Ковбаса по 2,20, дешевий і смачний пломбір, а ще – узаконені поцілунки з чоловіками у засмокт, невелика переможна війна, чи то пак спеціальна військова операція – і не одна, а ще – каральна психіатрія та політичні переслідування дисидентів. У листопаді – річниця смерті Льоні Брежнєва, який 18 років пробув при владі в Кремлі і спровокував начебто успішну епоху Застою, яка фактично призвела до розвалу СРСР.
Дефіцит і тотальна корупція
Період правління Брежнєва для більшості населення країни характеризувався відносним спокоєм, стабільністю, та навіть певним достатком. На той момент він виражався у ковбасі по 2,20 і нечастому піднятті цін на горілку. Для населення почали робити машини – жигулі–копійку – і будувати просторіші квартири – не тісні хрущовки, а "брєжнєвки", або "улучшенки".
Правда, це було не завдяки талантам дорогого Леоніда Ілліча – а через серію нафтових криз на Заході. Завдяки ним до СРСР попливли нафтодолари і ненадовго залатали провали радянської економіки. Як тільки стосунки з Заходом зіпсувались і на цю торгівлю наклали санкції – в Союзі почався дефіцит і тотальна корупція.
Це інтимне привітання згодом назвали "потрійний брєжнєв" – поцілунок в одну щоку, другу і завершальний – в губи. Поцілунок Леоніда Ілліча з лідером східної Німеччини Хонеккером навіть на берлінському мурі намалювали. Але брежнєв запам'ятався не лише поцілунками, а й постійними мовними ляпами… А ще – переслідуванням інакодумців – в тому числі методами каральної психіатрії.
Брежнєв прийшов до влади в СРСР у результаті палацового перевороту. Його попередник – Хрущов – став для системи небезпечним через занадто непередбачувані рішення. Зокрема – надмірну лібералізацію політичного життя, внаслідок якої в Україні, наприклад, вибухнуло покоління шістдесятників. Їх одразу вирішили показово покарати, щоб показати – відлига завершилася.
Боротьба з дисидентами
Перша хвиля арештів пройшла в серпні–вересні 1965. Заарештували 25-ро шістдесятників. Центральним сюжетом, що об'єднував більшість порушених кримінальних справ, став памфлет "З приводу процесу над Погружальським", зберігання і поширення якого інкримінувалося майже всім заарештованим.
4 вересня 1965 року, Київ. У кінотеатрі "Україна" прем'єра фільму "Тіні забутих предків" Параджанова. Після показу Іван Дзюба вискочив на сцену і голосно заявив про арешти. Почався хаос. Слово взяв Вячеслав Чорновіл.
Березень року 1964–го. Київ. У Червоному корпусі університету тривають приготування до 150–ї річниці з дня народження Тараса Шевченка. Група художників – Людмила Семикіна, Алла Горська, Опанас Заливаха, Галина Севрук і Галина Зубченка – встановлюють у холі вітраж під умовною назвою "Шевченко. Мати". Водночас ніжний і суворий Кобзар і заратована Україна–мати були виконані з елементами іконопису. О 16–00 9 березня твір мала узгодити приймальна комісія. Однак святкування шевченкового ювілею почалося зовсім інакше.
Усіх авторів вітражу радянська влада почала переслідувати. Хтось залишився без засобів до існування, Опанаса Заливаху імперія засудила до 5 років мордовських таборів ще й із забороною малювати – зовсім як колись Шевченка. Проте найтрагічніше склалася доля Алли Горської – ще недавно російськомовної молодої художниці з партійно–номенклатурної родини. За шість з половиною років її жорстоко вбили. Про замовників цього злочину навіть сьогодні залишається лише здогадуватися…
Проте більшість цього наступу на свободу слова навіть не помічає. Бо ж ковбаса по 2–20, пломбір – пів біди, можна знайти джинси і з алкоголізмом борються не так сильно, як раніше. Просто намагаються замінити горілку пивом. Але громадяни на заклики пити легкоалкоголку відповіли приказкою: "пиво без горілки – гроші на вітер". І почали змішувати слабкіші напої з міцнішими – для посилення ефекту. Вина теж не завжди тішили якістю. Найбільше визнання з посеред них отримували найдешевші та кріплені. Із кріплених вин і горілки теж робили ударні коктейлі.
