ЗСУ
ЗСУ Facebook / Генеральний штаб ЗСУ

"От окопчик, сюди падаєш, якщо буде обстріл": журналісти "5 каналу" розповіли про пережите "на нулі"

Читайте по-русски
Ті, хто тримають інформаційний фронт. У програмі "Таємниці війни" – журналістка Ольга Калиновська та оператор Сергій Клименко з "5 каналу". Вони нещодавно повернулися зі сходу, де бачили війну на власні очі. Що вони там бачили? І чому журналістам важливо показувати правду війни?

– Добрий день, друзі! Ми за вас уболівали дуже сильно, переживали, коли дивилися ваші відеоматеріали з фронту. Скільки кілометрів накатали за це відрядження?

Ольга Калиновська: Загалом водій сказав, що понад 4000, але це з приїздом і від'їздом в Київ. Тобто, я думаю, що по фронту десь 2500 щонайменше.

– Як там фронт? Як ситуація з того, що ви побачили?

Ольга Калиновська: Це точно не 2014 рік, хоча я завжди порівнювала раніше з 2014-м, тому що там були активні бойові дії, свистіло над головою. Але це навіть на 2014-й. Тут свистіло постійно і страшно, скажу чесно – страшно.

Сергій Клименко: І трошки не те світило, що в 2014-му.

– Що ви маєте на увазі?

Ольга Калиновська: Насправді важкий калібр, стрілкотні як такої не було. Якщо до початку великої війни це була переважно стрілкотня, окопи, тут – узагалі стрілецької зброї ми практично не чули. Це все артилерія, ракети, ракети ми чули. Останній тиждень проживання в Краматорську ми чули практично кожної ночі щобільше, коли ми виїжджали на Київ, приземлилися 4 неподалік. Тому це зовсім інша зброя, зовсім інша війна, зовсім інше сприйняття.

– Що ви бачили через свою камеру? Якісь кадри, можливо, моменти вас найбільше вразили за цю поїздку?

Сергій Клименко: Найбільше вражає цього разу велика кількість загиблих, саме цивільних. Майже кожного дня є зйомка, на якій можеш зняти людей, які були дома або йшли в магазин, або просто спали, або ще щось – і вони вже мертві. Це найбільше повертає до реальності, тому що будь-хто може бути на їхньому місці.

– Чи були у вас такі моменти, коли ви, наприклад, знімали-знімали, а потім емоції зашкалювали, ви натискали кнопку і казали: "Я не можу це знімати, бо мені дуже важко"?

Сергій Клименко: Одного разу був такий момент, коли ми приїхали в Торецьк. Коли ми були тоді в Торецьку, нас навіть трохи посунули поліцейські з місця зйомки. Там були просто перед нами трупи сім'ї – бабуся, мати й онучка. Вони спали вдома і прилетіла ракета.

Ольга Калиновська: Це було пряме потрапляння в їхній будинок, трупи були побиті цеглою. І ми це побачили, ми були єдині, хто туди приїхав. Просто поліцейські нас не побачили, нас туди місцевий, який допомагав розбирати завали... Це була його знайома колега. Він був шокований, просто шокований. Я вперше побачила, коли чоловік (уже минуло напевне годин 5), він був весь брудний, тому що він розбирав цей будинок, – і він не відійшов від шоку. В нього були сльози, і він, як дитина був, абсолютно пригнічений. Мене вразила фраза "За що? От за що їх?". Він плакав і питав нас: "За що?". Потім він повів нас до поліцейських, де ми побачили ці трупи...

– Якщо порівняти професію журналістів і військових. Коли трапляється якась надзвичайна ситуація – військові свої емоції ховають і йдуть виконувати обов'язок. Така ситуація з професією журналіста, особливо коли ви знаходитеся в таких місцях, як вам вдавалося опановувати ці емоції і продовжити виконувати свій обов'язок?

Сергій Клименко: Я не знаю, я в цей момент якось… Доводиться якось абстрагуватись від цього лише для того, щоб зробити все, що я маю зробити. Я намагаюся, саме на той момент, не сприймати це, як щось справжнє, так само як і у випадку з Торецьком. Я чудово розумію, що відбувається, і потім, коли ми вже сідаємо в машину, їдемо, я можу повернутися до цієї реальності і якось із цим справлятись. Тобто намагаюся не дивитися поза об'єктивом.

