. Звинуватили в тому, що він очолював терористичну націоналістичну організацію. Після побоїв Зеров зізнався – один раз закликав до терору – прочитав вірш Куліша. Його засудили до 10 років таборів, але у листопаді 37 розстріляли в урочищі Сандармох.
"Петров після смерті тихенько працював. Коли йшов процес над спілкою СВУ, його там в чомусь звинувачували, але його випустили через два тижні. Через два тижні в 36–му чи 37–му році. Про що це може свідчити? Що він уже співпрацював як агент", – наголошує Процюк.
Знайомі підозрюють Петрова у тому, що це саме він написав донос на свого друга Зерова – через Софію.
"Життя Віктора Петрова, його кохання, не можна сказати, коли заглиблюєшся, що там є якась фальш, Дуже складні психологічні перипетії. І звичайно, можна говорити, що він приклався до арешту свого друга Миколи, можна говорити і протилежне: нема ж ніяких фактів", – пояснює Процюк.
Факти таки є. Самого Петрова репресії оминули. У 37 його таки затримали – але через два тижні раптово відпустили. Не знайшли доказів – неймовірна як на той час історія!
"На його похороні в Києві в 1969 році, як писали, було більше полковників Комітету державної безпеки, ніж письменників. Навіть Іван Драч називав Віктора Петрова "слизуватим чоловіком"", – каже Процюк.
Петров залягає на дно, працює у відділі етнографії академії наук, паралельно займається археологією.
Тепер завдяки розсекреченим архівним документам ми точно знаємо, що Зерова Петров не здавав – його зламали у 36, уже після суду над другом.
НКВС без труднощів отримали зізнання Віктора у належності до СВУ та контрреволюційній діяльності в археології – шкідництво та саботаж.
"Виникає образ чоловіка з надзвичайно поламаною долею, поламаним характером, який хотів вижити, який любив життя, який був дуже психологічно обдарований, який мав всередині кілька розвинених і продуктивних "я", якими вмів маніпулювати. Домонтович з литовської це "той, хто каламутить воду", – зауважує письменний.
НКВС присвоїла своєму агенту Петрову дуже романтичне і несподіване псевдо ІВАНОВ. У своїх звітах ІВАНОВ в загальних рисах описує шкідництво в інституті археології, причому робить це гіпертрофовано.
Проте у 38 стається несподіванка – агента Іванова – тобто Петрова–Домонтовича затримано за участь в антирадянській організації Азбука – йдеться про білогвардійців. Петров кається, що погано працював агентом і обіцяє краще доносити на співробітників.
У процесі слідства виявилося, що Петрова просто переплутали з іншим Петровим – його повним однофамільцем. І його відпустили – щоправда, допитувалися – у чому саме полягала його дворушність? І що саме він замовчував у своїх звітах?
22 червня 1941–го. Колишній союзник Сталіна Адольф Гітлер починає війну проти СРСР.
Петрова призначають керівником інституту фольклору Академії наук і наказують евакуюватися до Уфи. Але він… зникає. З’являється у 1942 в Харкові – в німецькій уніформі лейтенанта.
"Та форма виглядала на ньому як лантух, його рухи були в тих мундирі й штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки", – згадував Юрій Шевельов.
"Віктор Петров сам був полковником, але з одного боку як же ж йому вдавалося під час німецької окупації отримати звання офіцера? Там усіх, які були сумнівні люди, розстрілювали. То був військовий час, тоді довго не вагались. І пише Шевельов, що на ньому форма військова сиділа мішкувато, Шевельов сміється з його вигляду, що там якось гудзики. Може, це театр був? По перше, він був так званим подвійним агентом, і радянським і німецьким", – зазначає Процюк.
Ходили різні чутки – аж до неймовірних. За однією, наприклад – він мав очолити маріонетковий український уряд! За іншою – Петров врятував від знищення цілий народ.
Німецька окупаційна адміністрація вагалася, що робити з караїмами – це такий малочисельний семітський народ, який мешкав переважно у Криму. Професор Петров довів німцям, що караїми – не євреї і саме це врятувало десятки тисяч життів.
У 1944 Петрова бачать у тій самій німецький формі вже у Берліні. Тут він начебто має – ні більше – ні менше – убити Гітлера. В останні дні війни Петров спокійнісінько знімає німецьку форму і переїжджає до Мюнхена – американської зони окупації. Тут активно включається в українське емігрантське життя. Щоб за кілька років знову зникнути. І знову виринути в СРСР.
Завдяки розсекреченим архівам ми знаємо правду і про цей період життя Петрова. У 41 він з інститутом археології евакуювався до Уфи, але там раптом згадали про те, що він агент. Петрова перевели у розпорядження сумновідомого вбивці Коновальця Судоплатова. Після короткого вишколу у москві його перекинули через лінію фронту поблизу Чугуєва.
Перед виведенням за лінію фронту Петрова ознайомили із завданням, яке було підписано Судоплатовим. Від нього вимагали:
"1. Встановити тісний звʼязок та увійти до складу керівних українських націоналістичних кіл Києва, що орієнтувалися на німців.
2. Встановити тісний звʼязок з науковими колами Німеччини і особливо тими з них, які проповідують расові теорії німецького фашизму.
3. Встановити звʼязок з науковими колами Італії для того, щоб зарекомендувати себе там і підготувати ґрунт для можливої поїздки у рейд в Італію".
Тобто ніякого вбивства Гітлера – звичайні науково-розвідувальні будні. Проте від початку все пішло не так, і про агента Іванова-Петрова радянська розвідка просто забула аж до 46 року. Тоді його випадково побачив у Німеччині письменник Яновський, і по незнанню бовкнув людині, яка виявилася резидентом.
З Петровим вийшли на зв’язок. Він висловив бажання повернутися на батьківщину, проте втрачати уже заглибленого у еміграцію розвідника у москві не бажали.
Врятував Домонтовича випадок. Його зв’язковий паралельно працював на американську розвідку і його викрили. До Петрова прийшов інший розвідник і наказав терміново евакуюватися під загрозою арешту. Так Петров на багато років опинився у москві, де був змушений заново писати дисертації та здобувати наукові ступені – 6 років. А потім переїхав до майже рідного Києва.
Перше, що робить Віктор Петров у Києві – пише записку жінці свого життя – вдові свого друга Софії Зеровій:
"В п’ятницю, 8 липня, приблизно о 10–й ранку я стукатиму в двері, як належить, чотири рази".
Йому було 62, їй – 66. Вони одружилися. Решту життя Петров присвятив Софії і науці, а от письменник Домонтович помер.
"І після 49-го року він ніколи не повертається до свого літературного псевдоніма. Він вбив у собі письменника, розстріляв у собі письменника прижиттєво", – наголосив Процюк.
Дивовижна історія. Що ж, тепер ми знаємо все чи майже все. Не знаємо лише, де було Віктора Петрова справжнє обличчя, а де тільки маска?
Незнання історія не звільняє від відповідальності!
Читайте також: Письменник, який мав епохальне значення в українській літературі: Панас Мирний першим написав про глибоку психологію народу
Дивіться також відео:
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.