9 грудня 2023 року у Києві демонтували пам'ятника Миколі Щорсу.

Микола Щорс – українець, колаборант, який у 1919 році воював проти Української народної республіки на боці радянської росії.

У тому ж 1919 Щорс загинув – найімовірніше, від рук своїх працедавців – російських більшовиків.

За офіційною версією, більшовик Щорс загинув у бою з військами директорії. Ексгумація його тіла однак засвідчила – Щорс був убитий з близької віддалі пострілом в потилицю. Своїми. Ще одна жертва більшовицької пропаганди – Боженко – у той же час отруєний.

Повалення пам'ятників 

Пам’ятник Миколі Щорсу в Києві пережив дві хвилі декомунізації і навіть деколонізацію – буцімто через якусь міфічну мистецьку цінність. І був знесений лише на 2 році повномасштабного російського вторгнення. Машина часу вирішила вкотре пояснити чому пам’ятники це важливо.

8 грудня 2013–го на Бессарабській площі Києва революційний натовп звалив статую Леніна – і викликав стихійний Ленінопад по всій країні. Це дуже обурило Кремль і його посіпак. Вони назвали це "нищенням історичної пам’яті". Але сам Ленін, який особисто ініціював встановлення більшовицьких ідолів на всіх загарбаних територіях, називав їх чесніше – Монументальною пропагандою.

Традиція встановлення пам’ятників

Традиція встановлення пам’ятників своїм богам, вождям та героям існує стільки ж, скільки сама цивілізація. Для будь–якого народу зведення монументів на своїх та здобутих землях завжди було утвердженням власної ідеології та наочною пропагандою.
якісь старі пам’ятники – шумерські, єгипетські.

Коли ж влада змінювалась чи починалось повстання – монументи летіли на землю. Давні єгиптяни викидали фараонів з пірамід, римляни розбивали статуї попередніх імператорів. Згодом у Римі винайшли більш цивілізований спосіб – і просто змінювали голови на імператорських статуях відповідно до політичної кон’юнктури.

Така тенденція тривала тисячоліттями. Символом французької революції стало встановлення гільйотини на місці зруйнованого монумента Людовіку 15–му. А найяскравішим етапом американської війни за незалежність – скинення і переплавка на кулі кінної статуї короля Георга 3–го у Нью–Йорку.

Монументальна Сталініана та масове штампування Ленінів

"Однак тільки більшовики перетворили тенденцію на систему. Уже у перший рік свого панування вони видали декрет про тотальну ліквідацію всіх пам’ятників попередньої доби, і заміну їх на власні", – каже історик.

Цей факт "нищення історичної пам’яті" ніяк не приховувався. Ба більше – радянським громадянам про нього нагадували у пропагандистських фільмах про Ілліча.

Мемуаристи ж наводили цитати вождя, де він описував своє бачення.

"Я назвав би те, про що я думаю, монументального пропагандою. … У різних видних місцях на відповідних стінах або на якихось спеціальних спорудах для цього можна було б розкидати короткі, але виразні написи, що містять найбільш тривалі корінні принципи і гасла марксизму, також, можливо, міцно збиті формули, що дають оцінку тій чи іншій великій історичній події. Ще важливішими за написи я вважаю пам'ятники: бюсти або цілі фігури, може барельєфи, групи", – цитата Леніна з книги "Спогади і враження" Анатолія Луначарського.

"Володимир Ленін сприймав помпезні імперські монументи не як вираз пошани до історії чи знакових особистостей, а виключно як спосіб домінування і нав’язування своєї ідеології. Саме тому він розробив власний план війни пам’ятників. Однопартійці його назвали "Ленінським планом монументальної пропаганди", – розповідає історик.

Запроваджувати план треба було вже і негайно. Пропаганда чекати не могла. І якщо з власними пам’ятниками через брак ресурсів спочатку вийшла заминка, то валити ворожі почали одразу ж.

Тут нам треба перерватись і зрозуміти, що ж саме потрапило під каток цієї першої в історії системної війни пам’ятників. Передусім, це царі і все те, що у путінському указі названо "воєнною славою Росії". Далі – релігійні пам’ятки, адже ненависть до захланних московських попів у цей час була безмежною. А під шумок знищували історичну пам’ять – як ось цей монумент Княгині Ользі, апостолу Андрію і Кирилу та Мефодію.

