Іван народився і жив у Києві. Навчався у школі №262, потім закінчив Київське профучилище залізничного транспорту ім. В. Кудряшова, технікум транспортної інфраструктури. Хотів стати водієм у київському метро. Проте закохався у малюнки та фарби, у мистецтво татуювання. Став професіоналом і відкрив студію татуювання, залишив свій відбиток на тілах багатьох людей не тільки в Україні, а й за кордоном. Мав декількох учнів, що з такою ж пристрастю продовжують його справу.

"Коли він почав займатися татуюванням, то відкрилася його сторона як психолога. Деякі люди приходили до нього не просто зробити татуювання, а й поговорити, спитати поради. Він був дуже відкритою людиною", – згадує Оля, наречена Івана. На щастя побути разом доля відвела їм лише 6,5 років. Пара мріяла в серпні 2022-го відгуляти весілля.

Іван обожнював риболовлю, займався спортом. Був кандидатом у майстри спорту з акробатики, призером багатьох чемпіонатів з футболу. Мав багато планів на життя.

"Він був досить прагматичною людиною. В нього всі мрії поділялися на "категорії". Була мрія стабільного майбутнього, роботи, сімейного життя, двох дітей, великого будинку обов'язково. Наступна ланка – подорожувати. Дуже любив північні країни, скандинавську тематику і все, що з цим пов'язано. Встигли побувати у Швеції. Дуже мріяли з'їздити в Норвегію, Данію", – каже Оля.

"Він завжди думав і дбав про нас, про друзів більше, ніж про себе. Ніколи нікого не залишав у біді, завжди всім допомагав. Віддасть останню копійку, якщо комусь треба. Останній шматочок хліба розділить із дворняжкою", – розповідає мама героя, пані Олена.

З початком повномасштабного вторгнення одразу вирішив захищати Батьківщину. Але спершу подбав про свою сімʼю.

"Почалися дуже великі вибухи на районі, де жили наші батьки. Ми зібралися й поїхали забирати родичів. Вже блокували мости, нас розвертали з автоматами. Дуже моторошно було... Всі повертаються з того місця – а ми єдині їдемо в тому напрямку. Ми забрали всіх – і виїхали за Київ", – розповідає Оля.

Впевнившись, що дорогі люди у безпеці, Іван вирішив стати до лав ЗСУ. Йшов березень 2022-го.

"Я по очах бачила, що він уже не може сидіти... В нас є друзі військові. Вони одразу, в перший день, пішли. Він із ними спілкувався – й не знаходив собі місця. Ми дуже просили не йти...", – згадує наречена.

Коли ще тривали бої за Київську область, Іван саме віз сім'ю на захід України. А вже за два дні зібрався назад.

"Мені каже: "Ти розумієш, що я не можу? Хлопці, які менші за мене, вже там. Ви в безпеці. А тепер я маю йти туди, щоб не дати їм дійти до вас". Я у сльози, плач... А потім зрозуміла, що не зупиню його. І що благання не зупинять. Наступного ранку він: "Я від'їду з молодшим братом". Повертається за декілька годин із квитками на потяг до Києва…", – розповідає Оля.

"Сам пішов, але попросив батька залишитися з сім'єю та піклуватися про всіх за двох", – згадує пані Олена одну з останніх розмов із сином перед його від'їздом.

Це останнє фото Івана разом із сім'єю.

Іван був стрільцем-помічником гранатометника. Пішов до підрозділу "Відьмака", де на той час уже служили його кращі друзі.

Один із хлопців, який загинув разом із Іваном, до великої війни служив у зоні АТО. Коли він їхав туди, Іван подарував йому свій амулет зі словами: "Повернешся – віддаси". І друг повернувся! Коли почалася повномасштабна війна, товариш знову пішов до війська. Іван довго не роздумував: "Я піду до нього. Амулет на мені – а має бути на ньому". Вони дружили з дитинства, разом пішли боронити Україну.

Хлопець пішов на фронт услід за друзями – і у війську знайшов нових.

"Іван прийшов як знайомий хлопців. Коли всі взнали, що він тату-майстер, захотіли, щоб він зробив усім загальне татуювання на пам'ять. Він був досить спокійним і з гарним настроєм, дивився на все із зацікавленістю, був радий ,що потрапив до нас", – розповідає його побратим по зброї Олег.

На початку квітня родина Івана Афанасьєва повернулася до столиці. Підрозділ Івана саме ніс службу в Києві. Після звільнення Київщини хлопці зібралися в напрямку Харкова.

За кілька днів до загибелі Іван востаннє зустрівся з батьками та нареченою. Ольга досі згадує той день зі слізьми:

"Якимось магічним чином у мене в холодильнику виявилися всі інгредієнти для його улюбленої страви, і я її приготувала. Раптом він мені дзвонить, мовляв, вийди на балкон, забери щось. Я йду і чую, як відчиняються двері – він заходить. Вирвався, попросився (переганяли машину на передову). Зайшов... я не розуміла, чи це справді він. Була неймовірно щаслива. А наступного ранку він поїхав".

