– Добрий день, Христино. Вас зараз на декілька днів відпустили з'їздити додому, в мирну (відносно) частину нашої держави, зараз ви майже на пів шляху до повернення на фронт. Як це, коли виринаєш із війни і потрапляєш у відносно мирні міста? Які відчуття?
– Я насправді думала, що це буде набагато складніше, тому що спочатку я потрапила в Київ на навчання, і думала, як я буду бачити Київ, і як буду ставитися до мирного життя. Тому що історії абсолютно різні від хлопців, які були 2014 року. Але насправді я була щаслива, що люди живуть – живуть своє життя, і я б також хотіла його жити... Я впевнена, що це буде, коли ми виграємо війну, коли закінчаться нарешті всі кацапи. І це була така демоверсія, – тобто те, що я побачила, що люди намагаються жити. Війна все одно є, всі її відчувають, всі бачуть ці блокпости. І в мене у Франківську така сама історія, тобто всі відчувають, всі підтримують, але всі намагаються жити життя. І я дуже щаслива, що людям вдається це робити.
– 24 лютого де ви зустріли?
– На бойовому чергуванні в Станиці Луганський. Зустріла, очікуючи вторгнення, але масштабів не розуміла, відверто кажучи. Ми всі готувалися, але масштабів я не розуміла.
– Станиця, на той момент, була у відносному тилу, і там станом на 24 лютого 2022 р. не було вже таких боїв. Було відносно тихе прифронтове життя, правильно?
– Так, і Станиця, і Щастя. Там була річка, по цій річці проходила лінія зіткнення, але бойових дій там не було. Там уже крайні тижні почалася засипання "градами", тобто обстріли військових угруповань, позицій, що для них було дуже дивним. Там уже стояв на той час інший підрозділ ЗСУ. Після 2014 року це позиційна війна – до неї вже всі звикли. Це було дуже неочікувано тим, що почалися обстріли, і 24-го почалася повномасштабна. Ми розуміли, що там дуже багато військ підтягнуто.
– Збиралося росіян?
– Так. Тобто, що "лнр", "днр" мобілізувало військових і цивільних, щось готувалося. Але масштабів ми не розуміли.
– У Києві – приліт ракет, відчули, що почалося широкомасштабне вторгнення. Як ви, будучи на війні, відчули, що починається велика війна?
– Обстріли. Тобто обстріли артилерії. Авіації як такої не було. У нас були авіаудари з 24 на 25 вночі, коли ми уже дісталися до нашого підрозділу, тому що ми були окремо від нашого підрозділу, підрозділ тоді був на марші в Луганській області. Коли ми дісталися підрозділу, то вночі були авіаудари. Хто встиг уже викопати собі окоп, хтось не встиг. Тобто було достатньо голосно і страшно.
– Авіаудари – українська армія такого ще не знала з 2014 року. Як люди, які були поруч з вами, як ви сама впоралися з першим стресом?
– У мене, напевно, перший стрес був тоді, коли ми виходили зі Станиці Луганської, виходили під обстрілами. Ми виходили через поля – от десь тоді мені вже дуже було моторошно. Я не знала, чи писати батькам крайній лист, чи писати якесь повідомлення, чи не писати. І от десь на тому етапі я собі дозволила матюкатися.
– Тільки на тому етапі?
– Так. Я всі 10 років трималася, для мене це була принципова позиція – я завжди знайду українські слова, щоб правильно задати тон. Але десь тоді (в мене ще був такий патчік "Кудрява, не матюкайся!") я собі дозволила.
– На кого ви заматюкалися?
– На ситуацію. Вже потім, щоб підсилити емоційний контекст слів, коли треба було закумулювати людей, то я собі дозволяла грубе слівце. Але саме тоді – то була ситуація.
– Як ви виходили? Була потреба залишити Станицю, щоб зберегти людей? Про що ви говорили, коли їхали з цього міста?
– Я не скажу за Станицю, я, напевно, скажу за Рубіжне. За Рубіжне точилися майже три місяці дуже важкі бої. Ми тримали місто, у нас дуже багато поранених хлопців, втрати хлопців, героїв, які загинули. Напевно, Рубіжне було тим містом, яке полюбила. Я полюбила Луганщину через Рубіжне. Я ніколи там не була, не була ні в Донецьку, ні в Луганську, і мені завжди розказували про щось сіре, щось таке – не Карпати, не моє Прикарпаття. Я побачила, які це красиві міста, і я їх дуже сильно полюбила зараз.
