"Полонений "міністр ДНР" лив сльози і просив пробачення": полк "Азов" проти "русского міра" – спогади українського добровольця

24tv.ua
Він має свою чітку структуру, ідеологію та власний бойовий шлях. Йому вже сім років і, напевно, в Україні ви не знайдете жодної людини, яка б не чула про нього. Утім одна з соцмереж за саму лише назву цього підрозділу – банить. Але це не заважає їхній войовничості та їхньому бойовому духу. Полк "Азов"

В яких умовах створювався полк "Азов" та якою була оперативна обстановка 2014 р. у секторі "М", розповів військовий аналітик Олександр Сурков:

"В травні 2014 р. не було сектора "М", а був особливий район Маріуполя. Чому він так називався? Тому що не мав зіткнення з лінією ізоляції і його немовби прикривали сектори "Б" та "Д". Тому він знаходився, з точки зору лінії ізоляції, в тилу. Але це був геть не тил. Штаб особливого району Маріуполя знаходився на аеродромі "Маріуполь", там же дислокувалися основні підпорядковані сили – Нацгвардія, СБУ та добробати. Керівником був представник Нацгвардії, на відміну від інших секторів, які очолювали офіцери ЗСУ. Але Збройні сили в регіоні таки були, в особливому районі перебувала майже в повному складі 72-га механізована бригада, штаб якої знаходився в Гранітному. Вона забезпечувала стабілізаційні функції, утримувала блокпости на в'їзді та виїзді з Маріуполя і за необхідності входила в міста й інші населені пункти, щоб там точково задавити сепаратистські угрупування".

Сектор М
Сектор М5 канал

Гість студії "Таємниці війни" стояв біля витоків створення полку "Азов". Згодом деякий час був його командиром. Але війна для нього була набагато ближче, ніж здається, бо сам він родом із Луганщини – Максим Жорін.

– Ви з Луганської області родом. Ви там жили і там зустріли війну. В який момент вона для вас настала особисто?

– Взагалі-то я не там її зустрів, а в Києві. Адже я з Луганщини поїхав навчатися до Києва. Після Майдану вже з Києва поїхав на фронт.

Скажу відверто, від найперших днів для мене дуже важливим було бажання потрапити в Луганську область, щоб звільнити, бо й моє місто було захоплене. І так сталося, що моє місто звільнили без мене, але пізніше в моєму підрозділі служили хлопці, які звільняли, – й мені було надзвичайно цікаво з ними спілкуватися (це місто Рубіжне, воно сьогодні під контролем України). Я з ними дуже багато спілкувався: як вони, якими вулицями йшли… Бій там був досить важкий і в районі залізничного вокзалу – все це було цікаво, адже на початку війни надзвичайно хотів поїхати туди. Але так склалося, що всі населені пункти, у звільненні яких я брав участь, – вони на Донеччині.

– Ви були один у своєму бажанні чи все ж таки утворилося певне ком'юніті з Луганщини, які теж хотіли їхати звільняти міста?

– У нас була група луганчан, хлопці з Луганська й інших міст. На початку "Азову" луганчан було чоловік 15 точно. Десь із 60. 15 були виключно луганчани, а от дійсно, ми всі хотіли в першу чергу туди. Одна річ – бажання. Завжди є мотивуючою річчю звільнити власний дім. Це дуже важливо. Але ще є наказ, стратегічні задачі, цілі, які треба виконувати.

– В одному з інтерв'ю ви сказали, що фронт для вас почався набагато раніше, ніж офіційно оголошена війна. Йдеться про загін "чорних чоловічків". Можете розказати про це? Чи правильно я розумію, що ви виконували підпільно-визвольну боротьбу на території Донбасу?

– Виключно підпільну, абсолютно. Це був такий  тролінг стосовно "зелених чоловічків", про яких тоді всі чули і знали. Ми вирішили створити свій супротив і задля тролінгу назвали його "чорні чоловічки". Насправді це було досить просто – чорну форму було найлегше знайти. Це звичайна форма охоронців, вона була найдешевшою. Тому в чорну форму нам легше було перевдягтися, ніж у будь-який інший колір чи камуфляж.

