Максим Єрмохін, 26 років, родом із Хмельниччини – військовослужбовець ЗСУ, офіцер. Перша ротація на фронт відбулася у 2017 р., а вже під час другої, 2018-го, на Донбасі підірвався на протипіхотній міні, втратив ногу. Та хлопця це не зламало: після безлічі операцій та тривалої реабілітації Максим почав активно займатися спортом і підтримувати побратимів, які опинилися у подібній ситуації. Постійні тренування стали запорукою того, що 2019-го йому вдалося потрапити до української збірної Invictus Games. Нині служить у ЗСУ і представляє нашу державу в "Іграх Нескорених".

– Ти дуже хотів на фронт з 2014 р., будучи курсантом, казав: "Все, я хочу воювати". І, коли ти випустився, 2017-го поїхав на фронт. Можеш розказати про той період?

– Коли я прийшов у частину після випуску, дуже просив керівництво частини: "Хочу в ротацію поїхати, відправте мене". Уже молодий лейтенант прийшов: "Куди ти поїдеш? Давай, приймай посаду, адаптуйся, вчись, і потім, може…" Я ж ходив, випрошував: "Відправте, відправте, хочу!" І вийшло так, що через певний період вийшло потрапити в ротацію і я нарешті поїхав на схід. Я бачив можливість креативу, але креативу робочого, щоб бути якось корисним. Тобто просто поїхати подивитись і сказати: "А я там був!", – ні, це не моя історія. Я зрозумів, що можу бути корисним, і уже по ходу роботи там давалось розуміння від командирів і колег, що ефективність може бути і вона є. Тобто я корисний для локальної ситуації і, в принципі, для країни. Це мені дуже подобалась, я заряджений приїхав із першої ротації: "Можна працювати! Давайте ще!"

– Як сталося, що ти отримав поранення?

– Друга ротація трошки раніше закінчилась, ніж мала. Ми вже мали їхати через певний час, мали мінятись. Було там чергове завдання, ми були на задачі, і так сталось, збіг обставин – я наступаю на протипіхотну міну, підриваюсь, лежу і думаю. Це ж все секунди насправді, а мені здавалося, що ще є час подумати, можливо, уявити, що ти ніби каву сидиш п'єш. Думаю: "Може, я розтяжку якусь зачепив? Ні, я ж отстрілочки не чув". Якби це була якась монка, навряд чи б я лежав і думав щось. Щось таке було, а потім подивився, ямка є: "Ага! Значить щось було в землі, значить – міна!". Що робити? Турнікет накидаєш – усе. Потім підбіг медик до мене, надавав допомогу. Я лежав, думав: "Не пощастило, напевно, значить так треба. Що ж, нічого". А воно ж трошки контужений, шумить у вухах, пищить, ти як після каруселі. А потім евакуація, і вже далі стабілізація, лікування, реабілітація...

– Скільки часу зайняв процес лікування до того моменту, коли ти повернувся на службу?

– Приблизно пів року, здається. Так, від моменту поранення до виходу назад на службу – пів року.

– Ти втратив частину своєї ноги, так?

– Нога – то пів біди. Те, що ти втратив шматочок м'яса із кісточками – то таке. Дуже воно б'є психологічно, дуже сильно. І насправді найважчі зміни і найважчі втрати – це психологічні: від них дуже довго доводиться реабілітуватись, звикати до цього. І насправді це найбільше те, що тебе змінює. Те, що там фізіологічні моменти – воно нівелюється.

– Як ти психологічно себе, скажімо так, ламав, щоб не зайти в глибоку депресію?

