Від того, як спрацює наша дипломатія, залежить мир на сході, але ми від нього дуже далекі. В ОБСЄ кажуть, що справи кепські. Ворог посилює обстріли і вже роздав понад 600 тис. російських паспортів жителям окупованих територій. Україна не може вплинути на ці процеси. Тому нам залишається сподіватися, знову ж таки, на дипломатів і вірити, що ми повернемо свої території. У сучасній історії є яскраві приклади.
Місто Шуша тривалий час було культурною столицею Азербайджану, але останні майже 30 років його контролювала невизнана Нагірно-Карабаська Республіка. І лише наприкінці 2020-го його таки взяли під контроль азербайджанські війська. Це була унікальна спецоперація з повернення стратегічно важливої землі, спецоперація кількох тижнів, без артилерії, лише з легким озброєнням – автоматами, гранатами й ножами. Але, як ми з'ясували, ця спецоперація планувалася роками. Нині місто потроху відроджується. Там поки що немає місцевих мешканців, лише військові та будівельники. Що відбувається в місті – у сюжеті "Підсумків тижня".
Передгір'я Карабаського хребта, де на висоті майже 1400 метрів розташоване місто Шуша. У
військовому розумінні це місто – неприступна цитадель, бо довкола нього стрімкі скелі. Кульмінацією 44-денної Другої Карабаської війни стала дивовижна військова спецоперація. За місяць азербайджанській армії вдалося здійснити, здавалось би, неможливе: прорватися у саме серце Карабаху й опинитися на підступах до міста-фортеці. Уже за кілька днів після перемоги Азербайджану військові експерти з різних країн заявили, що Шушинську спецоперацію можна вважати винятковою, і вона має увійти до підручників із тактики військової справи. А вірменські військові керівники та політики визнали: саме втрата контролю над Шушею спонукала Вірменію прийняти фактичну капітуляцію.
Саме цими скелями й цими стежками сім місяців тому підіймалися азербайджанські спецпризначенці в місто Шуша. На вершині гори залишилися лише сліди від ближнього бою, який тут тривав три дні. Місцем основної концентрації вірменських військ був саме центр Шуші. Його обороняли тисячі солдатів із десятками одиниць артилерії. Причина такої потужної оборони міста – його стратегічне значення. Панування над Шушею забезпечує контроль над усією нагірною частиною Карабаху, й вірменські генерали це розуміли. Однак вони прорахувалися, коли чекали азербайджанських солдатів біля асфальтованих доріг, які ведуть до міста. Бо спецпризначенці азербайджанської армії вирішили діяти інакше: дертися стрімкою скелею вгору. Легкоозброєний підрозділ до сотні бійців, який мав при собі лише ножі, гранати й легку стрілецьку зброю, просочився до міста.
Перша група бійців, як альпіністи, підіймалися у зв'язці з побратимом. За кілька десятків метрів до вершини довелося вступати в бій. Були загиблі й поранені. Спецпризначенці вирішили не розривати зв'язку. Після цього вірменські військові почали кричати, що на місто наступають мертві.
Після першої групи одна за одною почали підійматися інші. Разом із ними й Ордухан. На вулицях
міста спалахнули ближні бої, практично врукопаш. 8 листопада азербайджанські військові встановили цілковитий контроль над Шушею. Елітні підрозділи спецпризначення Азербайджан для цієї операції готував кілька років. Відтворювали подібні умови і тренувалися.
У 44-денній війні загинуло більш ніж 2,5 тис. армійців. У столиці відкрили Другу почесну алею поховання. Серед загиблих – генерали і військові із високими званнями. А це означає, що вони самі вели у бій своїх бійців. На Алеї зустрічаємо родину. Їхній син, чоловік і батько загинув у боях за Карабах.
"Коли почалася війна за Карабах, він був там, із перших днів війни. Уже під час боїв йому надали звання майора. Він був дуже освіченим. Знав чотири мови і проходив військові навчання в багатьох країнах. Загинув героїчною смертю під час звільнення Губадли. У мене залишилося дві дочки. 1 липня йому б виповнилося 33 роки", – розповіла дружина загиблого майора Збройних сил Азербайджану Хеяле Пашаєва.
Ельсевер Пашаев 14 років прослужив в армії. Його маленькі доньки добре знають, як загинув їхній батько. Про це красномовно говорять їхні сорочки – з його фотографією і написом "Мій тато – герой". Почесну алею охороняють не поліцейські і не звичайні працівники, а військовослужбовці елітного підрозділу. Так вони віддають шану загиблим побратимам.
Євгенія Китаїва, Анна Кудрявцева, "Підсумки тижня"