А ще був археологом, істориком і філософом...
"Україна – ключова держава для геополітики та майбутнього демократії у світі"
Також був прекрасним письменником. Задовго до Набокова написав українську "Лоліту".
І практично все у своєму загадковому житті робив заради любові – до дружини свого найкращого друга.
Одного квітневого дня 1949 р. професор Віктор Петров вийшов зі свого помешкання у Мюнхені на Файльлічштрасе, привітно помахав сусідам капелюхом і рушив у напрямку вокзалу. Уже наступного ранку він мав бути в українському еміграційному таборі у Міттенвальді, але так туди і не потрапив. Знайомі забили на сполох. За кілька днів у газетах з'явилося оголошення про розшук професора. На ноги поставили американську окупаційну адміністрацію. Однак більшість українського середовища, яке втекло до Баварії від більшовиків, була впевнена – Петрова вбили.
Тим більше саме напередодні професор написав велике дослідження: "Українська інтеліґенція – жертва большевицького терору". Тож помста українському науковцю і письменнику з боку Радянського Союзу мала природний вигляд. Але за деякий час у справі зникнення професора Петрова з'явився новий факт. Дехто Яровий – колишній член Служби Безпеки ОУН, який на еміграції раптом переметнувся до "нєдєлімих", тобто росіян із білого руху, раптом написав, що Петрова убили саме українські націоналісти. Причому описав у деталях, наче сам був свідком події.
Таємниця зникнення чи то б пак убивства Петрова обростала все новими й новими чутками. Аж раптом один із емігрантів, вивчаючи радянську книжку про археологію, серед сотень імен авторів побачив – Віктора Петрова! Виявилося, він не просто живий і здоровий! А якимось чином опинився у ненависному Радянському Союзі! Із жертви Петров одразу перетворився на зрадника. Агента Кремля.
Ми багато разів намагалися знайти відповідь на питання, чи справді Домонтович був агентом радянських спецслужб, у численних архівах. Але ні в архіві СБУ, ні навіть в архіві Служби розвідки – про це ані слова. Хіба у Москві шукати...
Утім, крім цього, банально поверхового, існує ще одне пояснення раптового повернення Петрова-Домонтовича в СРСР. Романтичне. Все життя Віктор любив одну жінку. Софію, дружину свого найкращого друга, поета Миколи Зерова. Зерова у 1930-х розстріляли більшовики. А Петрова і Софію – ні. І через багато років – 1957-го – вони таки одружаться.
Але про все у хронологічному порядку.
Іноді складається враження, що вся його біографія містифікована – від початку до кінця. Наприклад, за радянської влади він розповідав, що син вчителя, хоча насправді його батько був священником.
Народився Віктор Петров у Дніпрі, потім переїхав до Одеси, ще пізніше – у Холм, нарешті – у Київ. У дитинстві, імовірно, російськомовний, але під час подій 1917-20 рр. – українізувався.
В університеті Віктор близько зійшовся з майбутніми неокласиками – особливо потоваришував із Миколою Зеровим.
Коли більшовики окупували Київ і закрили університет, Зеров переїхав до Баришівки вчителювати. Туди згодом запросив і свого друга Петрова. Зеров уже був одружений. Як він сміявся – за котлети.
Зеров довго упадав за дочкою професора Софією Лободою. У голодному 1919-му вона потрапила до лікарні з тифом. Зеров купував Софії котлети, які тоді були неймовірною розкішшю, ще й коштували всі гроші світу. Софія одужала, але переживала, де зможе знайти гроші, щоб повернути Миколі. Зеров потім жартував, що Софія вирішила ліквідувати борг, вийшовши за нього заміж.
Одружувалися нещасливого за прикметами 13 лютого 1920 р. Один зі свідків пробував відговорити Зерова від одруження: "Що ви, Миколо Костьовичу? Вона така розбещена, що кине вас за рік". Марно.
Одні описували Софію як "красиву, цікаву жінку", в якої не було "ніякої трафаретності, ніякої сірості". Інші казали, що це була "немолода, негарна пані, дуже чорнява, з дуже підфарбованими щоками".
Можете глянути на неї самі:
І от Петров приходить у гості до свого найкращого друга Зерова і закохується в його дружину. Взаємно.
Дружити Петров і Зеров не перестали. Зеров чудово знав про стосунки Віктора і Софії. Коли від скарлатини помре їхній із Софією єдиний син Костик, Микола російською напише:
"Потерей сына страшно заплатила
Судьба неверной и моей жене"
Врешті, і сам Зеров не був взірцем вірності. У нього постійно закохувалися студентки. Іноді він їм відповідав взаємністю.
Ось на цьому фото Зеров внизу другий зліва. У кутку поруч із ним його студентка – Людмила Кошова.
Про неї він писав:
"Є в мене дві приятельки Людмили, одна живе в Києві, друга – в Харкові. Та, що в Києві, дуже мені віддана, і я, намагаючись не бути жорстоким, ставлюся до неї доброзичливо, хоч у глибині душі лишаюся холодним і байдужим. Ця жінка – властиво недурна й непогана – зовсім не в моєму стилі, дарма що я сам подобаюся їй чимраз більше. Я буваю в неї, хоч переважно для того, щоб викликати ревнощі Соні, взяти реванш".
Була і друга Людочка – харківська, в яку Зеров був довго без взаємності закоханий.