Ольга Калиновська: Я навіть десь у думках порівнювала нашу роботу там із парамедиками. Вони завжди кажуть, що які б страшні не були поранення, вони не мають права на емоцію. Вони повинні врятувати людину, стабілізувати і довести її до медичного закладу. Так само у нас. Повинен працювати, ти повинен це відзняти, та по-людськи ти співпереживаєш насправді. Особливо цивільним із дітьми – коли не розумієш головою, як можна жити 3-4 місяці в підвалі, як можна жити, коли над головою постійно свистить. Це я зараз, зокрема, говорю про Сіверськ. Ти співпереживаєш, але ці емоції не відпускаєш. Ти можеш їх відпустити ввечері, коли приїжджаєш зі зйомки, зроблено вже сюжет, відправлено матеріали, потім починаєш думати: "А як же так?"

– Питання про журналістські стандарти. Ми знаходимося на своїй землі, ми є, в принципі, учасниками цієї війни. Як в такі моменти вдається, і чи варто взагалі дотримуватися журналістських стандартів?

Ольга Калиновська: Якщо говорити про журналістські стандарти, які проповідують BBC і т. д., – звичайно, що для них це легше: це не їхня земля, не їхня війна, вони можуть їхати навіть на окуповані території чи на запрошення в Маріуполь, чого я, в принципі, не розумію.

– Ви б НЕ поїхали?

Ольга Калиновська: Я б точно не поїхала. По-перше, я би звідти не виїхала, або навіть якби заїхала, то це, напевно, надовго було б. По-друге, я точно знаю з 2014 р., що людей пробивають емоції, і я намагаюся на війні зняти емоції, я не можу бути беземоційна, коли війна триває в моїй країні. Я ненавиджу ворога, я це прямо кажу! Я за те, щоб цього ворога знищити, тому що він прийшов на нашу землю! Звісно, це виливається в моїх матеріалах. В рамках! Тобто, я не матюкаюся і не опускаюся до рівня їхнього, припустимо, але я чітко даю зрозуміти, що це наша земля! Ворог прийшов – його треба знищити, крапка!

Сергій Клименко: В мене найбільше емоцій на війні викликають військові. Військові як особистості. Багато людей більше сприймає ООС, більше уваги чи, може, співчуття йде до цивільних. Але для мене кожен військовий, який там знаходиться, – це людина зі своєю історією, яка прийшла на війну. Тобто вона щодня, навіть коли спить у своєму розташуванні, може померти, – і це усвідомлено абсолютно. Всі ці люди мають сімей, коханих, матерів, сестер, які про них думають. Особливо цього разу я побачив дуже багато дуже стомлених людей, дуже-дуже стомлених.

Ольга Калиновська: От якось втома замішувалась на красі. Цього разу всі були красивими. Я не знаю, це якийсь феномен. Бійці красиві всі були. Це напевно, внутрішньо, хоча це контраст, вони були перетомлені: багато хто не спить, приїжджає з боїв, вивозить поранених – це дуже важко психологічно. Це відбиток накладає на них, але вони настільки всі красиві, от внутрішньо: вся ця сила, боротьба – все це назовні. До речі, щодо краси – це навіть зауважили наші глядачі, я так розумію, "із-за порєбріка", нас же теж дуже активно дивляться – ми знімали морпіхів, і там є військовий із псевдо "Ахіллес", красивий, як бог – це правда. Дуже гарний хлопець, молодий, активний. Ми знімали про затрофеїну російську техніку, і він говорив, що сам затрофеїв, здається, 5 "БМП-3" і 2 танки "Т-72" – особисто. І в мене є така розвага: іноді читати коменти під матеріалами, під сюжетами, і один комент був: "Ну, подивіться на них – ну, це ж не справжні! Він такий красивий, що таке враження, що він і напарфумлений там! Таких не буває!". Я не стала відповідати, тому що розуміла, що це, напевно, варіант "із-за порєбріка", але хотілось відповісти: "В нас всі там такі красиві!". Насправді дуже красиві!

Сергій Клименко: Це реальність. Не можна сидіти в тилу і знімати війну. Треба туди поїхати, щоб самим це відчути, і тільки таким чином люди відчують, що насправді там відбувається.