– Важко насправді. Найважча штука зі всього періоду – від поранення до, скажімо так, становлення на ноги, наскільки це можливо – це коли приходить до тебе усвідомлення, що твоє життя вже не буде, як було. З того моменту це найважчий період. Дуже важливо в той період не зламатися в плані, що ти опускаєш руки: "життя закінчилось", "капець, я вже не буду такий, як колись", "мене не будуть любить", "я не буду потрібний" – це вже вектор вниз. Не можна допускати цього вектору вниз, тому що насправді такі зміни, як це дивно не звучить, дають набагато більше можливостей. Вони щось забирають, але дають набагато більше. І розвинути це "більше" можеш тільки ти сам. Дуже важливий момент при реабілітації, відновленню: дуже часто хлопці і дівчата (видно, що треба психологічна допомога або підтримка) кажуть: "Та ні, я ж сильний, я сам, не треба психологів! Взагалі, хто ви такі?", – і так далі. Цього не можна робити з однієї простої причини: треба дозволяти собі просити про допомогу, дозволяти собі ділитися тим, що всередині. Звісно, не з усіма, не з широкою публікою, але з тими принаймі, кому довіряєш – раз, і хто професіонал за фахом у цій справі. Тому, що вони знають, як тобі допомогти. Таким самим був я. Коли до мене приходив психолог у шпиталі, я казав: "Я сам психолог, я ще вам можу помогти". А через 1-2 місяці я розумію, що мене починає "накривати". Я почав потроху ділитись із друзями, потім із психологом, і потроху вони… Ти говориш проблему свою, вони тобі дають варіанти, як це можна вирішити. Ти сам обираєш, вирішуєш. Вони тобі нічого не правлять в мізках – ти сам це робиш. Просто вони тобі показують, як це зробити найефективніше і з мінімальними затратами моральних ресурсів. Тому не можна: "Я сам сильний, я сам справлюсь". Дуже часто такі випадки закінчуються…

– Плачевно?

– Негарно.

– У який із цих моментів в твоє життя увійшов спорт?

– Ну, прям "увійшов" – це якраз був процес реабілітації, коли мене на ноги ставили. Тому що спорт у мене був завжди в житті: ще від школи, інституту і так далі. Плюс коли виписався – так само трохи підтримував форму. Я розумів, що треба буде щось змінювати, бо конструктивно я вже трохи інший, функціонально – так само. Я ж не буду сидіти на місці – мені нецікаво. Вже видали ногу першу пробну, навчальну.

– "Нога перша" – це як?

– Протез. Це у нас ноги. У одноруких або безруких – руки, у нас – це ноги. Видали мені ногу, вчусь сходити. Вчать, як правильно. Дуже цікаво вчити заново щось, але дуже важко вчитися, особливо морально, але цікаво. Тут до мене доходить, що я вже можу ходити більш-менш – "висікав" по Києву: спочатку з милицями, потім без. Думаю: "Якщо я можу ходить, значить можна щось робити!" Давай якісь тренажерчики, туди-сюди... Потім поставив протезистам запитання: "Бігати зможу?". Вони кажуть: "Так". Я спробував побігти на протезі, призначеному для ходьби. Тобто на ньому просто можна ходити, максимум – швидко ходити. Бігати на ньому – не бігають нормальні люди, але не я. Я на ньому вирішив спробувати побігти. Власне, так я і проходив відбір на Invictus, просто біг на цьому протезі для ходьби. Ти ніби вже не можеш, як раніше, але можеш по-новому – це нові відчуття.

– Що б ти міг, з такого якогось значущого, винести для себе?

– По-перше: в тебе тільки одна нога – можна міняти тільки одну шкарпетку. Я так і роблю. Я колись експеримент проводив, мене друг підвіз і машиною розвертався (я не знаю, мене, напевно, протезисти вб'ють після цієї історії). Він їде, колесо, а я просто, раз – і ногу підставляю, він по нозі проїжджає, не бачить цього. А мужик стояв буквально метрів за 10 від мене – і дивиться на це все, в нього очі такі... А я в шортах стою, мені смішно. А мужик дивиться потім раз, не розуміє раз, дивиться на мене – в мене реакції нема, потім дивиться вниз, розуміє, що це протез. Мужик тупо сідає просто на корточки сідає і починає ржати. Я потім кажу: "На ногу наїхали", він: "А? Як? Як?". І починається дикий сміх, це піднімає настрій. І плюс, коли ти б'єшся об вугол дивана – тобі не боляче. Насправді це більше додає якоїсь зернинки людині – принаймі я так сприймаю. Якась особливість, яка може бути розцінена цікаво. Плюс дітям цікаво.

– Діти якось по-своєму реагують?

– Так. Для них це незвична конструкція: можна подивитись, покрутити, розібрати його.

– А протез, який у тебе з картиною, з козаком намальованим?

– Це був мій другий протез.

– Чому ти вирішив його розмалювати? Ти в цьому вбачав якийсь символізм?

– По-перше: я це бачив, якщо вже в мене є протез, соромитись я його точно не буду, нічого не зробиш, видавати себе за якогось іншого, от я здоровий, як усі – немає сенсу. Будь таким, який ти є. Раз ходжу з протезом – треба, щоб він був гарний, як одяг підбирають. Треба, щоб нога була гарна. Думаю: "Треба ж якийсь малюнок, але такий, щоб люди дивились – і він їх мотивував, як мінімум – викликав цікавість". Я знайшов чітку картинку, думаю: "Підійде!". Зробив принт на футболці. Мені дуже сподобалась! І багато, хто мене бачив, казав: "Блін, крута ця!". Мені подобалося те, що це людей якось мотивувало і трошки міняло їхнє шаблонне мислення.