Відтоді щовечора перед сном вона говорила собі: "Ще один день". Ще день – і він вийде на зв'язок. Ще день – і він повернеться.

"Вже майже рік минув, а я кожен вечір кажу собі, що треба ще один день почекати", – в її голосі чути сльози.

Армієць Олег згадує недовгий час спільної з Іваном служби, яка врізалася в пам'ять на все життя:

"Ми були разом на позиціях в лісі, чергували в бліндажі. Я слухав його історії з життя та розповідав свої. Зранку він завжди розводив багаття, робив каву. Постійно жартував на різні теми і піднімав настрій, як би не було тяжко і попри втому".

А під час одного з нічних чергувань Іван урятував старшого по званню.

"Під час нашого чергування вночі загубився оперативний старший: він пішов до машини, але через темряву, коли й зірок видно не було, зійшов із дороги у глибину лісу. Він по рації сказав нам, ми почали його шукати. Я в тепловізор лише декілька секунд бачив його – і то дуже далеко від наших позицій. Координувати по рації не виходило. Ми вже не знали, що робити. Іван пішов до машини і почав вмикати фари – тільки так старший зміг зрозуміти, де ми, і повернувся. Це було небезпечно. Хто знає, куди б він вийшов, якби не Іван, у такій темряві й холодній погоді в лісі… Вже не кажучи про те, що ворог був близько", – згадує Олег.

Іван Афанасьєв нагороджений орденом "За вірність присязі", медаллю "За оборону міста-героя Харків", а також орденом "За мужність" ІІІ ст. (посмертно). Він до останнього подиху залишався вірним та відданим сином своєї держави.

"Ці нагороди вручені за бій у Харківській області. Того разу, коли ми пішли з ними, ми вже знали, що на нас чекає. До цього я ходив із іншими хлопцями, і ми натрапили на велику чисельність ворога та техніку. А цього разу пішли ті самі і ще деякі хлопці, серед яких був Іван", – каже Олег.

"На цей раз ми вже приблизно знали де вони (росіяни – ред.), скільки їх і яка техніка може бути. Було складно. Хлопці працювали як професіонали, не зважаючи на їхній вік. Іван не панікував, не показував страх, зосередився на роботі і на зменшенні популяції виродків. Щоб не ставалося, він допомагав іншим. Прикривав, коли це було потрібно, виконував задачі до останнього", – згадує Олег свого загиблого побратима.

"Був бійцем за справедливість, ніколи не кидав у біді і завжди всім допомагав. Любив життя та веселі компанії. Був вірним другом і надзвичайним сином. Мав багато планів на життя: одруження, подорожі, виведення своїх професійних навичок на вищий рівень та взагалі – підкорення світу. Був амбіційним і нетерплячим, щирим і відданим, люблячим і мрійливим", – згадує пані Олена. Але цим мріям і планам збутися так і не судилося.

22 квітня 2022 року, уже повертаючись із бойового завдання, група в автомобілі підірвалася на російській протитанковій міні. Серед загиблий був Іван, його друг дитинства і ще один добрий друг, якого з Іваном ще до війни об'єднало захоплення тату.

Є народна прикмета, яка свідчить, що коли земний шлях людини завершується у Великодній Тиждень, то вона потрапляє до Раю. Іван та його друзі загинули, пліч-о-пліч захищаючи Батьківщину від ворога, у Страсну П'ятницю.

"Мій син загинув у Страсну П'ятницю, напередодні Великодня. Для нас вона більше ніколи не буде світлою... Світлою буде пам'ять про нього, про його усмішку, мужність і відвагу, його доброту, порядність і впевненість, про його безмежну любов до всіх нас", – каже мама героя.

Поховали героя на Берковецькому кладовищі у Києві.

На початку 2023-го побратими й посестри Івана Афанасьєва на пожертвувані небайдужими кошти придбали дрон Mavic – і назвали "Афонею", позивним відважного воїна.

"Це продовження бойового шляху нашого побратима, продовження відплати за його смерть", – каже волонтерка Лариса Мік.

А 21 квітня 2023-го, напередодні роковин загибелі армійця, на стадіон ДСШ "Зміна" вийшли дві команди: друзі Івана, яких очолив молодший брат героя Антон, і ветерани ФК "Оболонь".

Перед загибеллю Іван розмовляв телефоном із братом, і сказав, що після повернення з фронту хоче вийти на поле. Пам'ятаючи палку прихильність Івана до футболу, його родина ініціювала Матч пам'яті. А спортивна школа "Зміна" втілила цю ініціативу в життя.

У школі №262, де вчився Іван, до роковин загибелі відкрили пам'ятну дошку в честь героя.

Воїн і митець продовжить жити. У спогадах дорогих людей, побратимів, і в майстерності своїх учнів.

Читайте також: Деокупація Лиману: як мешканці міста ховалися, партизанили та допомагали ЗСУ під час російської навали

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.