На самому початку 2006-го, прямо у новорічну ніч, розпочалася російсько-українська війна – так звана "перша газова". Після багатомісячного тиску й шантажу "Газпром" раптом звинуватив українців у крадіжках і повністю перекрив постачання блакитного палива "Нафтогазу".
Газові конфлікти між Москвою і Києвом траплялися й раніше – у 1993 і 1995 роках. Але тоді мовилося виключно про гроші й усе вирішувалося дуже тихо та оперативно. Тепер же енергетика стала засобом помсти Кремля за революцію і явний розворот України на Захід. Брутальність російських вимог стала небаченою: "Газпром" збільшив ціну газу вп'ятеро, до 250 доларів за 1000 кубометрів, хоча сам купував його в Туркменістані за 44.
Інтенсивні перемови завершилися парадоксальним компромісом – Росія продавала газ за 250 доларів, а Україна його купувала за 95 через посередника, компанію "РосУкрЕнерго". Там начебто змішували дороге російське паливо з дешевим туркменським, тому ціни на вході й виході різнились, а обидві країни заявили про свою перемогу. Саму компанію пов'язували з українським олігархом Дмитром Фірташем, російським кримінальним авторитетом Семеном Могилевичем та путінським альтер-его Дмитром Медведєвим.
Не менш дивовижний кульбіт відбувся і в українській владі. З 1 січня у країні діяла політреформа, за якою президент позбувався значних повноважень на користь прем'єра і Ради, тому парламентські вибори стали не менш важливими за президентські. Ці перегони у березні 2006-го виграли регіонали, взявши більш ніж 30% голосів. Але об'єднання помаранчевих сил – "Нашої України", "Блоку Тимошенко" та соціалістів Мороза – давало їм більш ніж 40% за умови створення коаліції.
Багатомісячні післявиборчі торги 2006-го в Раді й довкола неї увійшли в історію під назвою "коаліціади". Помаранчеві настільки затягнули зі створенням керівної коаліції і поділом посад, що примудрилися профукати і те, і інше, а до влади знову проліз Янукович.
"Янукович став прем'єр-міністром 2006 року внаслідок того, що йому вдалося перекупити одного з діячів помаранчевого табору тоді, я не знаю, помаранчевого чи напів помаранчевого, Олександра Мороза. Він зі своєю невеличкою фракцією перекинувся на бік Януковича, знехтувавши своїми виборцями", – зазначив політолог Олександр Палій.
Метою зради для Олександра Мороза була посада голови ВРУ. За його призначення проголосували регіонали з комуністами, але спікером Мороз пробув недовго – лише рік.
"Потім Мороз дуже серйозно поплатився. Його політична сила перетворилася взагалі в ніщо. І достатньо такий цікавий урок у нашій політиці", – уточнив Палій.
Але на той момент усе було погано. Регіонали переграли помаранчевих і створили власну "антикризову" коаліцію із соціалістами та комуністами.
"Люди ходили в шоці: як це так? Буквально півтора року тому ми викинули цього Януковича, викинули з таким пафосом і з таким щирим переконанням у правді, а зараз він повертається якимись задніми ворітьми", – додав Палій.
Янукович удруге став прем'єром, до уряду повернулися найодіозніші представники старої влади. Юрій Бойко очолив Мінпаливенерго, Азаров та Табачник стали віцепрем'єрами, а Нестор Шуфрич – несподівано для себе – міністром надзвичайних ситуацій. Плани у Януковича були грандіозні й теж парадоксальні.
Не легше було й на місцевому рівні – там теж відбулися вибори. У Києві міським головою став Леонід Черновецький, який за свої чудернацькі слова і вчинки отримав прізвисько Льоня Космос. Він разом зі своєю молодою командою в турборежимі гектарами розподіляли столичну землю, підвищували тарифи та затримували соцвиплати. А потім роздягався до трусів і так доводив, що нормальний.
Серед інших регіонів найбільше загострилася ситуація в Криму. Місцеві та київські проросійські організації раптом підняли істерику через щорічні українсько-американські навчання Sea Breeze. Запевняли, що американці хочуть створити тут базу. Після місяця мітингів і блокувань навчання таки зірвали, а півострів оголосили "територією без НАТО". Офіційний Київ спробував відповісти асиметрично й відібрати у ЧФ РФ маяки та гідрографічні об'єкти, які росіяни мали віддати українцям ще у 90-х. Але нічого не вийшло – рішення українських судів Кремль просто не виконував, а на силовий варіант чи бодай міжнародний арбітраж Київ тоді не спромігся.