– Ви в цю поїздку поїхали з невеличким ноу-хау: приїжджали до військових не з порожніми руками – ви їм щось привозили. Можете розказати про свою мініакцію? Хто був ініціатором? Що ви возили? Про що вас просили, і як реагували військові?

Ольга Калиновська: Ми завжди, ще до великої війни, з Сергієм, особливо коли їхали на ніч, ніколи не приїжджали з порожніми руками. Завжди везли фрукти, овочі, енергетики – це дуже важливо, солодку воду, солодке. Ми розуміємо, хто що любить зазвичай. Уже ж дружимо з бригадами не перший рік, і тому навіть особисті вподобання знаємо. Цього разу "5 канал" доєднався до цієї акції.

Сергій Клименко: Завдяки нашим глядачам.

Ольга Калиновська: Так, завдяки нашим глядачам, які нам допомагали фінансово, ми мали можливість закуповувати трішки більше і продуктів, і смаколиків.

Сергій Клименко: Коли кудись приїздиш, перше до тебе питання: "Чаю, кави?", "Що вам? Чаю, кави, що зробити? Що ви будете?". Вони спочатку самі хочуть пригостити, напоїти чимось, бо з дороги треба, щоб ти щось поїв. І так само: коли приїздиш, щось привозиш, вони вдячні, звісно.

– Який настрій у хлопців у цілому? Що вони кажуть?

Сергій Клименко: Хлопці дуже стомлені, але ніхто не збирається складати руки. Тобто настрій такий, що все буде добре.

– Є історії, що нам довелося вже залишити Сєвєродонецьк, частину Лисичанська – це якось їх демотивувало? Не говорили вони?

Ольга Калиновська: Ні! Навпаки! Насправді коли хлопці розуміють, що відбувається відхід заради того, щоб зберегти життя – а вони це прекрасно бачать – а особливо: що той підрозділ безпосередньо там, то навіть є якісь пропозиції, що "давайте ми пересунемося, займемо вигідніші позиції ось тут і збережемо життя". Це абсолютно нормально. Тому що важко, коли ти вивозиш поранених, важко, коли вивозиш убитих... І якщо розумієш, що там, умовно кажучи, 500 метрів рятують життя твоєму підрозділу, то ти розумієш, що це потрібно робити, і не потрібно розвивати ніякої зради. Я переконана, що ми всі ці землі обов'язково заберемо назад, уже починає йти західна зброя. Західні зразки зброї дуже допомогли, особливо на Бахмутському напрямку, тому що там зараз потужні артилерійські дуелі, і завдяки тому, що підтягнулася арта західна, росіяни сильно відчули насправді.

– Ми бачимо, скільки за останні декілька тижнів було знищено по тилах противника командних пунктів, складів з боєприпасами і т. д. Розуміємо, що це запрацювали HIMARS-и та інша техніка. До речі, якось виговорювали з військовими стосовно західної техніки? Як відбувається процес їхнього ознайомлення з іноземною технікою?

Ольга Калиновська: Пересування техніки ми бачили постійно. Везуть саме західні зразки, чули, коли працювали з артилерією, але нашого і радянського виробництва, ми працювали з "Акацією" 152–го калібру і з "Піонами" 203–го калібру – це найпотужніший калібр серед ствольної артилерії, дуже потужно працювали хлопці.

– І, власне, ми зараз маємо війну артилерії, по суті.

Ольга Калиновська: Абсолютно! І щобільше, якщо артилерія 2014–15–го працювала, – то вони зараз кажуть, що з тим не можна порівняти, скільки вони вистрілюють боєприпасів. Ми зустріли артилерію, яка працювала на Київському напрямку – там просто фантастичні історії: як вони громили колони, громили командні пункти. Зараз тим самим вони займаються. І зараз це порозуміння в армійців ще сильніше, тому що піхота прекрасно знає, наскільки артилерія їх береже. І коли ми знімали артилеристів, ми запитали: "А ви чуєте відгуки від піхоти, як вони про вас відгукуються?", нам артилерист сказав: "Так, вони нам присилають масло, чорну ікру і батон – це у нас така співпраця". Звичайно, це жарт, але насправді і з піхотою спілкуючись ми чули: "Коли працює артилерія – ми спокійні абсолютно, тому що без артилерії ми тут голі". Особливо зараз, коли ми розуміємо, яка проти нас іде сила, і жива сила, маю на увазі росіян. І артилерійська сила. Тому, власне, кожен рід військ – потужний. Морпіхи теж потужні, тому що це ті люди, які зараз по шматочку йдуть уперед – в них гасло таке. Вони наступають і роблять, і кожен робить на своїй ділянці фронту все від нього залежне, щоб щонайменше оборонити Україну і території, а взагалі бажано – піти вперед. Поки що це важко, тому що треба багато зброї.