– Примушувало задумуватись?

– Так.

– Цьогорічний Invictus, напевно, став для усіх Invictus-ів особливим. Я знаю 100%, що команда не хотіла їхати. Тому що широкомасштабна війна в країні, важко всім. Ти як був налаштований: їхати чи ні?

– Не їхати.

– Теж не їхати, чому?

– Перший раз із 24 числа, коли з нами зв'язались організатори і спитали: "Якщо буде можливість їхати на Invictus, чи ви поїдете?". Я кажу: "Ви смієтесь? Ну серйозно? Тут війна в повному масштабі йде, хлопці гинуть, а я поїду змагатись, спортом займатись?". Потім у нас були там онлайн-брифінги з організаторами, де проговорювалось, що основна мета поїздки – не показати суперрезультати, що ми "спортсмени", ні. Це якраз той час, коли можна і потрібно розповідати про ситуацію тут, показувати її реальною і налагоджувати зв'язки з країнами, показувати ситуацію не завуальовано, а об'єктивно. Тобто хто, як не люди, які безпосередньо беруть у цьому участь, можуть розказати, як там насправді – не так, як показує картинка. І це зіграло дуже велику роль в сприйнятті цих країн. Я не кажу про вище керівництво країни, я говорю про звичайних людей і ветеранів. Насправді це дало певний поштовх. Ми говорили з послом України в Нідерландах, коли від'їжджали з Гааги. Стояли з ним, курили, кажу: "От чисто для мого егоїстичного: те, що ми приїхали, говорили, в нас була зустріч із принцом Гаррі, держсекретарем Штатів, з прем'єр-міністром Нідерландів, з міністром оборони... (багато було посадових осіб). Це хоч трошки щось дало для України?". І він сказав таке: "Я до цього бігав і казав: "Дайте! Дайте!". Мені казали: "От коли почнеться, тоді дамо!". Почалось, бігав: "Дайте! Дайте!". "Зараз, ми от вирішуємо!"." Каже: "Я не знаю, може так співпало, а може – ні, але після вашого приїзду почали давати".

– Відео, де вас зустрічають, облетіло світ. Вас зустрічали звичайні люди, які теж брали участь, з оплесками, стоячи, коли заходила команда. Це круто! Це ж визнання у світі. От які в тебе були почуття?

– Це було дуже неочікувано, і нас просто повели на обід. Ніхто нічого не планував, просто нам зробили екскурсію по цьому парку і привели на обід. Ми заходимо – там уже були певні нації, сиділи люди, їли обід. Так вийшло, що наша команда заходила 2 чи 3 частини. Ішли групками. Перша група зайшла – за нею зразу друга. Я захожу і чую якісь крики та оплески. Поки я не зайшов, не зрозумів, що відбувається. Захожу і розумію, що всі встають, хто може, починають нам аплодувати. Я думав спочатку, що в когось день народження. А ні, бачу: реально ми заходимо, вони просто розступаються і всі плескають. Це так незвично і водночас приємно, і сумно, що приводом для цього стала війна і жертви багатьох українців. Але це такі відчуття, які ти не можеш передати. Це гордість за свою країну та вдячність за визнання нашої боротьби, і одночасно – не очікування, це ж незапланована штука. Просто люди висловлюють свою підтримку. Коли зайшла друга частина нашої команди – знову почали. І почали кричати: "let's go, Ukraine, let's go", доречі, це почали кричати представники Британії перші, і потім усі підхопили. Дівчата в сльози наші, хто з нами був. Ми йдемо, це якось дуже неочікувано, незвично для мене було, але дуже приємно.

– Мені здається, що самі змагання трошки, напевно, відійшли на другий план, хоча команді вдалось вибороти золото, привести в Україну. І це попри те, що ви абсолютно не тренувалися, не було часу на тренування.

– Так.

– Тобі, як людині, яка втратила трошки свого здоров'я до того, як наступила ця війна, не образливо, що в нас більшість українців сприймають війну тільки від 24 лютого?

