Знову уроки історії – чому ми програли війну росії 100 років тому і як цього уникнути. Як і сьогодні – тоді у нас було дві проблеми. Внутрішня – безперервні протистояння всередині України. І зовнішня – міжнародна спільнота принаймні значна її частина – була готова згодувати Україну російському монстру. Розкажемо про наші тодішні взаємини з Британією і Францією, які ми зіпсували виключно самі.
20 листопада 1917 року третім універсалом Центральна Рада проголошує Українську Народну Республіку. Нарешті Україна стає об'єктом зовнішньої політики.
За свідченням секретаря міжнародних справ щойно проголошеної УНР Олександра Шульгина, наприкінці листопада його відвідали голова військової місії при ставці Південно-Західного фронту француз Табуї та майор англійської служби Фіцвільямс. Прибулі заявили:
"Союзники з симпатією ставляться до культурного і політичного відродження України. Розуміючи складність умов, у яких йде будівництво нової республіки, союзні уряди пропонують свою допомогу і запитують, що потрібно Україні і чим вони можуть бути корисними. Через якийсь час все це було викладено письмово у формі вербальної ноти".
На початку грудня 1917-го за Україну розгортається справжня дипломатична війна. Проте не як за об'єкт, а саме як за суб'єкт міжнародної політики. Французький генерал Табуї від імені Франції запитує щодо "фінансової та технічної допомоги, яку союзники могли б надати Україні, щоб допомогти її велетенській роботі організації та відродження".
Секретар міжнародних справ УНР Олександр Шульгин радий би відповісти, проте він не може це зробити від імені всього уряду. Частина урядовців підтримує відносини з Антантою. Насамперед – міністр фінансів – Туган-Барановський. Крім власне геополітичних симпатій, у нього є й інший важливий аргумент – західні гроші.
Інша частину уряду ідеологічно проти – зокрема керівник тодішнього Кабінету Міністрів Володимир Винниченко категорично наполягає на розпуску армії. Ба більше, міністерство внутрішніх справ видає документ про вислання з УНР західних офіцерів, що спричиняє дипломатичний скандал.
Французи наполягали не лише на фінансовій, а й на військовій допомозі. Український уряд довго... неприпустимо довго думав. У грудні 1917-го Радянська росія почала військову інтервенцію проти України.
Третього січня 1918-го за новим стилем генерал Табуї повідомив, що уряд Французької республіки призначив його Комісаром при уряді УНР. Через тиждень УНР і Франція офіційно почали дипломатичні відносини. Ще за кілька днів Україну офіційно визнає Велика Британія. Її представник Багге вручив Винниченкові вірчі грамоти.
22 січня 1918-го Центральна Рада проголошує четвертий універсал про Незалежність України. Український генерал, майбутній керівник
Української Держави Павло Скоропадський згадував, що у ті дні мав розмову з французами, які заявили йому, що проголошення незалежності – поспішний крок, який ніколи не буде визнаний.
"Виявилось, що українці дуже слабкі дипломати. У них немає дипломатичного досвіду. Шульгін – один в полі не воїн. Були, окремі люди були, але ось поляки – у Європі вони мали свою еміграцію. Еміграція була продуктивною, вона відстоювала ідею відновлення Польщі. Про Польщу всі знали. У Франції було дуже багато симпатиків Польщі. Тому польське питання вирішилось наче само собою. А українське питання було терра інкоґніта", – розповідає заввідділом Української революції Інституту історії НАНУ Владислав Верстюк.
Активність Французькою, Британської, Румунської і американської дипломатії у Києві в ці буремні дні викликана не лише турботою про стан фронту. У Лондоні і Парижі уже розуміли, що його не існує. Передусім країни Антанти переживали про гроші. Більшість інвестицій в українську економіку належало французам та бельгійцям. Їх і намагалися вберегти. Ба більше, наприкінці грудня у Лондоні відбуваються переговори союзників про розподіл сфер впливу. Україна і Крим віддані Франції. Дипломатичне спілкування того часу дає зрозуміти, що і французи, і англійці розуміли – втримати українців від мирної угоди з німцями уже неможливо.
Британець Багге пізніше згадував про свою розмову з Табуї, у якій вони підсумували: "З огляду на австрофільські тенденції більшості українського уряду, що можуть найближчим часом матеріалізуватись у сепаратний мир з центральними державами, унеможливлює тепер визнання уряду УНР"
Проте ще наприкінці січня 1918-го Табуї вкотре звертається до Генерального секретаріату з пропозицією фінансової допомоги і застерігає: мир з німцями буде розцінено як недружній акт щодо Франції та та відкличе своє визнання УНР.
Німці дуже активно включилися в дипломатичну гру щодо України. Вони не лише виявилися наполегливішими за британців та французів, а й куди швидшими.
Німці були досвідченими дипломатами. Вони розуміли, що відділити Україну від росії для них дуже вигідно. Це сильний удар по росії, який з великої країни перетворював її у невелику.
Україна починає вести гру на два фронти. У Бресті тривають переговори про мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною, а паралельно – у Яссах (Румунія) – з Антантою. Остання вимагає визначитися з вектором політики. У цей час багатовекторний уряд Винниченка іде у відставку. Разом із ним – і перший міністр закордонних справ Олександр Шульгин.
"Нам як державі молодій не слід входити ні в той, ні в інший склад держав. Повний нейтралітет – ось наш національний інтерес. В нашому існуванні і побуті можуть бути зацікавлені як одна, так і друга сторона. На цьому ми можемо виграти і здобути свою незалежність фактично", – О. Шульгин, секретар закордонних справ уряду УНР у 1917-му.
