Лютий 1956–го. У Москві відбувається епохальна подія – 20–й з’їзд компартії, на якому розвінчують культ особи Сталіна. Це подобається не всім – у Тбілісі засудження Джугашвілі сприймають як початок гонінь на грузинів. Кілька тисяч активістів виходять на вулиці, але за тиждень мітинги розганяють силою. Гине більше сотні людей.

За три місяці – робітники заводу імені Сталіна у польській Познані оголошують страйк. Вимагають хліба і... свободи. У місті спалахує масштабний протест, на вулиці виходить сто тисяч мітингарів. Проти них кидають танки, і після триденних боїв виступ придушують. Вбито і поранено до 600 людей, ще більше кинуто за грати.

Іще за три місяці вибухає уже справжнє збройне повстання – в Угорщині. Місцевого "маленького сталіна" Матяша Ракоші відкликають до Москви – але це тільки підігріває протести. Коли силовики починають стріляти по людях – їх починають нещадно убивати. Армія переходить на бік повсталих. До країни вторгаються радянські війська на чолі з маршалом Іваном Конєвим, але революціонери за кілька тижнів свободи встигають провести блискавичну декомунізацію.

Угорські повстанці дають світу один із найяскравіших символів боротьби із тоталітаризмом – чоботи поваленого тирана. Це усе, що залишилось від монумента Сталіну у повсталому Будапешті.

Кремлівська монументальна пропаганда

Перше повоєнне десятиліття стало піком нового наступу кремлівської монументальної пропаганди. Тільки тепер встановлювали здебільшого ідоли не леніна, а сталіна. І не тільки в СРСР, а вже у Європі – у поневолених країнах так званого соціалістичного блоку.

Монументальна Сталініана стартувала в СРСР ще у 1929–му – як тільки кремлівський горець утвердився в ролі одноосібного правителя.

Сюжети для пам’ятників були стандартні – вождь у шинелі або кітелі крокує вперед і веде всіх за собою. Інший – сталін сидить на лавочці з леніним – за відомою світлиною. Після війни з’явився ще один тип – Джугашвілі у формі генералісимуса стоїть і зорить в далечінь. Це так званий "сталін–переможець".

"Схема була така: відомий скульптор чи цілий колектив створював статую для однієї з підвладних більшовикам столиць, а потім її клонували і встановлювали по всіх усюдах. Сталіни були на площах, у скверах і парках, перед держустановами, школами і лікарнями, а також у них всередині", – каже історик Іван Дерейко.

Площі, на які ступила кам’яна нога ідола, теж називали на його честь. Ось, наприклад, нинішня Європейська – а тоді Сталінська площа у Києві. На ній відновили зруйновану під час війни статую вождя – тільки тепер в образі "переможця".

Апогей Сталініани

А це – своєрідний апогей Сталініани. Пам’ятник Сталіну перед Інститутом імені Сталіна у Сталінському районі Одеси.

Тут же, в Одесі, у парку Шевченка встановили один із найнезвичніших монументів кремлівському горцю. Він задумливо сидить у кріслі з книгою в руках. Скульптор назвав свій витвір "Сталін–філософ". Міська влада доповнила фігуру панорамою "Великі будови комунізму" площею 170 квадратних метрів.

Тут були мініатюрні моделі Сталінградської, Куйбишевської, Каховської ГЕС, а також Туркменського, Волго–Донського, Південно–Українського та Північно–Кримського каналів. І всі ці електростанції і канали були діючими і електрифікованими! Блимали вогниками і пропускали крізь себе потоки справжньої води! А загіпнотизований Сталін не відривав від цієї фантасмагорії очей.

Найбільший пам’ятник Сталіну

Найбільший пам’ятник Сталіну – він же найбільший пам’ятник реальній людині у світі – теж пов’язаний із "великими будовами комунізму". Гігантський монумент – 57 метрів із постаментом – був збудований у Сталінграді, на березі Волго–Донського каналу.

Поєднання пам’ятників Сталіна і каналів – дуже символічне. Адже більшість цих "великих будов" – справа рук в’язнів ГУЛАГу – і їхня братська могила. Канали буквально побудовані на крові – за наказом вождя. Ще більш символічна – історія найбільшої скульптурної групи у Європі – пам’ятника Сталіну у Празі. Пам’ятника, який убив свого творця.