Я вже навіть сміялася... Коли сказали, що в Гостомелі частина розбита, що там працювала артилерія, що заводу немає, кажу: "В нас, може, ППД буде в Рубіжному: ми його відвоюємо і там зробимо ППД, зробимо нашу військову частину". Ми вже десь там жартували. І в хлопців така сама реакція стосовно Рубіжного.
– Можеш описати типові дні фронтові, коли тривали постійні бої за ці міста на Луганщині? Що ви бачили, як відчували, і про що говорили зі своїми побратимами?
– Якщо брати чисто військові дії, то це була стандартна схема. Тобто залітала авіація, і ми чекали нашої авіації завжди, – потім працювала їхня артилерія, аж потім заходила піхота. Це була система, яка постійно працювала, і вона працювала не на нас. Ні для кого не секрет, що насправді ця війна – це війна артилерії, і міста просто стираюся з лиця Землі. Ми дуже багато з хлопцями говорили стосовно цивільного населення, тому що дуже складно, коли наші розказують, хто в Гостомелі залишився, що вони дякують цивільним за те, що вони допомогли, сказали, де кацапи, а вони казали: "А як може бути інакше?".
То в Луганську і Донецьку ми не знали, як буде реагувати цивільне населення на нас. Бо з однієї сторони: ми завозили продукти, ділилися своїм продовольством – вони дякували, обнімалися, плакали, а потім з'являлися в російських новинах, де всі вітають освободітєлєй. Оце, напевно, було дуже складно, я достатньо черства стала. І коли мої хлопці в Сєвєродонецьку, десь місяць тому, близько 15 000 цивільного населення в самому місті, і хлопці кажуть: "А за кого ми там стоїмо, за кого там воюємо?". Кажу: "Хлопці, ми воюємо за тих, хто звідси виїхав і не заважає нам працювати, воювати за Україну". Кажу: "А є ті, хто там чекають", – зрозуміло, що там є люди, які не мають можливості виїхати, ми надаємо допомогу: хлопці їх вивозили в Лисичанськ і далі. Але ті, хто чекає "русского міра" – я не знаю, як працює їхня пропаганда, що вони хочуть залишатися, чекати далі – це, напевно, таке дуже складне.
– Нещодавно ваша бригада швидкого реагування виклала відео з телефонів твоїх побратимів, і там пишуть, що все у вогні. Що не кадр – це вся Луганщина у вогні, або стріляють, або щось горить. Ви так жили весь цей час, всі ці декілька місяців у такому стані?
– Напевно, війна – це така історія контрастів, коли на фоні повністю згорілої коробки будинку хлопці фотографують тюльпани і скидають цю картинку, і воно наче так красиво, а з іншої сторони: ти розумієш, що це повністю зруйноване чиєсь життя. Фосфорні снаряди, які розвертаються в зоряному небі, темному абсолютно, тому що в місті уже 2-3 місяці немає абсолютно ніякого світла. Це все контрастує всередині тебе. Ти з однієї сторони бачиш і красу – і руйнацію.
– Функція Нацгвардії в основному – це охорона громадського порядку. Якщо говоримо про АТО, ООС – це робота на блокпостах. Наскільки швидко ваш підрозділ переадаптувався під велику війну?
– Функції Національної гвардії – їх 21. Тобто це величезна "махіна", і в мене інколи складалося враження, що де треба закрити дірку, там використовують Національну Гвардію. Але наша бригада була саме заточена під бойові дії. Тобто з самого початку формування вони виїжджали на ротації, і я бачила, що це бойова бригада, в нас не було функції з охорони державних об'єктів, не було функцій з патрулювання, конвоювання. У нас завжди були заняття, наскільки пам'ятаю: зранку ФП, і потім кожен займається з інструкторами, з офіцерами за своїм напрямком, навчання, навчання, навчання. Був період, який я не застала, бо ще навчалася в академії, коли вони забезпечували правопорядок на блокпостах, коли був COVID. Але це був дуже складний етап, тому що всі в бригаді були налаштовані, що вони заточені під бойові дії.
– Ви досягли цього запиту, коли прийшла велика війна і хлопці сказали: "Ну, все, зараз ми відірвемося за те, що ми тут скільки років сиділи і майже не воювали!"? Ну така ситуація була і в Збройних Силах України.