Новий український уряд – під керівництвом Голубовича до останнього тягне з відповіддю Франції та Британії. Насправді рішення вже ухвалене – на користь Німеччини. 9 лютого 1918-го очікування підтвердилися.
"9 лютого у Бресті був підписаний мирний договір між УНР та Четверним союзом. Таким чином сформувався цей великий вектор. Україна виявилась прив'язаною до Четверного союзу. Вона використала його збройну силу у війні з більшовиками. Але виявилось так, що німці сюди прийшли не як союзники, а фактично окупували цю територію", – зауважує історик.
Французька преса відреагувала на звістку про підписання миру агресивно. Ось заголовки того часу: Зрада України, Підлість України, яка всадила ніж у спину героїчної румунської армії, мир підлих та спекулянтів, мир жадності та цинізму. Офіційна реакція Франції була трохи стриманішою. 23 лютого представник республіки Табуї покинув Україну.
14 грудня 1918. Київ залишають рештки німецької армії, у столицю України переможно вступає військо Директорії УНР. Головний Отаман Симон Петлюра повертається національним героєм. Понад тиждень тривають святкування. Нарешті 26 грудня Директорія видає Декларацію – основний документ, за яким має жити країна при новій владі. За наполягання Винниченка там вказано, що влада належить не всьому народові, а лише так званим робітничим класам.
"Власне недолік українських політиків і Винниченка власне заключався в тому, що вони відкинули від себе отой статичний заможний елемент. І на це вказував йому Липинський уже в творах написаних в 20-х роках. А все сталося тому, що консервативні сили були в меншості, вони були нерозвинені", – пояснює історик Ігор Гирич.
Російська пропаганда на Заході звинувачує українську директорію у більшовизмі. Російські більшовики звинувачують директорію у зв'язках з Антантою. Враховуючи війну Західної України з Польщею, нова влада опиняється одразу між трьох вогнів.
Французький десант висадився в Одесі без жодних перешкод з боку підрозділів УНР. Французький корпус чисельністю у 15 тисяч одразу розосередився вздовж берегової лінії. Французи запропонували українцям і росіянам-монархістам свій план із семи пунктів. Північ, Центр і Схід України контролюється директорією УНР, на півдні створюється російська директорія. Обидві директорії керують лише цивільним життям. Всі війська підпорядковуються французам і ведуть спільну війну з більшовиками. Ні Петлюра, ні денікінці на цей план не пристали. А от більшовики в Кремлі не придумали нічого ліпшого, як дістати з полиць план зразка 1917 року. Знову захопити Харків, знову створити там маріонетковий псевдоукраїнський уряд і знову вдавати, що спостерігають за громадянською війною в Україні.
"Ну те ж саме в 19-му році радянський уряд очолював його Хрістіан Раковський – людина, яка з Україною до того абсолютно не була пов'язана. І Раковський, приїхавши ще в Харків писав, що наш уряд не є самостійним, він виконує волю РКПБ. Якщо взяти підручник, можна цей лист легко найти... Відверто писав, що ми тут просто ширма така, – наголошує заввідділом Української революції Інституту історії НАНУ Владислав Верстюк.
Ніде правди діти, на комуністичну агітацію купилося і багато українців, які були розчаровані і Скоропадським, і Директорією.
"І там теж були свої місцеві. Щорс і Боженко. Так звані перша і друга повстанські дивізії, організовані тими ж більшовиками в нейтральній зоні. І от їх всюди виставляли наче українські сили", – додає Верстюк.
Крім Щорса, до комуністичної армії з великою кількістю бійців пристали і такі командири як Юрій Тютюнник та отаман Григор'єв. Останній, до речі, одним кавалерійським наскоком вибив із півдня України самовпевнені французькі війська.
У березні 1919-го війська Григор'єва з боями взяли Херсон. З Миколаєва французи та їх союзники просто втекли.
Світ втомився від війни. Американський президент Вудро Вільсон і британський прем'єр Ллойд Джордж заявили, що відправляти війська у росію не будуть. Вілсон взагалі пропонував миритися з більшовиками. Французький прем'єр Клемансо, однак не поспішав з рішенням.
Однак становище французького корпусу в Одесі з кожним днем погіршувалося. Більшовики не шкодували грошей і сил на пропаганду. У хід пішли навіть одеські повії, які переконували армійців, що тут їм робити нічого. Треба обернути зброю проти своїх експлуататорів.
До всього у місті почався голод. Врешті, у квітні французи поспішно евакуювалися з Одеси. Є ще одна напівконспірологічна версія цього раптового кроку. Мовляв, начальник штабу французького корпусу Анрі Фрейденберг отримав за раптову евакуацію значного хабаря від більшовицького агента Лафара. Бо уже за кілька днів у Константинополі він раптово подав у відставку і відкрив власний банк.
Французький корпус у Криму протримався трохи довше. Отаманові Григор'єву знадобився ще місяць, щоб зрозуміти, яку помилку він зробив. За його спиною українських селян оббирали продзагони, містами ширився червоний терор ЧК. Тож Григор'єв врешті обернув зброю проти російських червоних окупантів. Він планував з'єднати свої сили з армією анархіста Махна. Проте той Григор'єву не довіряв, підозрюючи у співпраці з денікінцями, і вбив.
Так безславно закінчилася перша французька інтервенція в Україну.
Незнання історії не звільняє від відповідальності!
Читайте також: Мир за будь-яку ціну: до чого призводило умиротворення агресора – "Машина часу"
Дивіться також відео за темою:
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.