Євгенові Слюсаренку було лише 20 років. Позаду школа і майже три курси вишу. Попереду могло бути щасливе життя... Перемоги, спортивна кар'єра...
"Він говорив, що одружиться і з'являться в нас онуки… Але ми відмовляли, мовляв, життя попереду, молодий, куди поспішати... У нас не залишилося від сина нічого і нікого, крім світлин, коротких відео, сліз та спогадів, що розривають душу", – каже мама.
"Коли згадуємо, у якому віці Женя почав ходити, всі посміхаються, бо "ходити" – не про Женю. Він не пішов, він одразу побіг", – посміхається пані Тетяна.
Так і біг усе життя – до мети. Завжди попереду й не боявся небезпеки.
Євгену вдавалося майже все. За лічені хвилини збирав кубик Рубіка, мав здібності до мов. У молодших класах писав складні диктанти з англійської. Хоча, коли з учителем займався вдома уроком, то бігав навколо стола або сидів під столом, бо найважче для нього було втриматися на місці більше ніж 5 хвилин.
Пізніше навіть така серйозна річ, як психологічний курс самовизначення для підлітків, куди хлопця записала мама, запам'ятався родині історією. Після першого заняття нові друзі вирішили продовжити знайомство в одного з них удома, поки батьки на дачі.
"Отримую дзвінок від Жені: "Ми вирішили зібратися ввечері, може, зависнемо й на ніч. Можна? Мені там дівчина сподобалася". Дитині 13 років! Яке "зависнемо", яке "на ніч"? Інший кінець міста, хтозна-що за компанія! Звісно, мама не дозволяє! А ми живемо на 2-му поверсі, в Жені кімната з лоджією. Цінуючи особисте життя та простір, в сім'ї не заведено вриватися на територію дитини. Женя це знав", – починає історію пані Тетяна.
Мама поїхала до бабусі, а тато заснув. Хлопець скрутив простирадло, за щось зачепив і втік до друзів через вікно. А о 6:00 ... спокійно увійшов додому через вхідні двері, привітався зі здивованим татом і без пояснень пішов у кімнату.
Мамі він усю цю історію розповів, звісно, не одразу...
Він любив спорт. Футбол, плавання, єдиноборства, навіть танці – вальс, румба, ча-ча-ча, з якими виступав у Житомирі й Одесі. А за пів року зрозумів, що шукатиме себе в єдиноборствах.
Досягав успіхів і в плаванні. Здібності Євгена помітив тренер і запропонував індивідуальні заняття – бачив у хлопцеві потенційного чемпіона.
Але творчі люди рідко бувають спокійними.
"Може, він і став би чемпіоном світу з плавання, якби не був бешкетником. Мене постійно викликали до завуча або директора. Женя обіцяв, що більше не буде, але я знала, що буде – влізе, якщо хтось ображатиме дівчинку або слабших товаришів", – згадує пані Тетяна.
Щоб хлопцеві було, куди вкладати енергію, він пішов навчатися в Київський ліцей-інтернат №23 "Кадетський корпус" із посиленою військово-фізичною підготовкою.
"В Кадетці Женя був серед перших по фізпідготовці, його фото навіть висіло на дошці пошани, бо був у п'ятірці тих, хто найбільшу кількість разів підтягувався", – розповідає мама героя.
Після Кадетки навчався в науково-природничому ліцеї №145 Києва, потім – в університеті ім. Б. Грінченка за фахом "Комп'ютерні науки". Адже в ліцеї захопився програмуванням, закінчив курси при КПІ та у вільний від навчання та спорту час навіть працював програмістом у комерційній фірмі.
Спорт не полишав. 2018 року став чемпіоном України з панкратіону, а 2019-го – призером чемпіонату України з треплингу.
Народжений у вільній Україні, в українській сім'ї, й виховання отримав відповідне. Міцний характер чоловіка, що мав стати опорою сім'ї та держави, бути сильним, приймати самостійні рішення. З такими дітьми буває непросто. Але "так формується цвіт нації: розумні, красиві морально та фізично, сильні, вольові, мужні чоловіки, призначення яких – творити історію вільної України… Саме такі – у перших лавах на лінії оборони держави", – каже мама Євгена.
В Євгена було багато друзів та знайомих, зокрема в "Азові" ще з часів його заснування. Тому коли ворог обступив кордони, сумнівів не було – Євген візьметься за зброю з-поміж перших.
"Він домовився з кимось із "Азову" й на 25 лютого 2022 р. взяв квиток, щоб їхати до хлопців. Коли я просила не їхати, відповів: "Це не предмет обговорення і я не прошу поради, прийми це як факт". Розмова відбулася 23 лютого, а 24-го вранці ми прокинулися від вибухів. Почалася війна", – згадує мама.
Того ж дня Євгена "змело" з дому. Він захищав Київ у складі підрозділів Тероборони пліч-о-пліч зі своїми друзями – вболівальниками ФК "Динамо" з групи North Company. З родиною спілкувався лише короткими меседжами. Пані Тетяна розповіла, що її син із групою відбив у "кадирівців" машину швидкої допомоги. Фото на фоні цієї машини відправив у сімейний чат.
