Навіть коли в Києві, Львові, Одесі чи іншому місці чудова погода, коли в небі тихо та здається, що ось воно, мирне життя – на війні продовжують гинути воїни, наші герої. До цього неможливо звикнути – і не варто навіть намагатися. Про це треба пам'ятати – навіть під чудовим сонечком і тихим небом.
Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.
Про це написала наша військова кореспондентка Ольга Калиновська на Facebook. Далі наводимо допис повністю.
- Ти коли назад?
- Та за день-два буду там.
- О, а я за тиждень стартую в "зону". Може, побачимося?
- Давай. Я в Дружківці базуюсь. Добу-дві в окопах. Потім передих.
- Я в Крамі. Поруч. Спишемося. Маякнеш, коли будеш удома. А я гляну, що у мене із завантаженням. Побачимось).
- Побачимось).
Ми так і не побачились...
Ти бив мос*ню під Бахмутом. Я рвалася в Бахмут. Були поруч. І не побачились. Тепер я востаннє бачусь з тобою на Байковому...
Ти був солдатом. Справжнім. Тим, на кому тримається кожен бій, ким виборюється кожна перемога. Хто тихо, без зайвих слів, пилу, пафосу та детальних дописів-описів у ФБ (тебе, здається, там і не було) просто виконував свою роботу. Захищав свою країну, свою доньку, свою онуку, всіх нас.
У перший же день повномасштабного ти мовчки взяв "снарягу", яка залишилася з 2014-го, і пішов у військкомат. Воював на Харківщині, де тижнями з тобою не було зв'язку, бився під Бахмутом, вгризаючись зубами в землю. В перервах між боями навчаючи молоде покоління воювати і виживати у цій страшній війні. А сам...
Ти міг багато чого навчити молодих. Але обрав інший шлях. І інше місце. Поле бою.
Ти загинув як воїн, йдучи вперед, до нових відвойованих у клятих орків позицій.
Олеже, Олеже... Ніхто не думав, що ти, саме ти – досвідчений, обережний, навчений, мудрий, будеш на щиті.. Хоча, певне, кожен, хто втрачає воїна, так думає. Що саме він не може загинути...
Один із досвідчених військових якось мені сказав: "Звикнеш. Надто багато на цій війні було і буде смертей".
Не звикну. Болить так само, як і рік тому, коли не стало Барса, Кота, "солдата НАТО" як, сміючись, ми називали красеня Сергія з 10-ки. Толіка, з ким я зустрічала на позиціях перший день великої війни, Петра Батьківського – славетного морпіха, хто у 2014-му вийшов з Криму, Абдули, Пашки "Грека". І багато-багато інших.....
Ні, до такого, до втрат, кожна з яких відколює шматок серця, не можна звикнути. НЕ ТРЕБА звикати. Нехай звикають там, за "парєбріком"...
Дякую тобі, Мій Герою, Олег Ковальов, що захищав та оберігав. Нехай ТАМ тобі буде добре... Хоча нам тут, без тебе, не дуже...
Герої не вмирають. Принаймні для частини українців, хто ще пам'ятає, що в країні війна. Тримай там небо. А ми тут ще поборемося...
P.S. Героя проводжали рідні, близькі, друзі та побратими.
Веселий Київ втрати не помітив... І від цього стає ще гірше...
Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
- Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.