"Азов", "чорні чоловічки"
"Азов", "чорні чоловічки"скріншот

"Чорні чоловічки" почали діяти ще з часів Майдану, до початку офіційних бойових дій. Ми діяли в Харківській області, в Луганській, їздили в Донецьку. Наші перші бої … Обстрілялись наші люди вперше ще до початку таких бойових дій. В мене був невеличкий власний колектив у цьому складі, й ми взагалі орендували звичайні машини у звичайній агенції в Києві – і їздили на фронт. Якби люди дізнались, що ми на тій машині їздимо звільняти Бердянськ або Луганськ, то навряд чи нам її б дали. Ми щоразу дуже переживали, щоб вона була ціла, щоб її можна було повернути, а потім ще раз узяти.

Ми інколи повертались в Київ – щоб привести себе до ладу, зібрати хлопців.

– А тоді вже координували свої дії з, наприклад, МВС чи СБУ? Зі структурами, які були більше направлені на ті регіони.

– Комунікації центральної суттєвої на той час не було. Треба розуміти, що на час 2013-14 р. все ж таки були окремі кадри в СБУ і в т. ч. в МВС, які мали чітку проукраїнську позицію, які на своєму рівні намагались комунікувати, допомагати.

– Таким активістам, як ви?

Так, і з такими окремими інколи в нас була комунікація, навіть безпосередньо в тих містах, куди ми приїжджали, вони нам допомагали декілька разів. Але якщо говорити про центральну комунікацію, підтримку, взаємодію – то її взагалі не було.

– Ви якось перевіряли тих, хто входив у ваше коло? Могли ж бути диверсії. Наприклад, могли бути "заслані козачки".

– Могли. Більше того, я впевнений, що за всі роки існування в нашому складі була ворожа агентура, це згодом можна було оцінити по їхній діяльності. Дехто з них уже втік, дехто зробив свої чорні справи і теж зник, дехто зараз десь служить, але такі були в нас. На самому початку з цим було трохи легше, адже ми були невеликим колективом, один одного майже всі знали, були приблизно з одного середовища – правих поглядів та націоналістів.

– Чи правильно я розумію, що "чорні чоловічки" – це і є фундамент "Азову"?

– Так і є, абсолютно точно. Саме з "чорних чоловічків" і народився спочатку батальйон, а потім уже полк "Азов".

Як же створювався полк "Азов"? Збереглися неймовірні кадри, коли не перші, але і не останні "азовці" складали присягу в Києві, на площі біля Софії, а потім поїхали на фронт – воювати.

23 червня 2014 року. На Софійській площі в Києві на вірність Україні присягу складають бійці 3-ї роти спецбатальйону "Азов". Щоб із серця столиці рушити на війну.

"Азов" складає присягу, 23.06.2014
"Азов" складає присягу, 23.06.20145 канал

Їхні побратими на той час уже відзначилися в боях за Маріуполь, звільнений від окупантів 13 червня.

Маріуполь, "Азов", 2014
Маріуполь, "Азов", 2014скріншот

Батальйон "Азов" з'явився як один із підрозділів патрульної служби міліції особливого призначення. Офіційна дата створення – 5 травня 2014 року. Саме цього дня з'явилося рішення МВС про формування спецпідрозділів міліції з охорони громадського порядку із залученням до них цивільних осіб.

Про набір до "Азову" добровольців оголосили за два тижні – 20 травня. його основу склали учасники двох громадських організацій, "Автомайдан" та "Патріот України". 

У перший рік російсько-української війни добровольці "Азову" відзначилися передусім роботою на маріупольському напрямку. Хоча 4 серпня 2014 року бійці взяли активну участь у звільненні від окупантів Мар'їнки, населеного пункту під Донецьком. А в другій половині серпня добровольці побували і в Іловайську.