Каральна психіатрія
Як не дивно, дисиденти чомусь не зникли. Тоді замість садити ворогів у тюрму Брежнєв і компанія вирішили садити їх у психлікарні. Історія не донесла до нас конкретного автора диявольського задуму – каральної психіатрії. Відомо, що у далекому 1921–му у психушку запроторив свою політичну опонентку Фелікс Дзержинський. Практикував таке і генпрокурор СССР 30–х Вишинський. Проте до 60–х років 20–го століття це були поодинокі випадки.
Радше навпаки – за Сталіна психлікарні ставали місцем, куди ховалися від розстрілів і ГУЛАГІв.
"Відомий випадок, коли знаменитий театральний режиссер Равінських зберіг собі життя, граючи психічно нездорового в московській психіатричній лікарні. Але він так догрався, що специфічне посмикування руки залишилося в нього до кінця життя", – розповідає психіатр, радянський політв'язень Семен Глузман.
Розквіт каральної психіатрії припадає на 60–ті – 70–ті роки. По всьому совку починають зводити так звані спеціальні психіатричні клініки тюремного типу. Медперсонал – працівники КДБ. При цьому визнання тих, хто думав інакше, "божевільними", а відповідно, і відправлення їх на примусове лікування до психіатричних установ відбувалося згідно з чинними у СРСР медичними нормами.
"Була потреба якось налякати країну. І тоді з'явилася радянська психіатрія. Тому що 7 років – це величезний термін, але це не розстріл, як сталінські часи. А коли ви потрапляєте до психіатричної лікарні, де у вас немає терміну, ви там можете просидіти і все життя, і кілька років. Вироку немає, ви не знаєте, що з вами буде", – пояснює Глузман.
Маховик каральної психіатрії починав розкручуватись з того моменту, коли за рішенням суду вільнодумців відправляли на судово–психіатричну експертизу. Зазвичай вона проводилися в науково–дослідних інститутах., звідси майбутні пацієнти радянських психушок виходили, вірніше їх виводили під охороною, з діагнозом "уповільнена (російською – вялотекущая) шизофренія".
"Лекцію читав тоді провідний психіатр, директор інституту Сербського і одночасно генерал–майор Морозов і ось наприкінці хтось із судових експертів запитав, що таке "млява шизофренія?" Професор, академік Морозов усміхнувся і сказав: "Розумієте, колеги, це коли галюцинацій немає, марення немає, а шизофренія є", – розповів радянський політв'язень Семен Глузман.
Про Зеновія Красівського можна було б знімати пригодницький фільм. Арешти і втечі, знову арешти, відсидка, амністія, новий виток боротьби і знов арешт.
Жовтень 1964–го. На Львівщині, Тернопіллі та Івано–Франківщині починає розповсюджуватися самвидавський журнал Воля і Батьківщина. Його видає організація Український національний фронт, яка ставить за мету добитися незалежності України у ненасильницький спосіб. УНФ відправляє відкриті листи на адресу 23–го з'їзду КПРС і керівнику компартії УРСР Щербицькому. Адресати викликають на килим керівників КДБ з вимогою розшукати сміливців – марно. Аж у березні 67-го держбезпеці вдалося арештувати частину керівництва українського національного фронту.
Одного із лідерів УНФ – Зеновія Красівського засуджено до 17 років тюрем, таборів та заслання, але в 1972–му, після першої п'ятирічки його відправляють на примусове лікування у психлікарні. У 70–х на Заході друкують "Чорновіл пейперс" (так переклали "Лихо з розуму" Вячеслава Чорновола) і українськими в'язнями сумління зацікавилася Міжнародна амністія. Так зокрема і почалося багаторічне листування Айріс Акагоші та Зеновія Красівського. Не в останню чергу завдяки Міжнародній амністії було перервано 8 річне примусове лікування Красівського у психлікарнях.
Проте радість вільного спілкування була недовгою. У 1980–му Красівського знову запроторили за грати за антирадянську діяльність. Переписка тривала.