Окрім повзучої окупації Криму, Кремль завдав ще одного удару – по своїх. У жовтні в Москві розстріляли опозиційну журналістку Анну Політковську, а в листопаді в Лондоні отруїли радіоактивним полонієм колишнього полковника ФСБ Олександра Литвиненка. Гинули росіяни і в Україні, але вже не з волі Путіна. Через потужну грозу під Донецьком впав російський пасажирський літак. Загинули 170 осіб, переважно – мешканців Санкт-Петербурга.
На такому невтішному тлі тішило нас цього року лише одне – футбол. Українська збірна пробилася до чвертьфіналу Чемпіонату світу. У післяматчевих пенальті зі Швейцарією Олександр Шовковський не пропустив 3 удари поспіль і це було неймовірно. А молодіжка взагалі здобула срібло юнацького чемпіонату Європи.
Ще наприкінці року відбулася не така радісна, але дуже знакова подія: український парламент нарешті визнав Голодомор геноцидом українського народу.
Новий рік – нова війна. Цього разу – між гілками української влади. Віктор Янукович отаборився в Кабміні, а звідти простягнув загребущі руки і до Верховної Ради, і до секретаріату президента Ющенка.
Одразу після створення "антикризової" коаліції президент Ющенко спробував закріпити зовнішньополітичний курс країни – з курсом на ЄС і НАТО та енергетичну незалежність від Росії. Янукович підписав універсал національної єдності, але виконувати його не збирався.
"Він почав фактично з відмови від курсу на НАТО. У своїх переговорах з Ющенком він переконував, що він буде подавати на План дій щодо членства до НАТО, не буде відмовлятися. Але як тільки прийшов до влади, він практично кинув Ющенка й перетворив його на такого простака, якого було дуже легко одурити або він просто хотів бути одуреним", – нагадав Палій.
Універсал так і залишився на папері. Його не підтримала навіть союзниця президента Юлія Тимошенко. Колишні помаранчеві лідери звинувачували одне одного у зраді й не могли помиритися навіть на краю прірви. З економікою у країні теж все пішло шкереберть, а Янукович намагався перетягнути на себе дедалі більше владних повноважень. Ющенку таки довелося вдатися до крайнощів.
"Ющенко зрозумів, що на нього йде великий тиск. І в цей момент Тимошенко теж почала йому всіляко цю ідею підкидати. І Ющенко пішов на розпуск парламенту. І, звичайно, це був шок для Януковича і для тих, хто за ним стояв", – пояснив Палій.
Боротьба була запеклою і доходила до абсурду. Регіонали перекуповували позафракційних і помаранчевих депутатів поодинці, як тоді казали, тушками, щоб здобути конституційну більшість. Щоб їх зупинити, у Раді навіть вирубували світло. Проурядові силовики, передусім "Беркут", ішли на штурм Генпрокуратури, а там оборону тримала президентська охорона. Загалом цього року Ющенко видав 4 укази про розпуск парламенту й таки домігся свого. Перевибори таки відбулися й помаранчеві таки створили нову коаліцію, а Януковича усунули з Кабміну. Прем'єр-міністром України призначили Юлію Тимошенко. Це була хай тимчасова, але перемога.
Були й інші. Наприклад, у травні Україна і Польща виграли тендер на проведення Чемпіонату Європи з футболу в 2012-му. Українська комп'ютерна гра "Сталкер" розійшлася по всьому світу мільйонними тиражами і стала найуспішнішим проєктом пострадянського простору на той момент. Вєрка Сердючка на "Євробаченні" посіла друге місце і спровокувала скандал у Росії. Там замість приспіву "Лаша Тумбай" почули "Раша, гудбай".
Ще 2007-й запам'ятався знаковими смертями. У дворі Святошинського суду снайпер із горища дев'ятиповерхівки застрелив російського кримінального авторитета Макса Бєшеного. В Україні він відомий, як спонсор проросійського блоку Наталі Вітренко Максим Курочкін.