Ідея встановлення пам’ятників 

Сама ідея скульптурних пам’ятників прийшла до російської імперії з Європи доволі пізно – лише у 18–му столітті. До цього у пам’ять про людей та подій зводили церкви та каплиці. Скульптури ж спочатку ставили рідко і виготовляли довго. Наприклад, ось цей пам’ятник Петру 1–му від Катерини 2–ї створювався довгих 12 років, ще 5 місяців до Петербурга тягнули і обробляли 2000–тонну скелю під постамент для нього.

Розробка і виготовлення бронзового монументу "Тисячоліттю росії" зайняло 5 років. Його встановили у 1862–му, до важливої дати – 1000 років із прибуття варяга Рюрика до Великого Новгороду.

Але чим гірше ставало Росії – тим більше у ній з’являлось пам’ятників.

"Якщо держава приділяє забагато уваги тому, як люди мають думати про минуле, це підміна понять, спроба відвернути увагу від потреби проведення реформ, від того, що мало б відбуватися в теперішньому", – вважає історик Тімоті Снайдер.

Монументи героям і перемогам на полях боїв

У 19–му столітті ставили переважно монументи героям і перемогам на полях боїв. Але після поразки у Кримській і російсько–японській війнах імперію охопила хвиля патріотичної істерії. І у кожному великому місті як гриби почали виростати пам’ятники правителям і царедворцям.

Пишні відкриття царських статуй між двома революціями – 1905–го і 1917–го років уже потрапили на кіноплівку. Ось, наприклад, урочисте відкриття і освячення монументу Олександру 2–му у Києві на Європейській площі. Це 1911–й рік. Площу ще раніше перейменували на Царську. Міські посадовці навперебій засвідчують вірність Імператору Миколі 2–му, а розбиті у 2–х війнах війська демонструють бойовий дух напередодні третьої – світової.

Щоб згладити гнітючу поразку від японців у 1905–му, імперія раптом нагадала про російські перемоги кінця 19–го століття у Середній Азії та на Балканах. Для цього з 1907 по 1912 рік по всій країні почали з’являтись пам’ятники на честь генерала Скобелєва, переможця турків і туркменів. До того його забули майже на тридцять років – генерала не любили при дворі, а за поширеною версією – убили за наказом Олександра 2–го.

Та перед першою світовою його статуї і бюсти раптом з’явились усюди – у підневільних Польщі, Україні, Балтії, Узбекистані. Наймонументальніший кінний пам’ятник встановили у Москві.

Радянські пам'ятники у Києві

У Києві ж безпосередньо перед війною вшанували прем’єра Петра Столипіна. Ось рідкісні кадри з дня відкриття йому пам’ятника на тодішній Думській площі, нині – Майдані Незалежності. Він був лютим придушувачем цієї незалежності, а за рік до смерті вчергове заборонив українську мову. У народній пам’яті залишився як жаргонна назва вагону для перевезення в’язнів.

Столипіна застрелив у Київській опері студент червоного університету Дмитро Богров. Сатрапа урочисто поховали у Києво–Печерській Лаврі, і поспішно відкрили йому пам’ятник у центрі міста. Але цей наступ пам’ятниками уже не змінив долі імперії. Цар зрікся влади – і ненависного Столипіна скинули самі кияни ще до приходу більшовиків. А ті вже влаштували справжній царепад.

Свою власну декомунізацію, чи то пак – децаризацію Ленін почав уже на першому році правління. Він наказав масово і безжально валити усі пам’ятки минулої епохи – і тут же споруджувати свої. Адже попри повоєнну руїну, монументальна пропаганда була справою виживання червоної диктатури.

Головне було – застовпити своїми символами загарбані землі.

Тому війська Муравйова, зайнявши Київ усього на кілька місяців, встигли вколупати на Софійській площі першого київського Леніна. Недоліком поспіху було те, що перші гіпсові іллічі легко розбивались. Що сталось і з київським – його знесли того ж року після повернення української влади. Не збереглось навіть фото.

Інша проблема – перші леніни були карикатурними. Як ось цей, найстаріший з нині існуючих, що досі стоїть у російському Ногінську.

А таким зобразив вождя активний втілювач ленінського плану монументальної пропаганди Сергій Коньонков. Скульптору дорікнули, що Ілліч вийшов якимсь істеричним. Але той запевнив – зобразив реальну міміку Леніна під час промови на мітингу у 1918–му.

Робітникам напилкового заводу леніна подавали у ролі "почесного насікальника", залізничникам – у вигляді якогось паровоза–трансформера, а інструментальникам – як вістря шурупа.

