30 років тому, 24 серпня ось тут, у стінах Верховної Ради тоді ще УРСР було ухвалено акт проголошення незалежності України. З нагоди цього ювілею "Машина часу" вирішила згадати все. Принаймні майже усе – як Україна спиналася на ноги і як Росія та її п'ята колона тягли її назад в імперію. Починаємо.

1991 рік

19 серпня 1991 року. Напередодні підписання нового союзного договору певна група керівництва СРСР оголошує про створення так званого Державного комітету з надзвичайного стану, російською ГКЧП.

Геннадій Янаєв, керівник цього комітету, тоді говорив: "Радянський союз зараз опинився перед глибокою кризою, яка загрожує не тільки реформ, але і міжнародними катаклізмів". 

Президент Російської Федерації Борис Єльцин одразу називає це державним переворотом.

А от очільники України мовчать, наче води в рот набрали.

ГКЧП звісно лякало українську владу  військами – під Києвом було зосереджено кільканадцять військовослужбовців. На додачу в Борисполі приземлився десантний полк з Бреста, який мав захопити урядові структури в разі непокори.

Поки частина української влади підтримала путчистів, а інша вичікувала, опозиція вийшла на масові протести – ось тут на Майдані незалежності, який поволі ставав сакральним місцем.

Тоді В'ячеслав Чорновіл казав: "Те, що відбулося в Москві – це така комедія". 

Однак справжній Майдан, як не дивно, – у Москві. На заклик російського керманича Єльцина, довкола російського парламенту зводять барикади. Путчу не допомагають навіть танки.

21 серпня стає зрозуміло, що путч провалився.

Уже за три дні на позачергове засідання збирається Верховна Рада УРСР. Демократичні сили вимагають поставити на порядок денний питання проголошення незалежності.

Один із депутатів – багатолітній політв’язень Левко Лук’яненко – 24 серпня святкує свій 63 день народження. На звичайному аркуші паперу від руки він пише Акт проголошення незалежності України. Уже за кілька годин його ставлять на голосування. Натовп на дворі скандує "Незалежність".

Результати голосування – 346 за, 1 проти, 12 утрималися.

"Проголосити 24 серпня Україну незалежною державою", – пролунало в сесійній залі.

Юрій Костенко, український політик, міністр охорони навколишнього середовища у 1992–1998 роках, згадує: "Це була не просто ейфорія, це було таке піднесення, що ми не помічали, я скажу про себе, я не помічав скільки годин працюєш, коли треба відпочивати. Було суцільне дійство, таке величне – творення української державності".

У акті проголошення незалежності згадується тисячолітня традиція державності. Проте чомусь Незалежна Україна була визнана правонаступницею не Української народної республіки, а залежної від Росії Української РСР.

На 1 грудня призначено референдум на підтримку незалежності України і одночасно і вибори президента. Починається серйозна політична боротьба. 

Костенко розповів: "Комуністи тримали більшість, причому конституційну більшість – 375 комуністів було обрано в 1990 році до парламенту УРСР". 

На початку вересня Президія Верховної Ради України забороняє діяльність комуністичної партії. Лідер комуністичної групи 239 Олександр Мороз одразу створює іншу – соціалістичну партію.

До 1990 року в Україні, як і всьому радянському союзі, могла існувати лише одна партія – комуністична. 

Ще у 1989 як альтернатива був створений "Народний рух України за перебудову", скорочено "Рух". Потім виникають Українська республіканська партія, Демократична, ліберальна партії і "Партія зелених".

Майже кожна політсила висуває свого кандидата у президенти України. Утім одразу стає зрозуміло: головна боротьба буде між представником колишньої партійної номенклатури Леонідом Кравчуком та дисидентом Вячеславом Чорноволом.

1 грудня відбувається референдум. За незалежність України голосують понад 90 відсотків громадян. У Криму - 54%, у Севастополі - 57.

Першим президентом України обрано Леоніда Кравчука – понад 60% голосів. У Вячеслава Чорновола – 23%.

Щойно стають відомими результати референдуму, як незалежну Україну починають визнавати інші країни. Першими були Польща та Канада.

8 грудня у Біловезькій Пущі очільники Росії, України та Білорусі оголошують про смерть радянської імперії та підписують договір про створення Співдружності незалежних держав. Утім майже одразу починаються спроби реанімувати російську імперію.