– Не образливо, бо я розумію, чому вони так сприймають. Тому що до цього вони вважали, що війна локальна: десь там на сході. І сформувався за 8 років принцип, навіть для самих військових: в тебе є фронт і тил. Тобто ти, наприклад, їдеш на схід, виконуєш завдання. В тебе є фронт, ти знаєш, що, наприклад, можеш приїхати в Київ, Вінницю, Черкаси, Львів, будь-яке місто – і там у тебе тил. Надійний, усе добре, ти впевнений, у тебе сім'я, друзі... І тому люди сприймали, що війна – це там. Певна частина людей сприймала, що в Україні йде війна 8 років, але вона десь там. Але, на жаль, дуже багато людей сприймало, що там війна, на Донбасі, а не в Україні. Ми ж тут в Києві – це ж Україна, правильно? Тут нема війни. Зараз вони вже зрозуміли, що війна не там. І так, багато хто говорить, що війна почалась 24 лютого. Ні, війна почалась 2013 року. І вона триває досі, просто змінює свою форму, змінює підхід зі сторони ворога.

– А для тебе 24 лютого стало великою несподіванкою, коли почали бомбити міста?

– Для мене несподіванкою став формат цього. У мене було відчуття і внутрішнє, і по роботі були певні моменти, і внутрішні відчуття підказували, що буде якийсь "двіжняк". Форма цього не проявлялась, але я розумів... Тому я до цього трохи підготувався: речі, документи і так далі. Ждемо. І тут 24 лютого, ранок, "прильоти", і дуже сильно вразила форма цього. Були якісь гіпотези: там так піде, там так, РСЗВ, але я особисто не думав, що підуть крилаті ракети. І підуть, напевно, спочатку буде схід, південь, скоріш за все, можливо, Харківська область, Сумська. А коли в Київ прилітає крилата ракета, а ти взагалі цього не очікував, і до цього не бачив крилатих ракет. Тому що, коли влупили, ти розумієш, що щось рвонуло, а не знаєш, що. Хто до цього бачив і знав взагалі, як прилітає крилата ракета? Ніхто.

– Ти спілкуєшся з військовими, бо ти є військовий, є серед військових? Який настрій у хлопців? Ми розуміємо, що східний фронт важкий, на півдні бачимо з офіційних заяв Генштабу, що потихеньку ми там просуваємося, і деколи з'являється інформація, що ми визволяємо міста. Який настрій у хлопців, що вони говорять?

– Вони тримаються. "Тримаються" – це саме те слово, яке, на мою думку, описує моральний стан хлопців. Тому що вже 4 чи 5 місяць цього вторгнення. Це важко: весь цей час протистояти, бути в тих умовах, бути в напрузі. Але тут спрацьовує головна відмінність нас від них: у нас мотивація просто скажена – це перше. А, по-друге, нам нема куди йти, відступати нема куди. І от хлопців саме це тримає. Є загальне розуміння того, що треба протриматись. Будем говорити відверто: буде трошки більше техніки, яка нам дуже потрібна.

І тоді хлопці просто видихнуть, як перед чимось важливим, перед екшеном треба видихнути і далі в бій. Я вважаю, що буде так: вони видихнуть і поженуть далі їх, аж до кордону.

– І, до речі, твої татуювання на руках: "Твоя воля завжди сильніша твого тіла" – це теж наслідок того, що ти психологічно здолав депресію, яка в тебе була, чи за яких обставин ти собі набив це тату?

– Запорукою цього тату став якраз Invictus, тому що там лозунг дуже схожий. Плюс, завдяки Invictus я багато отримав для себе: багато друзів, розуміння того, що можна двіжнячить і треба це робити. В тебе, виявляється, після поранення ще більше можливостей з'явилось, ніж до – і фізично, і морально. Плюс знайомих більше, більше бажання жити, тому що коли в тебе був один шанс і ситуація втратити життя – а вона була – ти починаєш його більше цінувати. От якраз це підштовхнуло до того, що треба якось змінюватись, рухатись. А потім вже я зрозумів, що можна допомагати тим, хто ще цього не прийшов. Якраз тату – це елемент того, що коли люди бачать, можливо, це їх вмотивує. Це якраз мене стимулювало зробити, саме з таким текстом. Я довго підбирав шрифт, довго думав, англійська, українська? Але все-таки вибрав українську, і думаю, що, можливо, це людей буде мотивувати. З таким натхненням я її зробив.

Читайте також: "Ласкаво просимо до пекла": як українські добровольці зустрічали рашистів біля Бучі в перші дні вторгнення