У 1949–му році маріонеткова влада Чехословаччини на честь 70–ліття Сталіна вирішує встановити йому гігантський монумент. Робота забирає купу грошей і часу, та закінчується уже після смерті вождя, у 55–му. За неї береться маловідомий скульптор Отакар Швець. Його витвір – не в стилі традиційних празьких пам’ятників, а в дусі радянської гігантоманії і монументальної пропаганди.

Сталін цілком домінує над ландшафтом і всією Прагою, дивиться суворо і погрозливо. Веде за собою народи – радянський і чеський. Чехи – вервечкою справа, радянські люди – зліва. Останні у колоні – солдати – дивляться назад: чи не крадеться ворог.

"Робота над монументом – довга і марудна. Тільки розробка проекту займає 3 роки. Влада до дрижаків боїться не вгодити Кремлю, тому постійно втручається в роботу. Скульптору виписують догану за доганою, за ним постійно стежить таємна поліція, квартира прослуховується", – розповідає історик Іван Дерейко.

Отакар тяжко пиячить, а його дружина не витримує і накладає на себе руки.

Коли у 52–му будівництво нарешті починається, скульптору починають дорікати за дорожнечу проекту – на ці гроші можна було б збудувати 2 райони міста. Остаточно ж його добиває балакучий таксист, який везе Отакара Швеця на оглядини пам’ятника за два місяці до офіційного відкриття. Виявляється, вся Прага сміється з того, що радянська партизанка схопила солдата за ширінку. Люди певні, що скульптора за таке точно розстріляють. Отакар повертається додому і пускає у квартирі газ, а для певності – ще й випиває отруту.

Окрім скульптора і його дружини, на мегабудові гине ще 8 людей. Та монумент таки відкривають.

З пам'ятника й далі глузують. Пражани охрестили скульптуру "сталін і дуполизи", а також "черга за м’ясом". Ще за рік культ вождя народів розвінчують на 20–му з’їзді партії. Монумент спочатку закривають дерев’яними щитами, а потім – підривають. Момент підриву заборонено знімати, все очеплено поліцією. Але монструозний пам’ятник видно звідусіль, тож вибух потрапляє у десятки фото– і кіно об'єктивів.

Нинішня влада Чехії встановила на місці гігантський метроном – як нагадування про невпинність часу – і змін.

"Відлига" в СРСР

Час змінився. В СРСР настала "відлига". Але війна пам’ятників не вщухала – комуністи і далі масово скидали одні монументи, а замість них споруджували нові. На зміну тотальній Сталініані прийшла така ж тотальна Десталінізація.

Зі смертю Сталіна відбулась ротація правлячих еліт. Не тільки в СРСР, але й у країнах соцтабору. Вождь, наче давньоєгипетський фараон, забрав із собою у потойбіччя так званих "маленьких Сталіних" – тоталітарних правителів Болгарії, Польщі, Чехословаччини та Угорщини.

Першим пішов болгарский тиран Георгій Димитров. У 1949–му його привіз до СРСР Лаврентій Берія – на лікування. До Болгарії повернули уже забальзамований труп. Для нього збудували Мавзолей у центрі Софії.

Чеський вождь Клемент Готвальд поїхав на похорон Сталіна, там захворів – і за кілька днів помер. Його теж поклали в мавзолей – добудували кілька спеціальних кімнат до Національного меморіалу борців за незалежність.

"Польський Сталін" Болеслав Берут дожив до 20–го з’їзду КПРС. Під час розвінчальної промови Хрущова про культ особи – його розбив параліч. За кілька тижнів Берут помер – або вчинив самогубство. Його поховали на військовому цвинтарі – бо насправді він був офіцером радянського НКВС.

"Угорському тирану Матяшу Ракоші вдалось пережити 20–й з’їзд – але його, як затятого сталініста, зняли з посади і відправили у заслання до Киргизії", – каже історик Іван Дерейко.

Масова десталінізація в СРСР

Прижиттєві пам’ятники і портрети Матяша Ракоші стали першими жертвами народної декомунізації. Їх разом із сталіним поскидали під час угорської революції 1956–го.

Масова десталінізація в СРСР стартувала пізніше – після рішення про винос тіла диктатора з мавзолею леніна.

Всюдисущі пам’ятники тирану почали зносити по всій країні. Або ж перелицьовувати – і робити вигляд, що так і було. Найбільший у світі монумент Сталіну у Сталінграді – став найбільшим у світі монументом Леніну у Волгограді.