1992 рік

У 1992 Україна нарешті отримала державні символи – синьо-жовтий прапор, герб тризуб і гімн – "Ще не вмерла Україна". До речі, усе не до кінця. Герб у нас досі тільки малий, а від гімна – лише один куплет. Наступні видалили, бо слова "від Сяну до Дону" сусіди могли б розглядати як територіальні претензії. 

Натомість саме у 1992 році перші територіальні претензії з'явилися у "братів"-росіян.

У 1992 українці вкотре переконалися: російська демократія закінчується на українському питанні. І не лише на українському.

Російські імперські кола починають "ДНРити" колишні радянські республіки. Створені Росією гарячі точки з'являються у Молдові та Грузії. Придністров’я, Абхазія та Південна Осетія.

Технологія створення гарячих точок банальна – так зване дзеркало. Мовляв, вам, колишнім республікам СРСР можна було проголошувати незалежність? То чому не можна вашим частинам? Тодішній віце-президент РФ Олександр Руцкой навіть не збирався приховувати російського сліду у подіях на Кавказі, він особисто дав наказ військового втручання у події в Грузії.  

Руцкой тоді говорив: "Я сказав: зрозумійте, поки негідники не отримають по пиці, вони розуміти не будуть. На все це хамство треба відповісти відповідно. Треба дати по пиці, а потім запросити для підписання припинення всього цього".

Тодішній віце-президент РФ Олександр Руцкой – наполовину українець. При цьому він запеклий російський шовініст.

Росія всіляко підтримувала так званих "ополченців" Абхазії та Осетії – зброєю, військовими, та врешті регулярними підрозділами своєї армії. На боці Грузії у тій війні воювали українці – представники створеної напередодні організації УНА-УНСО.

"Ми були студентами, і студенти – це такий емоційний період, коли ти намагаєшся знайти себе. Намагаєшся бути здатним на вчинок. Так, як я був студентом історичного факультету, і друзі мої були переважно ті, хто цікавилися історією. Історія України тоді відкривалась і бачимо, що боротьба за Україну йде. І вона йде не тільки на нашій землі, але в той час був 1993 рік, ми розуміли, Грузія є так само лінією фронту. І ми, хлопці з УНСО, знали: якщо буде війна і Росія там переможе, то буде війна й в Україні", – розповідає Ігор Мазур на псевдо "Тополя". Ветеран російсько-української війни. Молодим хлопцем брав участь у війні російсько-грузинській – в Абхазії.

Чоловік згадує: "Ми знали однозначно, що з того боку москалі. Тому що уже на той час ми знали, що російський флот обстрілює Сухумі. І наш товариш, ми вже знали Гію Гонгадзе, який був журналістом і українським, і грузинським, ми знали, що він був тоді поранений в тих боях, ми розуміли, що там лінія фронту за Україну. Тому що імперія буде йти далі. Якщо би вони вирішили всі питання в Грузії, вони би пішли далі на Україну".

Сценарій, подібний до абхазького і осетинського, Росія намагається провернути і в Україні. У Криму. У квітні 1992 парламент РФ висловлює територіальні претензії на півострів.

До Криму прибуває уже згадуваний віце-президент РФ Олександр Руцкой. Заявляє, що Крим російський.

Вже у травні Верховна Рада Кримської автономії проголошує незалежність півострова. І референдум на підтримку такого кроку.

Усе це – на фоні українсько-російського конфлікту за Чорноморський флот.

Ще у 1991 Україна оголосила, що уся армія на її території стає українською – включно з Чорноморським флотом. Росія спочатку не заперечує. Проте на початку 1992 різко змінює риторику.

Єльцин тоді заявив: "Російський чорноморський флот був, є і буде".

5 квітня 1992 президент України Леонід Кравчук підписує Указ про підпорядкування Чорноморського флоту Україні, за два дні російський керманич Єльцин видає свій указ – про російськість чорноморського флоту. Згодом обоє відкликають свої рішення і домовляються ділити флот.

Історія не знає умовного способу. Що було би якби українська влада тоді діяла рішучіше та агресивніше, можна лише уявляти. В реальності у тій першій російсько-українській війні за флот Україна поступилася. Проте були й переможні сторінки.

У липні 1992 на одному з суден Чорноморського флоту вперше замайорів український прапор. Капітан сторожового корабля СКР-112 Сергій Настенко підняв синьо-жовте знамено і дав команду вийти з Криму та попрямувати до Одеси. Командування ЧФ кинуло навздогін кілька кораблів і авіацію, скомандувавши повернути судно-утікач. Де-факто російські кораблі відкрили по українському вогонь і спробували його протаранити.   