– Ми дуже чекали ротації насправді та ротація була там виплекана, і хлопці реально їхали на марші, всі заряджені. Тобто кожен купляв собі за свої кошти, що вони хотіли: трошки кращої форми, кращої амуніції, цього всього. І коли погоріли машини з майном, я пам'ятаю розпач – бо то збиралися протягом декількох років: форма й амуніція. Хлопці були заряджені на війну, ніхто, напевно, не чекав таких масштабів цього всього, але так... Ми не кликали війну – я так жартую, бо, як там кажуть, що коли нема війни, – вертається до папірців, до праці. З'являється українська паперова армія, і ми дуже не хотіли до цього повертатися, бо бригада реально показувала той рівень, коли навчання, навчання, полігони.
Я випустилася в січні, у мене в лютому була відпустка, і в березні я прийшла в частину. І з 1 березня весь 2021–й рік ми провели на полігонах. У мене були тільки короткі перерви в ППД, щоб закрити свої документи бігом-бігом, які мені було треба, щоб працювати на своїй посаді, і ми знову виїжджали на полігон.
– Ці злагодження дали свій результат, коли почалася велика війна?
– Я вважаю, що так. Бо ми якраз і відпрацьовували на навчаннях бої в місті – це те, що зараз відбувається на сході – бої в містах. І коли деякі підрозділи звикли до окопної війни, до лісу, і на заходах до міста – то ми були заточені під бої в місті.
– Це дуже складно – вуличні бої і бої в містах. На ваш погляд як військового фахівця, в чому складність таких боїв?
– Немає точної лінії, як такої, де виходить розмежування. Тобто, грубо кажучи, два будинки на одній вулиці можуть бути вже ворожі, і ти не знаєш конкретно, в якому вікні знаходиться ворог. Треба зачищати квартиру за квартирою, поверх за поверхом. Це величезний ресурс психологічний і фізичний, і до цього треба бути готовим. Дуже багато нюансів: сходових кліток, кімнат, проходів. Ми коли цьому навчалися, хоча я не в піхоті, взагалі казали, що коли штаб заходить у бої – це вже крах. Але все одно нюанси ці всі треба було бачити і розуміти. Тому війна в місті дуже складна.
– Зачистки – це теж важка робота, тому що заходиш у квартири – і там може бути ворог, а може і не ворог. І це можуть бути цивільні. Як люди реагували, коли ви заходили у квартири, де вони залишалися?
– Абсолютно по-різному. У когось було розуміння, у когось не було розуміння, було таке, що цивільні виганяли нас і казали, що "нас не треба рятувати, ідіть собі, звідки прийшли", були такі, які вдячні. В мене був дуже великий культурний шок від населених пунктів навколо Луганської і Донецької області. Як колись, коли я вчилася в Харкові, була здивована, що Харківська область, виявляється, говорить українською, тільки місто російськомовне. Така ж історія з Луганською і Донецькою: там є україномовні повністю села, а я ніколи про це не думала. Я думала, що там зрусифіковані абсолютно всі.
– 24/7 у постійній активній війні, але вдаються ж якісь хвилини, коли маєш перемикнутися, щоб відпочити? Які можуть бути моменти відпочинку на війні?
– Я ніколи над цим не задумувалася, тому що це моя перша участь в бойових діях. Хоча я з 2014 року служу, але такої нагоди в мене не випадало, 5,5 років в академії – курсанти не задіяні до бойових дій. І коли почалася вся ця "двіжуха", я була повністю в ній. В мене голова кипіла від задач, тому що ти маєш бути мультизадачним, робиш те, що в твоїх повноваженнях, посадових обов'язках і більше. І це не я така одна, це абсолютно всі, і в цьому плані мене дуже сильно мій друг степенів, учасник бойових дій, дуже класний офіцер, дуже крутий командир, його дуже сильно поважає особовий склад. Він брав мене за руку і казав: "Видихай! Ти мусиш зупинятися і бачити, що навколо тебе!". Я не розуміла, як вони можуть фотографувати тюльпани на фоні тої коробки, я не розуміла, а виявляється – це така штука, яка дає тобі трошки друге дихання і дає передихнути. І коли ми збиралися: хтось на задачі, хтось не на задачі, ми готували разом вечері, з того, що було можливість. Такі моменти, коли ти видихаєш, кожен ділиться своїми історіями, зрозуміло, що ніхто не хоче говорити про війну як таку, але все одно є моменти, якими ділишся і так трошки: "Фух!"