Як знати, чи не взаємини Зерова зі студентками стали основою, на якій Петров створив свій перший літературний шедевр – повість "Дівчина з ведмедиком". За 30 років до Набокова він написав український варіант "Лоліти".
У значно старшого за себе вчителя закохується учениця Зіна – дівчина з ведмедиком. Секс у них таки буде, але ця історія без хепі-енду. Як і в "Лоліті".
Звісно, Петрову, який видав книжку під псевдо Домонтович, дісталося від цнотливих критиків. Це був 1928 рік – коротка відлига в СРСР закінчувалася. Хвильовому вже виписали партійну догану за його "Геть від Москви!" і "Дайош Европу!". НКВС уже фабрикує справу "Спілки визволення України" – от-от почнуться перші масові арешти і розстріли. Куліш Микола, Курбас, Підмогильний, Поліщук...
Віктора Петрова репресії оминули. Ну... як оминули? Його викликають як свідка у процесі "Спілки визволення України". Звільняють із посади голови етнографічної комісії, критикують за буржуазний націоналізм. Але не арештовують. У 1938-му все ж затримують. Контрреволюційна діяльність, шпигунство, саботаж, буржуазний націоналізм. Статті – типові для того часу. Зазвичай це означало в кращому разі десяток років таборів, у гіршому – розстріл. Але! Петрову вдалося за лічені дні переконати слідчого, що "следствием не добыто достаточных материалов для привлечения его к судебной ответственности".
Неймовірна історія, яка лише підтверджує здогадки про те, що він – агент Кремля.
У ті часи ходили й гірші чутки. 1935-го в Москві арештували Миколу Зерова. Звинуватили в очоленні терористичної націоналістичної організації. Після побоїв поет зізнався: один раз закликав до терору – прочитав вірш Куліша. Його засудили до 10 років таборів, але у листопаді 1937 розстріляли в урочищі Сандармох.
Підозри, що Зерова арештували за доносом, одразу впали на Петрова. Мовляв, усе через жінку, Софію. Хоча на той час Зеров навіть не жив із нею разом!
Віктор Петров у цей час практично припинив публічну діяльність. Тихенько займався археологією. Мало з ким бачився і комунікував. І навіть при цьому в його житті залишається багато дивного. Наприклад, 1939-го Петров їде до щойно анексованої Радянським Союзом Галичини. На запитання знайомої, що він там робив, лише усміхається і каже: "Вино пив".
З початком німецько-радянської війни його призначають керівником інституту фольклору Академії наук і наказують евакуюватися до Уфи. Але він… зникає. З'являється 1942-го в Харкові – в німецькій уніформі лейтенанта. Професор Юрій Шевельов згадував, що та форма "виглядала на ньому як лантух, його рухи були в тих мундирі й штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки".
Що робив Петров-Домонтович у німецькій формі в окупованому нацистами Харкові, напевно, вже ніколи не дізнатися. Про це ходять десятки легенд. За однією з них, він мав очолити український уряд.
Більш схожа на правду інша історія: що німці запросили Петрова як науковця на антропологічну конференцію, яка мала дати відповідь на запитання, як бути з караїмами – це такий нечисленний народ, який живе переважно у Криму. Буцімто саме Петров-Домонтович переконав німців, що караїми – не євреї, і цим врятував тисячі життів.
У 1944-му в тій таки німецькій формі Петрова-Домонтовича бачать уже в Берліні. За однією з легенд, тут він планував ні більше, не менше – як ліквідувати Гітлера.
В останні дні війни Петров спокійнісінько знімає німецьку форму і переїжджає до Мюнхена – американської зони окупації. Тут активно включається в українське емігрантське життя. Пише роботу "Українська інтеліґенція – жертва большевицького терору". Менш відомі його філософські праці, які випередили свій час – про кінець епох – задовго до Френсіса Фукуями (американський філософ, політичний економіст і публіцист японського походження. Професор Стенфордського університету. Входить до Списку глобальних інтелектуалів світу – ред.).
Але в якийсь момент Петров зникає, щоб згодом виринути в Радянському Союзі. Щоб уже ніколи не писати художніх книжок, а лише скніти в якихось археологічних інститутах.
Що штовхнуло його на цей крок? Відповідь лише одна – любов.
Що найдивніше, зустрілися Віктор Петров і Софія аж через 6 років після його приїзду. Він прислав їй записку: "В п'ятницю, 8 липня, приблизно о 10-й ранку я стукатиму у двері, як належить, чотири рази". Йому було 62, їй – 66. Вони одружилися.
У 1965 р. уряд відзначив службу полковника Петрова орденом Великої Вітчизняної війни I ст.
Помер Віктор Петров 8 липня 1969 р. за письмовим столом: не встиг закінчити словник пруської мови. Похований на військовому Лук'янівському цвинтарі – ще одне свідчення, що він таки був агентом радянської розвідки. На які ще розвідки працював? Які ще таємниці приховував цей поліглот та інтелектуал? Вочевидь, цього ми вже не дізнаємося ніколи.
Софія прожила 95 років, на столі тримала портрет молодого Зерова і старого Петрова – масивного, в окулярах, респектабельного та впевненого в собі.
Читайте також: Зупинити "червону чуму": як Армія УНР допомогла Польщі врятуватися від більшовицької окупації