Однієї з найславетніших сторінок полку є активна участь його добровольців у Павлопіль-Широкинській наступальній операції, яка розпочалася 10 лютого 2015 року. За п'ять наступних днів під час кровопролитних боїв українські бійці звільнили від окупантів п'ять населених пунктів – Широкине, Бердянське, Лебединське, Комінтернове та Павлопіль.

Павлопіль-Широкинська наступальна операція
Павлопіль-Широкинська наступальна операція5 канал

Лінію фронту, яка проходила фактично околицями Маріуполя, вдалося пересунути на 20 км – подалі від міста. Крім полку "Азов", в операції брали участь підпорядковані МВС підрозділи "Східний корпус", "Берда", "Сокіл" та "Скіф", частина батальйону "Донбас", а також 79-та аеромобільна бригада ЗСУ.

З листопада 2014 року полк спецпризначення "Азов" переведений до складу Нацгвардії України.

– Чому саме Маріуполь? Чому саме він став точкою, де "Азов" почав базуватися?

– Тоді, на початку, Маріуполь не був ще настільки захопленим. Там дійсно майже не було жодного контролю, але за час, поки ми там були, в місто встигла зайти армія і вийти з нього. Були навіть спроби захоплення частини Нацгвардії, яка теж була змушена вийти з міста.

Все це відбувалося у нас під боком, і ми не могли цього ігнорувати. Тому як задачу ми для себе поставили звільнення міста. Але, як вирішила історія, ми залишились у ньому й по сьогодні. Сьогодні в нас там декілька баз: одна безпосередньо в Маріуполі і ще дві – перед Маріуполем, вздовж Азовського моря.

– Станом на 2014 рік ви розуміли, до чого може привести, якщо брати стратегічно, втрата Маріуполя для України?

– Так. Надзвичайно велика загроза полягає в тому, що отримуючи Маріуполь, бойовики мали змогу собі створити коридор до Криму – і ось це  було дуже небезпечно. Тому, звісно, ми оцінювали, що Маріуполь не можна залишати під контролем бойовиків.

У нас було декілька спроб зайти в місто ще до 13 червня, в нас був бій, після чого ми вийшли звідти – але через той бій отримали всю необхідну інформацію щодо того, де що і як розташоване.

Маріуполь, 2014
Маріуполь, 20145 канал

Після цього ми пару тижнів на імпровізованому полігоні спробували відтворити обстановку бойовиків, – де в них укріплення, будівлі, де можливі шляхи пройти туди. І просто на полігоні з палок та коліс усе це побудували і намагалися відпрацювати шляхи, як можна звільнити. Багато в чому це насправді допомогло, бо вони нічого не звільнили. Єдине що ми досить довго чекали, декілька разів збирались виїжджати звільняти, і декілька разів нам давали відбій. Керівництво ЗСУ та Міноборони.

– Ті, хто командував в секторі "М"?

– Тоді більшість наказів надавали з Києва, бо на початку війни більшість питань таки вирішували в Києві. Ще не була налагоджена система управління навіть із сектора "М".

– На той час на підступах навколо Маріуполя була, наприклад, 72-а бригада ЗСУ. Імовірно, там були сили СБУ. Як ви контактували з цими людьми? Чи була у вас якась координація?

– У нас була безпосередня комунікація. Більш того, ми допомагали їм. Річ у тому, що ЗСУ більше були обмежені у своїх діях на відміну від нас. Ми хоч і були вже офіційним підрозділом МВС, але, тим не менш, у плані маневреності, власних дій, прийняття рішень – ми були вільнішими. І тому з деяких питань навіть допомагали їм. Якщо місцеві намагалися на них нападати, переносити їхні блокпости тощо, то ми завжди виїжджали на допомогу, спілкувались, робили спільні невеличкі рейди містом.

В нас більше свободи в діях було, тому ми могли й у місто зайти, і провести розвіддіяльність всередині. Ми навіть переодягались у цивільне, брали автівку на місцевих номерах, заїжджали в місто, катались, вішали георгіївську стрічку на дзеркало. Для безпеки це треба було в місті. Каталися, збирали дані. Ми комунікували і зі Збройними силами, і з частинами Нацгвардії. ЗСУ стояли не тільки навколо міста, вони були вже частково на підходах до міста, вже були базовані табори.