– Зараз дуже багато знищують ворожих складів з отриманих HIMARS-ів. Як ви оцінюєте цю історію, вас тішать такі новини?
– Я не знаю українця, якого можуть не тішити такі новини, коли палають кацапські якісь.. В нас знаєте, як арта казала: "Не знаєш, по чому працювати – якщо немає точних цілей – працюй по штабах кадирівців". Тому що їх було дуже багато, і ми так жартували. Зараз це склади БК, в такому плані. "777" працюють на напрямку прекрасно, вони справляються, хлопці наловчилися. Відкіт від цілі 10–15 метрів – це дуже мало. Тобто коректування – і воно прекрасно працює, і HIMARS тож.
– Як ви оцінюєте ворога? З того, що ви побачили на сході.
– Якби це була війна піхоти – ми б перемогли.
Вони тупі! Але недооцінювати ворога ніколи не треба: армія кацапії заряджена під військові дії, під війну. Я прекрасно розумію, що зараз їхня економіка падає: їм не будуть платити гроші – вони будуть усі поголовно йти в армію, щоб щось заробити, а рублів надрукувати проблеми не буде. Така сама історія з їхніми боєприпасами, складами. Якщо ми ще користуємось запасами з радянського часу, то можна уявити масштаби, які в них є. В цьому плані плекати марні надії на скору перемогу не варто. Ми – форпост Європи, і ми воюємо, поки весь світ повинен максимально виснажувати росію у всіх інших напрямках. Зараз не йдеться про захоплення якихось територій, зараз ідеться про виснаження боєздатності підрозділів, що у нас, що у них. Зараз говорять про близько 40 000 ліквідованого особового складу російської федерації – і це ми не говоримо про поранених, контужених, зниклих безвісти. Тобто можна умовно цю цифру множити на три, і тоді ми можемо говорити, що порядку 200 000 напевно, так?
– Ну десь може бути так.
– Тобто це величезна кількість.
– Але їх це не спиняє, тому що їх дуже багато. Ви в інстаграмі викладаєте відео, де читаєте вірші і набої споряджаєте – це така система релаксу?
– Так. Я з собою зі Станиці Луганської винесла один рюкзак. Там найцінніші речі, які в мене були, там усе моє життя. І серед цих речей була збірка Іздрика. Я люблю поезію, але я її тільки читаю вголос. І от дрібна моторика, плюс моє читання віршів – воно мене дуже сильно відволікало, коли голова дуже сильно пухнула від подій, які відбувалися навколо. А потім я ще зрозуміла, що можу доносити щось про душевну силу, про нашу перемогу і про те, над чим варто задуматися.
– Ми ж розуміємо, що в людини, яка перебуває на війні, завжди є мінімум речей. Що з вами завжди, крім збірки поезій Іздрика?
– Шкарпетки, білизна у різних пакетиках, додатковий комплект форми і, в принципі, все, – більше нічого не поміщається. Ну і косметичка – мається на увазі "мильно-рильне".
– Вдається фарбуватися на війні?
– Навіть про це не думається. Абсолютно не потрібний функціонал. От потрібно, коли я приїхала з дому і така: "Можна!" Це для себе такий дозвіл. Там не потрібно абсолютно, це заважає.
– Жінка на війні, жінка військова на війні, – на твій погляд, чи місце їй там?
– Війна – взагалі не людська справа, як на мене. Але це обов'язок кожного громадянина країни. І якщо ти можеш щось зробити для цієї перемоги – роби це! Отак я це бачу.
– І прохання: може, ви нам щось прочитаєте зі свого улюбленого, декілька рядків?
– Важко, знаєте, воно так працює..
Коли дійдеш до краю і ступиш за край і поглине
пітьма з головою
нагадай собі це –
"я з тобою,
я тут,
ти не бійся,
я поруч з тобою."
Мій підрозділ, усі хлопці, які зараз на сході, роблять можливе і неможливе для нашої перемоги. І я закликаю всіх – будьте об'єднаними в цій меті! Тому що ви побачили, що об'єднані ми неймовірно сильні і непереможні!