Після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941-го війна пішла не за сталінським сценарієм. Червона армія зазнавала одного погрому за іншим і розсипалася на очах, не бажаючи захищати злочинний режим, який у мирний час винищив терором десятки мільйонів своїх громадян.

16 серпня 1941-го Йосип Сталін видав сумнозвісний наказ №270 "Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон чи залишення ворогу зброї". Згідно з ним, кожен червоноармієць мав боротися з ворогом до останньої можливості, а здаватися в полон заборонялося, навіть перебуваючи в оточенні. Сім’ї тих, хто потрапив до нацистських лап, арештовували та позбавляли будь-якої державної підтримки. А всі радянські військовополонені оголошувалися зрадниками.

Зокрема, у наказі йшлося: "Командирів і політпрацівників, які під час бою зривають знаки відмінності і здаються в полон, вважати злісними дезертирами, їхні сім’ї арештовувати як сім’ї порушників присяги і зрадників Батьківщини. Розстрілювати на місці таких дезертирів. Тим, хто потрапив в оточення – битися до останнього подиху, пробиватися до своїх. А тих, хто надасть перевагу полону – знищувати всіма засобами, а сім’ї таких червоноармійців позбавляти державної допомоги".

Ось перша сторінка наказу:

Кількість полонених перевищувала всі можливі уявлення і на кінець 1941-го становила майже 3,5 млн. солдатів – небачену в історії військових конфліктів цифру.

Цей наказ підписали ті, в чию честь ще донедавна в Україні були названі тисячі вулиць і площ: голова Держкомітету оборони СРСР Йосип Сталін, його заступник В’ячеслав Молотов, маршали Семен Будьонний, Клим Ворошилов, Семен Тимошенко, Борис Шапошников і генерал Георгій Жуков.

При цьому сам наказ не підлягав опублікуванню, але його мали зачитати у всіх військових підрозділах. Відповідно, сім’ї військовополонених, на яких також очікували репресії, дізнатися про цей наказ не мали жодної змоги.

Втім, була шифрограма Георгія Жукова від 28 вересня 1941-го за № 4976 з наказом розтлумачити всьому особовому складу, що сім’ї тих, хто здався в полон, будуть розстріляні, а самі вони після повернення з полону також будуть розстріляні.

Як свідчать офіційні і неофіційні документи, спогади учасників війни, репресії в діючій армії набули масового характеру. Найшвидшим і найзручнішим засобом покарання було застосування зброї командирами всіх рівнів щодо своїх підлеглих.

Попри всі формулювання наказу, особливо жорстоко поводилися з тими, хто потрапив в оточення чи полон, але зумів вирватися і пробитися до своїх військ. Органи НКВС, особливі відділи перевіряли на предмет вербування їх ворогом агентами, шпигунами. Зазвичай таких червоноармійців направляли в перші місяці війни у трудові армії, режим у яких мало чим відрізнявся від сталінського Гулагу. Пізніше, після ретельної перевірки декого з цих бійців і командирів направляли у штрафні батальйони, в яких вони мали "кров’ю змити" незаслужені звинувачення у зраді.

Один із прикладів дії цього закону – долі генералів Павла Понеделіна і Миколи Кирилова, які потрапили в полон до нацистів 7 серпня 1941-го, але були згадані в наказі як зрадники та дезертири і незабаром заочно засуджені до розстрілу. Поводилися мужньо, ворог так і не зломив їх волю. Звільнені американцями в 1945-му, добровільно повернулися на Батьківщину. Де їх майже одразу заарештували відповідно до наказу №270 і в 1950-му розстріляли.

Для решти полонених наказ Сталіна означав, що вони були покинуті власною ж державою напризволяще. Щодо них не діяли жодні міжнародні документи, які б могли захистити їхні життя та полегшити умови перебування в концтаборах (наприклад, Женевська конвенція, яка містила пункти про отримання полоненими посилок і обмін списками бранців). Тож радянські військовополонені опинилися в найгіршому стані, порівняно з бранцями інших союзних країн.

Якщо в липні 1941-го Німеччина відносно легко звільнила 300 тис. полонених (переважно прибалтів, українців, білорусів), то надалі табори полонених перетворилися на табори смерті. Всього за роки німецько-радянської війни через полон пройшло понад 5 млн. червоноармійців, із яких загинули більше 3 млн.

Узагальнені дані про радянських військовополонених. Так, за даними Д. Гернеса "Гітлерівський вермахт у Радянському Союзі":

• у 1941 р. у полон потрапило 3355 тис. осіб,
• у 1942 р. – 1 млн 653 тис. осіб,
• у 1943 р. – 565 тис. осіб,
• у 1944 р. – 147 тис. осіб,
• у 1945 р. – 32 тис. осіб,

Всього 5 млн 752 тис. осіб.

Іще деякі факти:

• Унаслідок поразки в Київській оборонній операції (7 липня – 26 вересня 1941 р.) у котлі загинуло 4 радянські армії, за німецькими даними, у полон потрапило 665 тис. червоноармійців (за радянськими – 485 тис. осіб).
• В Уманському котлі (кінець липня – початок серпня 1941 р.) оточено і розгромлено дві радянські армії, здалися у полон 103 тис. червоноармійців.
• У Харківській битві (травень 1942 р.) розгромлено три радянські армії, до полону потрапило до 240 тис. червоноармійців.

Досить красномовні спогади залишив учасник війни Микола Нікулін. Вони не передбачалися для публікації в радянську епоху і були видані лише в 2007-2008 роках:

"Війська йшли в атаку, спонукані жахом. Жахлива була зустріч з німцями, з їх кулеметами і танками, вогненною м’ясорубкою бомбардування і артилерійського обстрілу. Не менший жах викликала невблаганна загроза розстрілу. Щоб тримати в покорі аморфну масу погано навчених солдатів, розстріли проводилися перед боєм. Хапали якихось кволих доходяг або тих, хто що-небудь бовкнув, або випадкових дезертирів, яких завжди було достатньо. Вибудовували дивізію буквою "П" і без розмов прикінчували нещасних. Ця профілактична пропаганда мала наслідком страх перед НКВД і комісарами – більший, ніж перед німцями. А в наступі, якщо повернеш назад, отримаєш кулю від загороджувального загону. Страх змушував солдатів йти на смерть. На це і розраховувала наша мудра партія, керівник і організатор наших перемог. Розстрілювали, звичайно, і після невдалого бою. А бувало й так, що загороджувальні загони косили з кулеметів полки, що відступили без наказу. Звідси і боєздатність наших доблесних військ".

А на тих, хто вижив, чекали радянські табори. Нещасні або переводилися з гітлерівських таборів у сталінські, або ж залишалися в місцях утримування, а змінювалася лише табірна адміністрація.

Наприклад, сумнозвісний концтабір Бухенвальд ще п’ять років по війні використовувався радянським НКВД за своїм прямим призначенням. За цей час там загинуло не менш як 9 тисяч осіб – колишніх німецьких в’язнів та остарбайтерів.

Текст наказу вперше опубліковано лише під час стагнації СРСР – у "Военно-историческом журнале" №9 за 1988 рік.

Читайте також: Українська зірка німого кіно: чутки, тріумф і два кохання Віри Холодної