У лютому не стало одного із засновників "Партії регіонів" і сепаратистського сєвєродонецького з'їзду 2004-го Євгена Кушнарьова. Він за дивних обставин отримав кулю в живіт на полюванні.
У Донецьку в листопаді сталася найбільша гірнича катастрофа в історії України. Внаслідок вибуху на шахті імені Засядька загинули сто гірників. За два тижні копальня запрацювала й забрала життя ще п'яти осіб. Власником шахти-убивці називають найбільшого довгожителя українського парламенту Юхима Звягільського, колишнього комуніста, регіонала та опоблоківця.
Після нової перемоги помаранчевих над Януковичем 2008-й мав би бути спокійним, але нічого подібного. В Україні гримнула нова політична криза, у світі – фінансова, на Кавказі – війна. А ще у 2008-му українська влада вперше спробувала ліквідувати горезвісний ОАСК.
Замість війни між помаранчевими та біло-синіми в українському політикумі розпочалася війна всіх проти всіх. Першою в наступ кинулася прем'єрка Тимошенко. Вона оголосила, що поверне заощадження вкладникам "Ощадбанку" СРСР. Але швидко з'ясувалося, що повна сума втрачених вкладів – це більш ніж 100 млрд грн. Тож у січні уряд пообіцяв повернути не весь вклад, а лише 1000 гривень. "Юліну тисячу" встигає отримати більш ніж 6 млн українців, і ця маса готівки відразу ж потрапляє на ринок і стимулює інфляцію. Долар дорожчає, ціни ростуть і виплати починають затримувати. Коли восени розпочинається світова фінансова криза, про "юліну тисячу" забувають остаточно. Нацбанк у середині жовтня забороняє дострокове зняття депозитів. Гривня стрімко дешевшає – до кінця року на 40%.
Регіонали також ідуть у наступ. Вони дізнаються, що офіційний Київ напередодні Бухарестського саміту НАТО попросив надати Україні План дій щодо членства в Альянсі. Вони на 2 місяці блокують Раду і пропихають постанову про вступ до НАТО тільки після референдуму. Після успіху своїх маріонеток ПДЧ для України атакує уже сам Путін – безпосередньо на саміті. У пресу потрапляють його прямі погрози Україні. Ще Путін погрожує Грузії офіційно визнати самопроголошені сепаратистські регіони – Абхазію та Південну Осетію. Шантаж спрацьовує: Київ і Тбілісі не отримують ПДЧ. Для Грузії це відгукується уже за кілька місяців. Путін після закінчення другого президентського терміну стає прем'єром, а у президентське крісло садить свою маріонетку – Дмитра Медведєва. Прикрившись ним, у серпні здійснює гібридне вторгнення до Осетії.
Офіційно вторгнення санкціонував Медведєв, Путін начебто ні при чому. Але й Медведєву війна неприємностей не принесла, і це розпалило апетити ботоксного агресора. А ще ця війна остаточно розвалила другу помаранчеву коаліцію у Верховній Раді. У розпал вторгнення президент України разом із лідерами інших східноєвропейських держав полетів до Тбілісі показати підтримку грузинам і не допустити повної окупації країни. Натомість прем'єрка України за два місяці потому була в Москві, де засуджувала українське втручання у війну разом із Путіним і сміялася з його жартів над Ющенком.
Така коаліція не могла встояти і знову розвалилася. Президент спробував вкотре розігнати Раду, але це йому заборонив Окружний адмінсуд Києва. Ющенко звільнив голову суду й розформував сам ОАСК, але й ці рішення були зупинені іншими судами за позовом БЮТ. Ющенко і Тимошенко перейшли до відкритої ворожнечі, але подітись одне від одного теж не могли, тому переманили на свій бік крихітну фракцію Володимира Литвина й разом сформували уже третю за чотири роки помаранчеву коаліцію.
У нас були й перемоги. У 2008-му Україна вступила до Світової організації торгівлі, запустила Зовнішнє незалежне оцінювання й кинула за ґрати міліціонерів – убивць Гонгадзе. Але головний підсумок – інший. Реванш Кремля з імовірного став неуникненним. Питання було лише в тому, як він прийде – на хвилі розчарування виборців чи на російських танках.