Другий за розміром Сталін стояв у Єревані. Висота – 50 метрів. Він став Матір’ю–Вірменією.

Сталіна відсаджували з ленінської лавочки. Іноді ж Іллічу доводилось доношувати сталінські шинелі і кітелі. Деяким пам’ятникам просто міняли голови. Скиглити про мистецьку цінність і історичну пам’ять ніхто не смів.

Десталінізація сильно похитнула тоталітарну ідеологію більшовизму. Її знову потрібно було насаджувати, тільки з новими акцентами. Тому основний мотив монументальної пропаганди змістився на революцію і Леніна. А після приходу до влади Брежнєва, котрий вважав себе фронтовиком і героєм війни, до цього додався культ перемоги над фашизмом.

Леніни в Антарктиді і Арктиці

Штампування монументальної пропаганди – чи не єдина галузь радянської індустрії, яка не зупинялась ні на мить. В роки застою, як і колись в кінці царизму, чим гірше ставало імперії – тим більше зводили пам’ятників.

Леніни з’явились і в Антарктиді, і в Арктиці – у селищі Піраміда на Шпіцбергені. Зараз там живе біля півсотні людей.

Окрім масової штамповки вождів і солдатів–визволителів, республіканські компартії і столиці наче змагались у нових гігантичних спорудах і символах.

Найвищі пам’ятники Леніну

Найвищі пам’ятники Леніну – у Волгограді і Ташкенті – були споруджені саме у 70–х. В столиці Бурятії відповіли отаким рекордом: найбільшою у світі головою Леніна.

"КПУ не могла залишитись осторонь. Хоч монументальної пропаганди у Києві і так не бракувало змагань. 1977–му на нинішньому Майдані Незалежності урочисто відкрили нового ідола – найвищого Леніна в Україні", – розповідає історик Іван Дерейко.

Офіційно скульптура називалася "монументом Великій жовтневій революції". Площу теж відповідно перейменували.

Але це вже не спрацювало. Новий пам’ятник отримав у киян глузливе прізвисько "Гулівер і ліліпути" – через порівняно маленькі фігурки революціонерів під ногами гранітного вождя.

"У 60–70 всім вже було по суті, ну в країні нічого не міняється, верхівка в ці ідеї не вірить, хоча проголошують їх з трибун. Низи слухають їх з телевізорів, але так само не вірять. Це все перетворилося в таку жуйку. І десь так само перетворилась вся агітація і пропаганда. Її було дуже багато, вона всім набридла і її дуже часто не помічали", – вважає історик Едуард Андрющенко.

Зведений у ті ж роки пам’ятник проголошенню радянської влади у Харкові теж висміяли. Його поставили неподалік ломбарду, тож харків’яни його називали "четверо з ломбарду". Або – "четверо несуть холодильник".

Стихійний ленінопад

Було й інше: радянські люди відповідали на засилля радянської пропаганди стихійним ленінопадом.

"Газети про це не писали, але спецслужба доповідала партійному керівництву, що то в тому, то в тому регіоні, при чому по всій Україні принаймні кілька на рік траплялось, що хтось або обмалював Леніна або повалив, відламав голову", – каже історик Едуард Андрющенко.

Важко сказати впевнено, які з цих випадків були ідеологічно вмотивованими. У КДБ дуже рідко вбачали поваленні пам’ятників протест проти радянської влади. Здебільшого винуватцям приписували хуліганські мотиви.

"В Маріуполі у 71 році двоє школярів напевно вирішили розважитися. Вони забрали бюст Леніна з ленінської кімнати і підвісили на горищі, щось типу шибениці зробили. І десь півгодини він так висів. Вся школа в шоці, директор в шоці. Зняли, намагалися приховати і тільки через місяць це дійшло до КГБ", – розповідає історик Едуард Андрющенко.

Валили радянські пам’ятники і відомі особистості. Наприклад – культовий поет і композитор Володимир Івасюк.

У лютому 2022 напередодні повномасштабного вторгнення президент ерефії путін серед причин свого рішення почати війну назвав у тому числі й пам’ятники. Ми продовжимо розказувати про війну пам’ятників уже в наступному 2024 році. Незнання історії не звільняє.

Дивіться також: Путін – новий Сталін: чому гинуть російські історики та якою ціною стирається пам'ять про криваві злочини

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

• Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.