Блокпост ЗСУ біля Маріуполя, 2014
Блокпост ЗСУ біля Маріуполя, 20145 канал

– Щодо звільнення Маріуполя. Досі точиться багато дискусій з цього питання. "Азов" каже, що це вони звільнили Маріуполь, ЗСУ кажуть, що вони. Таке "перетягування ковдри". На ваш погляд, хто відіграв ключову роль у звільненні міста?

– Я, чесно кажучи, взагалі не маю жодного задоволення "перетягувати ковдру", бо вважаю, що в цьому ми військовим братерством не маємо взагалі в цьому плані сваритися і щось між собою з'ясовувати.

Є, звичайно, хронологія подій 13 червня – день звільнення Маріуполя – це та операція, після якої в місті встановили остаточно український прапор. В цій операції брали участь ЗСУ, Нацгвардія, "Азов", інші добровольці підрозділи, такі як "Дніпро".

Співпраця виглядала так: рано-вранці 13 червня базувалися всі, хто брав участь в операції, в аеропорту Маріуполя. Рано нас підняли, вишукували біля колгоспної техніки з бортами, в якій раніше було зерно возили. Цивільна техніка, іншої не було. Ми повантажились на колгоспні вантажівки й поїхали в центр міста.

Було дві штурмові групи, які виконували штурм укріплень у центрі міста, на вул. Телізька та вул. Грецька. Там були барикади, заміновані підходи, всередині знаходилась бронетехніка для вогневої підтримки, щоб обороняти, і позиції в будівлях, де знаходились кулеметники, снайпери. Це були дві групи "Азову". В одній із цих груп знаходився – до речі, в тій штурмовій групі, яка йшла – можливо, ви бачили кадри з саморобним броньовиком, який ми зварили перед цим у себе на базі. Наші хлопці тиждень варили його, обварювали залізом, щоб захистити пасажирів.

Саморобний броньовик полку "Азов"
Саморобний броньовик полку "Азов"5 канал

Ми його потім звали "Пряник". Він зараз знаходиться в одному з дитячих таборів. Діти з ним граються, бо свою функцію на цій війні він уже виконав. А всередині був встановлений кулемет "Утьос".

Далі було підкріплення та очеплення – це виконували Нацгвардія та ЗСУ. Також була ще одна ЗУ для вогневої підтримки в одній із груп.

Під час штурму 13 числа бій тривав декілька годин. Але, скажу чесно, за весь той день у мене в пам'яті зовсім інша історія, яку я, скоріш за все, ніколи не забуду і запам'ятаю краще, ніж весь той бій.

– Про що ця історія?

Коли ми їхали вантажівкою, поруч мене сидів мій друг, якого я досить давно знаю. Я за декілька діб до цього привіз його. Коли ми вже їхали по центру міста, вулицею Будівників, він сидів поруч зі мною, тримав у руках РПК і просто у хлопця поруч питав: "А як це працює?". Йому дали ручний кулемет. Він не знав абсолютно, як це працює. Йому хлопці на ходу у вантажівці показували, що з ним робити. Загальне в нього розуміння було, як працює зброя, але саме РПК він узагалі вперше тримав. І це мене так вразило! Ми сиділи поруч, ми йому казали: "Та в бою розберешся!".

– Розібрався він потім?

Розібрався, вибору не було. Але це для мене означало багато, заклало в мене такий фундамент, що тоді перемога була не кількістю, не зброєю – а характером. 

Після цього вивантажились, декілька годин тривав бій. Були поранені з нашої сторони, поранені та загиблі з тої. Після того як ми знищили їхню броньовану техніку, безумовно, їхній бойовий дух був зламаний, вони почали тікати зі своїх позицій. Там поруч був приватний сектор, і вони почали тікати, залишати свої позиції і ховатись у будівлі, городи та підвали приватного сектора.