У 1985–му Зеновій Краківський вийшов на свободу і одразу включився у правозахисну діяльність. Помер у вересні 1991–го, після проголошення незалежності України. У 1987–му не стало Айріс Акагоші.
Лише наступного – 1988–го – в СРСР припинила свою діяльність система каральної психіатрії.
"Празька весна" і вторгнення в Афганістан
У часи Брежнєва сталося ще кілька невеликих але й не переможних війн. Першу – у 1968 Радянський союз розпочав проти союзника – Чехословаччини, яка вирішила побудувати соціалізм з людським обличчям – там почалася так звана празька весна.
"Празька весна" викликала в СРСР переполох.
"Ми не можемо втратити Чехословаччину, це було б на кшталт втрати завоювань у Великій вітчизняній війні", – написав у своїх щоденник лідер української компартії Шелест.
ЧССР як незалежну країну, яка може робити, що завгодно, ніхто не розглядав. Тож фактично від початку подій у москві почали планувати військову інтервенцію.
Керівники незалежної Чехолсловаччини були фактично взяті в заручники. Їх силою відвезли до москви, де примушували підписати так званий московський протокол – запевнення, що влада і далі буде належати лише Комуністичній партії. Підписи під капітуляцією поставили усі. Майже усі.
Виступаючи перед чехословацькими бранцями Брежнєв прямо заявив, що Чехословаччина не є самостійною країною:
"Ви робите те, що вам заманеться, не звертаючи уваги на те, подобається нам це чи ні. Нас це не влаштовує. Чехословаччина лежить у межах тих територій, які в роки війни звільнив радянський солдат. Межі цих територій – це наші кордони. І так буде завжди".
Таку політику, як її ще називали обмеженого суверенітету, тоді ж назвуть доктриною Брежнєва. Це те, що сьогодні намагається повернути путін. Війною в Україні і діями в Грузії. А ще Брежнєв та компанія у 1979 почали війну в Афганістані. Ну, як почали, перетворили гібридне вторгнення на повномасштабне.
Тотальна русифікація
Але головне, чим запам'ятався Брежнєв – це тотальною русифікацією. Вона отримала юридичне підгрунтя. Тепер усі дипломні роботи студентів повинні бути написані російською і пройти затвердження у москві. Наслідки не забарилися – у Мінському університеті якось не змогли знайти жодного викладача історії білорусі білоруською мовою. В Україні ситуація була не набагато кращою.
Виразником брєжнєвської політики в Україні був Володимир Щербицький. Представник так званого дніпропетровського клану – Брєжнєв теж родом звідти. Щербицький був етнічним українцем, але на роботі спілкувався виключно російською.
Добу Щербицького пізніше характеризували як "період безжального викорінення всього, що містило хоча б найменший натяк на українську самобутність". Здійснене протягом 70-х – першої половини 80-х років звуження функцій української мови в системі освіти УРСР ілюструють статистичні дані: на цей час на Україні у 4500 російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тисяч учнів українською мовою навчалося тільки 70 тисяч.
Активізувалось витіснення української мови з вищої освіти і науки. Викладання в усіх вищих навчальних закладах, крім окремих гуманітарних предметів, і професійно–технічних училищах було переведено на російську мову.
У цей період набула поширення практика русифікації видань через етап двомовності, коли українське видання паралельно дублювалося російською мовою з мотивацією "збільшення попиту", і поступово зменшувався тираж або й зовсім ліквідовувався україномовний варіант. Цей принцип було застосовано до популярної газети "Вечірній Київ", різних наукових видань Академії наук УРСР тощо.
Протягом 70-х – на початку 80-х років українську мову було витіснено з театрів та кіно. У 1978 р. була видана Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 р. – Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення зарплати вчителям російської мови на 15 %.
У листопаді 1982 здавалося б вічний Брежнєв епохи застою раптово помер. Ще два з половиною роки тривала стагнація, потім почалася перебудова, а потім колос на глиняних ногах впав. Імперії не вічні!
Незнання історії не звільняє від відповідальності!
Читайте також: Як Рейган і його "Зоряні війни" руйнували імперію зла – радянський союз – "Машина часу"
Дивіться також:
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.