Однак СКР-112 за підтримки української авіації та прикордонних катерів зумів прорватися до Одеси.

До інших фронтів гібридної війни Росія підключила інформаційний. З екранів телевізора лунають міфи про те, що Крим, мовляв, завжди був російським, а Україні передавався "якось не так" – "п'яним Хрущовим".

Насправді ж рішення про передачу Криму керівництво СРСР ухвалювало колегіально і в основному з економічних мірквань. Севастополь так само був переданий Україні і був містом республіканського підпорядкування, тобто керувався не з Москви, а з Києва.

Кримська криза розтягнеться на багато років. Тоді, у 1992 опозиціонер В'ячеслав Чорновіл закликав вирішити її у простий спосіб:  скасувати надану під тиском Москви автономію Криму і перетворити її з територіальної на національну – кримськотатарського народу.

До Чорновола тоді не прислухалися. На жаль.

1993 рік

У 1993 році Росія трохи дала Україні спокій – там тривала власна громадянська війна. Але і у нас з'явилася нова гаряча точка – на Донбасі страйкують шахтарі і вимагають автономії.

Ще 1993 рік запам'ятався гіперінфляцією і першим мобільним телефоном. 

У 1993 Росія продовжує розхитувати ситуацію в Криму. Наприклад, влаштовує антиукраїнські мітинги в Севастополі. 

До речі, зверніть увагу на проросійському мітингу в Севастополі виступає Наталія Вітренко – лідер "Прогресивної соціалістичної партії України". Лише через багато років стане відомо, що її політична діяльність фінансуватиметься з Росії. 

На наше щастя, у 1993 році Росії було не до України. Там почалася власна політична криза. Частина парламентарів на чолі з віце-президентом Руцкім виступила проти президента Єльцина. Конфлікт завершився розстрілом парламенту.

У 1993 між Росією та Україною вперше спалахує так званий газовий конфлікт. На початку року "Газпром" погрожує припинити постачання блакитного палива нібито через великі борги. У відповідь Україна заявляє, що в такому разі припинить транзит російського газу до Європи.

Юрій Костенко розповідає: "Росія одразу використовувала енергетичну залежність, щоб усі важливі рішення приймалися під диктовку Кремля і виключно були зорієнтовані на вигоду Російської Федерації, а не України. Саме так починалась наша енергетична залежність. І на превеликий жаль, попри 30-літню незалежність сьогодні Україна продовжує отримувати значку кількість енергоресурсів саме з Росії, країни-агресора".

А ще у 1993 починається найбільша в історії економічна криза. Українці знайомляться з страшним словом гіперінфляція. За рік вона становить 10 тисяч відсотків. Усі стають мільйонерами, але мільйонерами-жебраками.

На цьому фоні вибухають масові протести. Шахтарі Донбасу раптово вимагають більшої інтеграції з Росією і автономії для регіону. Під тиском протестів влада оголошує на 1994 рік дострокові вибори – парламентські та президентські. 

Усі мріють про раптове казкове багатство. На цих мріях заробляють аферисти з численних фінансових пірамід, які іменують модним словом траст. 

Але найпопулярнішою стає легенда про золото гетьмана Полуботка. У 1993 навіть з’являється український фільм Вперед, за скарбами гетьмана.

За легендою, український гетьман Павло Полуботок, якого російський цар Петро І згноїв у тюрмі, перед ув'язненням вислав свого сина до Лондона з бочкою золота, яку той поклав у банк під скількись там відсотків річних. Забрати вклад можна буде, коли Україна стане незалежною –  20% дістанеться нащадкам Полуботка, а 80% – українському народові. Експерти одразу порахували, що йдеться  про сотні трильйонів фунтів стерлінгі.

Що найцікавіше, свого часу цією легендою всерйоз цікавилося радянське КДБ і навіть відправляло у Лондон делегації. Проте знайти хоч одну монету зі спадку Полуботка не вдалося навіть їм. 

А ще у 1993 році в Україні з'являється перший мобільний телефон. Трубка, яку тримав у руках президент Кравчук коштувала тоді майже 3 тисячі доларів – ціна квартири.

До речі, винахідник мобільного Мартін Купер пишався своїм українським походженням. Його батьки веткли з Київщини, рятуючись від більшовиків у 1917–1918 роках. На сьогодні це все, далі буде. Незнання історії не звільняє від відповідальності.  

"Машина часу", "5 канал"