.
.5 канал

Треба віддати належне місцевим, які самі підходили до нас і казали: "Хлопці, в мене в підвалі ховається бойовик, підем покажу". І більшість бойовиків ми знайшли саме завдяки тому, що люди в Маріуполі підходили й казали, що з ними не хочуть жити, що хочуть жити в Україні.

Бойовик у підвалі, Маріуполь, 2014
Бойовик у підвалі, Маріуполь, 20145 канал

І вони робили все для того, щоб допомогти нам. По часу це зайняло більше, ніж сама операція – те, що ми їх шукали по дворах. Але зрештою ми затримали понад 20 бойовиків. Плюс у них були втрати в живій силі. Всіх їх ми передали до СБУ.

Полонений бойовик, Маріуполь, 2014
Полонений бойовик, Маріуполь, 20145 канал

Був такий слоган у штабі АТО: "В єдності наша сила". Це саме про російсько-українську війну, яка триває вже 7 років на сході нашої країни. Як же нині, у 2021 році, Маріуполь святкує цей день, як мешканці відзначають звільнення свого міста від бойовиків.

 У їхніх руках квіти, плакати, серед яких "За вільний Маріуполь!". Величезні синьо-жовті стяги. Вони у вишиванках із прапорами на плечах, усміхнені та щасливі.

Свято до Дня звільнення Маріуполя
Свято до Дня звільнення Маріуполя5 канал

Вже котрий рік поспіль мешканці Маріуполя вітають своїх визволителів. Понад сім років тому, 13 червня 2014 року, місто позбулося окупантів. 150 бійців "Азову", по дві роти батальйону "Дніпро-1" та Нацгвардії, бійці 79-ї ОАерМБр та спецпідрозділ МВС за день вигнали російсько-окупаційні війська зі стратегічно важливого міста.

Цьогоріч святкування стартувало з параду військової техніки. БТРи та бронеавтомобілі роблять коло пошани центральною площею міста і паркуються на радість дітям.

День звільнення Маріуполя
День звільнення Маріуполя5 канал

Далі – піший парад захисників України, де окремими "коробочками" крокують полк "Азов", Нацгвардія, морпіхи, прикордонники, Нацполіція та курсанти Донецького юридичного університету.

Після параду – невеликий мітинг, у ході якого учасники подій 7-річної давнини згадують 13 червня 2014 року.

Вже котрий рік поспіль День звільнення Маріуполя, який місто святкує починаючи з 2015 року, ігнорує міський голова Вадим Бойченко. Цьогоріч, як повідомили у його пресслужбі, за випадковим збігом обставин він у цей час якраз був у відпустці. Міськраду на заході представляв його заступник.

Свято визволення Маріуполя
Свято визволення Маріуполя5 канал

– За час вашої активної участі у війні, який бій чи який епізод для вас є особистиснім і чому?

– Є операція, яка для мене найбільш емоційною, найбільш важка і важлива водночас. 12-14 грудня 2014-го в нас була операція в районі н. п. Октябрь і Павлопіль. Тоді ще Павлопіль українські сили не контролювали й наша задача була вирівняти цю лінію і звільнити Павлопіль, підтиснувши Октябрь.

.
.5 канал

Коли розпочалась операція, по рації мені передали, що одна з наших машин прикриття не виходить на зв'язок. І я розумів, що це машина, в якій знаходяться мої друзі, яких я знаю багато років. Я, взявши реанімобіль, виїхав туди, розуміючи, що з ними щось сталось. Вже коли ми під'їжджали, хлопці вийшли на зв'язок, точніше один із них. Він був важко поранений в очі й наосліп знайшов рацію, зміг вийти на зв'язок та пояснити, де вони й що трапилось.

Коли ми приїхали на місце, я побачив, що машини, в якій вони їхали, просто не існує. Всі хлопці важкі й один із моїх друзів, якого я знав багато років, – загиблий. Ще один був поранений в очі та ще одного частиною автівки притиснуло, в нього були надважкі травми ніг.