Коли небезпека від столиці відійшла, Євген, як і багато хто з його друзів та знайомих, мобілізувався в ЗСУ – і згодом вирушив на схід у складі підрозділу "Відьмака" – визволяти Харківщину.
"З Євгеном познайомився всередині весни. Хлопці сказали, що до нас у підрозділ прийде їхній знайомий. Я пам'ятаю його веселий настрій, він уже рвався в бій", – згадує побратим Євгена на ім'я Олег.
Він досі пам'ятає спільні тренування на полігоні: "Завжди він був готовий іти в бій. Збирав власне спорядження, готував зброю і розказував, що він би зробив із цими катами українського народу. Я був вражений його почуттям помсти".
Каже, Євген завжди підтримував друзів, ділячись почуттям гордості за боротьбу з ворогом. А бився без жалю та страху.
"Мотивований – це слабко сказано. Був готовий до всього, до будь-якої небезпеки. Хоча в деяких випадках треба не ризикувати, не бігти наперед, а продумувати, не поспішати… Але він був молодчинкою. Завзятий, мотивований, агресивний боєць. Він хотів, здається, в "Азов" піти, але пішов до нас. Він коли розібрався, як підрозділ функціонує, як тренується, ні грама не пожалкував, що до нас прийшов", – розповідає про бійця командир підрозділу "Відьмак" Юрій Вербіцький.
Коли росіян від Києва відкинули, підрозділ вирушив визволяти Харківську область, там сталася трагедія…
У квітні 2022-го тривали запеклі бої в селі Вільхівка Харківської області. Захисники викрили місце перебування російських катів, які коїли бесчинства у Бучі – значну частину ворогів вдалося знищити. Однак вцілілі рашисти викликали на підмогу танки, почався обстріл позицій ЗСУ. Наші воїни отримали команду відходити. Євген хотів підірвати ворожий танк, але наявні засоби виявилися неефективні. Від'їжджаючи, група захисників потрапила під мінометний обстріл, корегований безпілотником. Маневруючи, машина наїхала на протитанкову міну. Євген і троє його побратимів загинули.
"В день загибелі Жені я відчула, що станеться щось страшне. Близько 1:00 ночі мене підкинуло. Прокинулася і написала Жені. Він не відповів. Я знала, телефонувати не можна, а як не відповідає – значить, не може. Це був час, коли підрозділ збирався на завдання. Вранці тривога посилилася, я ще раз написала Жені. В цей час відчула, ніби його душа полетіла на небо... Навіть подивилася на хмари – і змусила себе не думати про погане, перемкнути думки на позитив: це ж мій Женя, з ним не може нічого статися. Ще й народився під щасливою зіркою – на католицьке Різдво, 25 грудня, й назвали його Євгеном, бо 26 грудня – день його янгола", – розповідає пані Тетяна.
Євген Слюсаренко загинув 22 квітня 2022-го, на Страсну П'ятницю перед святом Воскресіння Господнього.
Його поховали в Каневі, на схилах Дніпра поблизу Чернечої гори. Так склалося, що саме там покоїться прах двох його прадідів, вільних козаків Запорізької Січі. Поряд із ними спочиває і Євген.
Коли рідні й близькі вже попрощалися з Героєм, біля його могили залишився один із найвірніших друзів, пес Адік. Іще щеням подарувала Євгену собаку дівчина Діана, його перше кохання. Хлопець назвав пса Адольф, скорочено Адік. А "Женін тато потім переназвав Гадіком, бо дуже багато шкоди робив. Женя спочатку психував – не звіть його Гадіком, а потім і сам почав так називати".
Тепер Адік залишився без улюбленого господаря. Тільки сум у вірних очах. Собаки все розуміють...
Після загибелі Євгена його рідні продовжили допомагати підрозділу, в якому він служив. Наприклад, мама Жені, пані Тетяна, ініціювала збір коштів на "Старлінк". Купили його і три рюкзаки-переноски для "Старлінків".
"...Старлінк – це зв'язок, від якого залежить виконання завдання і життя наших воїнів на передовій. Цей "Старлінк" – це пам'ять і продовження боротьби нашого Жені "Греплера", – написала волонтерка Лариса Мік.
У 20 років він мав нагороди, медалі та кубки за досягнення у всьому, чим займався. Остання його нагорода – орден "За мужність" III ст. Посмертно. 2 червня 2022 р. президент Володимир Зеленський підписав Указ про нагородження "за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі".
"Є повір'я, що ті, хто йде з життя разом із Ісусом у Страсну П'ятницю, витримують разом із Господом страшні муки та воскресають разом із Ним, повертаються у цей світ. Я – мама, яка завжди чекатиме на своє дитя, навіть усупереч здоровому глузду, мама, яка любитиме його вічно", – каже пані Тетяна.
Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.
Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.