Макабричність цих монументів нікого не лякала. Головне – щоб їх було побільше, і вони несли чіткий ідеологічний посил.

У києві це вилилось у встановлення ось такого восьмиметрового фанерного червоноармійця на місці знесеного пам’ятника Олександру 2–му на нинішній Європейській площі. Фанера, поступово руйнуючись, вистояла цілих 9 років.

А на місці знесеного столипіна на нинішньому майдані незалежності оселився ось такий Карл Маркс. Він, щоправда, пропагандистської мети не виконав, а став предметом глузувань. Хрещатик тоді перейменували на вулицю Воровського, тож кияни жартували: Маркс тримається за гаманець, щоб не вкрали. А ще – у нього пальто застібається на жіночий бік – тож він його сам з когось зняв.

Монументальна пропаганда

Попри війну і руїну, ленінський план монументальної пропаганди був втілений. В одному лише Києві за перші 2 роки російсько–української війни більшовики встигли звести 10 своїх монументів – попри бої і тимчасові поразки. Зрештою, Ленін переміг у цій першій війні пам’ятників. А Сталін цю перемогу закріпив і примножив – здавалося, назавжди.

Карикатурність першої хвилі більшовицьких монументів виправив вірний ленінець Йосип Сталін. Він безжально зносив найбільш недоречні статуї – як от київського Карла Маркса. І як і Ленін, множив прижиттєві пам’ятники самому собі.

У Києві заради кремлівського горця знесли фанерного червоноармійця на Європейській площі. На тому ж місці, де стояв Олександр 2–й, з’явилась статуя нового імператора – червоного. Площу згодом теж перейменували на Сталінську.
Автор скульптури – Сергій Меркуров, він же спорудив і пам’ятник Леніну на іншому кінці Хрещатика, навпроти Бесарабського ринку. 

"Радянські монументи зводились тисячами. Як на вже освоєній території, так і на щойно зайнятій – наприклад, у Львові. Тут у 1939–40–му роках з’явилась статуя Сталіна, монументи Сталінській дружбі народів і Сталінській конституції, і постамент під майбутній пам’ятник Леніну", – каже історик Іван Дерейко.

Червоні ідоли з’являлись на площах, у скверах, перед установами, заводами і школами. І навіть у храмах, замість вівтарів.

Пам’ятник Сталіну з’явився навіть у Нью–Йорку – хоча й ненадовго. Його там виставили в ролі найбільшого досягнення СРСР на всесвітній виставці 1939–40–го років.

Наступ радянської монументальної пропаганди ненадовго зупинився лише з початком 2–ї світової. Нацистські війська часто нівечили радянські монументи, або ж не заважали їх скидати місцевим мешканцям. Та здебільшого це була не системна політика, а ініціатива знизу. Багато більшовицьких статуй пережили війну, бо нацисти їх просто не чіпали, або ж використовували у ролі дороговказів – та шибениць.

Зате від нацистських монументів згодом позбавлялись уже цілком системно. Більшовики знищували все, що нагадувало про гітлерівців – включно з могилами загиблих. Військові кладовища солдатів вермахту почали відновлювати лише після падіння соціалістичного блоку. Західні ж демократії вдалися до політики денацифікації.

"Будь–який пам'ятник, меморіал, плакат, статуя, споруда, топонім, емблема, табличка або назва вулиці чи шосе, які спрямовані на збереження німецької військової традиції, відродження мілітаризму або вшанування нацистської партії, або прославляє війну… заборонені та оголошені поза законом", – цитата директиви Союзницької контрольної ради.

"Націонал–соціалістичний режим був визнаний злочинним, і його спадок цілеспрямовано знищувався. Важливим елементом денацифікації була ліквідація нацистської монументальної пропаганди – пам’ятників Гітлеру, нацистським генералам та їхнім перемогам і поразкам. Називати їх елементами історичної пам’яті тоді не додумався ніхто", – вважає історик.

Із двох розпалювачів Другої світової війни покараний був тільки один. Гітлер застрелився, символіка нацизму заборонена, а монументи – повалені, бо їх існування загрожувало новим кровопролиттям. Інший же – Сталін – продовжував чинити злочини планетарного масштабу. І зараз його знову піднімають на знамена. Про це – у наступній серії Машини часу.

Незнання історії не звільняє від відповідальності!

Дивіться також: Війна пам'ятників. Щорс: монументальна пропаганда на крові – "Машина часу"

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

• Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.