Ми зайняли оборону з екіпажем, який приїхав на місце, щоб підтягнути реанімобіль. Приїхав реанімобіль, ми почали вантажити хлопців. Була погана погода, проїхати було надзвичайно важко. Коли реанімобіль виїжджав звідти, то загруз. І хлопець, який узагалі нічого не бачив, вийшов і штовхав машину, бо в ній були поранені, яких треба було терміново вивозити. Один із медиків вистрибнув із машини, сказав: "Я залишусь із вами про всяк випадок". Після чого в нас підривається ще одна машина, в якій знаходиться мій найкращий друг, на моїх очах він опинився метрів на 10 в небі і впав на землю.

Я зрозумів, що ситуація вкрай важка. В нас усе менше людей, ворог надзвичайно близько. Виїхати ми не можемо, бо більше немає транспорту. Є лише декілька людей, якимось дивом із нами залишився один медик, який надзвичайно швидко почав надавати йому допомогу. І саме завдяки його професіоналізму ми змогли врятуватися. Тоді я поставив перший у своєму житті укол людині.

– Це було знеболювальне?

– Знеболювальне, щоб зняти шок. Ми побачили, що він живий, але у вкрай важкому стані. Далі довелося декілька кілометрів пішки тягнути по грязюці нашого друга. Ми його врятували. Пізніше йому довелось ампутувати ногу, але він вижив і сьогодні займає надзвичайно активну позицію як ветеран, як громадянин України.

Військовий аналітик Олександр Сурков розповів про маловідомі факти з бойового життя полку "Азов".

"На початку АТО, навесні 2014 р., "Азов" складався з легкої піхоти, тому був залучений в особливому секторі "М" у районі Маріуполя на спецоперації та операції з зачистки та звільнення окремих населених пунктів.

Найбільше операцій, у яких брав участь "Азов", було в центрі та, безумовно, звільнення Маріуполя. Ще треба відмітити операцію, яку "азовці" проводили після 21 липня під час звільнення Лисичанська. Тоді вони в складі декількох підрозділів увійшли в Рубіжне, яке входить у Лисичанську агломерацію, зайняли позиції в одній із промзон і звільняли адмінбудівлі. Потім із боями здійснювали зачистку міст.

Не можна не відзначити події 7 травня 2014 року. Тоді "азовці" були обстріляні на машині в районі н. п. Мангуш, було поранено водія, але добровольці дали відсіч противнику, двох бойовиків узяли в полон і виявилося, що один із них це "міністр оборони" "ДНР" Ігор Хакімзянов.

Ігор Хакімзянов
Ігор Хакімзянов5 канал

– Ваш полк затримував чималу кількість бойовиків різних рангів. Чи ви з ними намагались говорити за таких обставин?

– Це був для нас ворог, але ми завжди з повагою ставились до ворога. Коли він уже в полоні, в нього немає зброї, він нічого не може зробити, то все, що ти можеш собі дозволити – поговорити з ним. І нічого іншого. Тому з деякими ми спілкувалися. Наприклад, із "міністром": поки до нас приїхали його забрати, він декілька годин в нас на базі був. "Міністр оборони" був одним із найжалюгідніших із них, одразу просив вибачення, сльози лив – історія, яка взагалі не має нічого спільного з чоловіком, а тим більше з воїном.

Багато раз бачив набагато більш мужніх зі сторони ворога рядових, але якщо з ними говорити, то ви будете розмовляти з російським телебаченням. Все. Ви розумієте, що нічого, окрім тез росТБ, від них не почуєш. Вони для себе пояснюють свої дії виключно цими речами.

Бути захисником – це не тільки почесно, а й відповідально. І можна тільки дякувати їм за те, що вони з честю несуть цю відповідальність. Досліджуйте таємниці війни на "5 каналі".

Читайте також: "Коли світало, догорав танк": як ЗСУ під Слов'янськом ущент розбили загін Гіркіна і змусили його тікати

Попередній матеріал
Битва за Шушу: військова спецоперація, до якої готувалися роками
Наступний матеріал
За крок до екологічної катастрофи: чому у Дніпрі позеленіла вода та як врятувати головну водну артерію
Loading...