Юрію та його дружині Ілоні доля відміряла лише неповних 3 роки щасливого подружнього життя.

24 лютого 2022-го почалася проклята війна. Молоду сім'ю розбудив телефонний дзвінок від знайомого.

"Коли ми по телевізору почули, Юри слова були: "Сідай до авто, я тебе відвезу до батьків". На що я відповіла: "Там, де ти – там і я", – згадує Ілона.

Подружжя вирішило залишатися в Києві. А наступного дня Юрій зібрався до військкомату. Дружині спочатку вдалося його зупинити – але ненадовго. На третій день повномасштабного вторгнення, 27 лютого, чоловік пішов до війська, наостанок сказавши дружині: "Хто, як не я, тебе захистить?".

І захищав до останнього подиху, бо кохана була для Юрія його талісманом.

"Як він мені завжди говорив "його талісман – це я", – згадує дружина.

Ілона розуміла, що рішучому характеру чоловіка буде протистояти складно. Він пообіцяв, що піде служити до Територіальної оборони, щоб бути якнайближче одне до одного. А потім вона дізналася, що Юрій добровольцем записався до підрозділу, який ішов відвойовувати Харківщину.

"Він з самого початку туди (в підрозділ – ред.) і хотів", – згадує Ілона.

Розмовляти їм вдавалося дуже рідко та й то по декілька хвилин. Як ти? Чи все добре? Жодних зайвих питань ставити не можна.

"Але мені саме головне було почути його голос, що з ним все гаразд", – каже жінка.

У підрозділі Юрія Козакула згадують як доброго чоловіка з гарним почуттям гумору.

"Юра завжди піднімав настрій жартами або веселими роздумами", – згадує його побратим по зброї Олег. Вони були знайомі ще від самого початку служби в підрозділі.

"З Юрієм ми не часто бачились. Він був в іншій групі, але пам'ятаю, як ми тренувались усі разом на початку", – пригадує Олег.

За час їхньої недовгої служби разом про Юрія в Олега залишилися не просто світлі, а й подекуди кумедні спогади.

"Ніколи на забуду його хропіння. І ми всі з посмішкою згадуємо про це. У цьому його точно ніхто не переплюнув би. Ми жартували ще на позиціях у лісі, що ворог подумає через його хропіння, що в нас заводиться танк", – каже військовий.

У квітні 2022-го підрозділ, у якому служив Юрій Козак, захищав Харківську область від путінських загарбників. Поблизу села Вільхівка українські захисники викрили місце перебування рашистських катів, причетних до воєнних злочинів у Бучі – до вбивства мирного українського населення.

Юрій разом із командою вирушив на завдання, під час виконання якого значну частину ворогів вдалося знищити. Та недобиті рашисти викликали підмогу – танки – почався обстріл позицій ЗСУ. Українські воїни отримали команду відходити. Від'їжджаючи, захисники потрапили під ворожий мінометний вогонь, корегований безпілотником.

Командир підрозділу "Відьмака" Юрій Вербіцький розповідає, що з Юрієм сміливо можна було йти на виконання будь-яких задач.

Юрій загинув, рятуючи інших. Захисники тоді мусили відступити й евакуюватися автомобілями, до яких було 3 км. У своєму останньому бою він автівкою – воїни відтягнули протитанкові їжаки – проїжджав повз загороджені й заміновані місця (міни ми теж з асфальтної дороги були зняті). Юрій їздив 3 км в один бік, брав по 4-5 людей і відвозив до автівок. Де з поля бою армійців евакуйовував Юрій Вербіцький.

"Він (Юрій – ред.) мене одного з найперших транспортував із поля бою. Я взяв другу машину. Він підвозив – я пересаджував до себе. І ми швидко перекинули дуже велику кількість людей", – розповідає командир "Відьмака".

В Юрія Козакула пробилося колесо, він зупинив машину. І тут саме розпочався сильний артобстріл. Козакул ховався від в найближчому будинку. Коли обстріл закінчився, він вибіг, повернувся в машину, але не зміг її завести.

"...І сів у іншу машину, яка й підірвалася на міні. Він урятував багато людей, а сам загинув…", – розповідає Юрій Вербіцький.

Намагаючись ухилитися від обстрілу, машина наїхала на протитанкову міну... Юрій і троє його побратимів – геть молоді 20-25-річні хлопці – поклали своє життя.

"Я вночі повертався по ці автівки, ми забирали людей, речі. Я все бачив – сльози не зупинялися. Хлопці коли загинули, ми їх знайшли – з-під замінованого місця, де вони підірвалися – я і кілька хлопців між мінами пролазили, забирали їх... Я там виплакав усе за десятки років, які я не плакав", – згадує командир.

Він героїчно їздив під обстрілами і забирав бійців, які мусили відступати, за що був нагородженим державним орденом "За мужність" ІІІ ст. (посмертно).

Юрій мав свої плани на час після перемоги. Один із пунктів, як каже дружина героя Ілона, це "хоч декілька днів виспатися". Навіть у цьому він був практичним і навіть трохи з гумором.

Але Юрій Козакул – один із тисяч воїнів, які спостерігатимуть за перемогою України з неба.

Він загинув у бою, захищаючи світанки своєї коханої, своїх товаришів, своїх співгромадян.

Читайте також: "Попросив батька берегти нас – і пішов на фронт": російська міна вбила тату-художника, який лікував людські душі

Дивіться також відео: РАКЕТНИЙ УДАР мОСКОЛОТИ по УМАНІ – Є ЗАГИБЛІ

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.