– При такій важкій, страшній війні гумор наявний? Сміялися багато з військовими?

Ольга Калиновська: Сміялися переважно, коли приїжджаєш до них просто в гості. Тому що коли приїжджаєш на зйомки, особливо. А хоча ми встигали з артилерією і так посміятися.

Артилерія – це було так: ти приїхав, і тобі кажуть: "Так, от тобі окопчик, сюди падаєш, якщо зараз буде обстріл". "Так, йдемо дорогою чи лісом? Ні, йдемо лісом, тому що дорогою можуть бути російські дрони". І ти ідеш тим лісом і розумієш, що там до тебе ніхто не йшов, і уже всі штани, брюки зелені, всі руки зелені, ти пробираєшся крізь ці чагарники, приходиш, а зараз кажуть: "Буде постріл!". Ми не встигли налаштуватися – уже був постріл. І ми такі: "Серьожа, а що будем знімати?", – "Ну, добре. Давайте ще один постріл". – "Ну, давайте, тільки ви ось, будь ласка, так кадруйте, щоб не було нашу артустановку. Добре?" – "Добре".

Чекаємо, чекаємо, чекаємо. Бабах! Заклало вуха. "А тепер бігом зібралися і побігли назад. Тільки цього разу дорогою, тому що, вибачте, ми вже не можемо продиратися". Оце так приблизно. Дуже швидко. Артилеристи за нас дуже переживали, оце відчувалося. Тому що "на нуль" до піхоти тяжко було потрапити. Артилерія трішки простіше, але й вони дуже переживали. Тому що розуміли, що особливо коли в тебе 203-й калібр, ти теж розумієш, що сюди може прилетіти, і теж калібр не менше. А тут журналісти. І вони так підходять: "Так, ну ви вже все зняли? Давайте, давайте напевно будем їхати". Тому що хлопці переживають.

– Про ще одну людину поговоримо, без якої, в принципі, не могла бути ваша поїздка – це ваш водій. Який возив вас, і йому потрібно дуже швидко маневрувати. Водій завжди залишається за кадром, але це важливо.

Сергій Клименко: Водій – це дуже важливо в цій ситуації. По-перше, дуже важливо вчасно приїхати на зйомку, вчасно забрати тебе з місця, де знімаєш. Зазвичай так буває часто, коли тебе треба забрати, коли починається гаряче, — йому треба швидко заїхати, розвернутись і вивезти нас звідти. Дуже часто від водія залежить життя всієї нашої команди. Сергієві ми дуже вдячні, тому що він робив усе дуже професійно, швидко. Коли ми в Сіверськ виїжджали, почало дуже близько падати все навколо нас, і він не розгубився і дуже швидесенько нас вивіз звідти.

Ольга Калиновська: Взагалі, в Сіверську – він герой. Поки ми скакали, як зайці, і мали можливість скакати насправді, не розуміючи, де що приземляється, Сергій сидів у машині. В Сіверську проблема в тому, що там нема, де сховатися. Там широкі вулиці й просто будинки. І заїхати навіть просто за якийсь будинок сховатися – немає де! Тобто він стояв на вільному просторі.

Якщо ми могли бігати і в нас якась була ілюзорна ймовірність, що ти кудись втечеш, він втекти нікуди не міг – він стояв. Він вивозив нас із Сіверська дуже швидко і без емоцій, до речі. Це теж дуже важливо, тому що в мене була одна емоція – крик "Сергій, давай швидше!", коли я побачила, як піднімається поруч із нами пилюка. Тобто приходи були. По-перше, ми виїжджали – ми вже почули, що приходи близько, а коли ми їхали – ми побачили і чули теж, що приходи лягають паралельно з дорогою. Я в цей час не кричала, сказала: "Сергій, швидко, швидко". Він без емоцій натиснув на "газ" і виїхав. А ще я йому дуже вдячна: я хотіла переночувати на позиціях, ну, не зовсім на позиціях, а близько. Один раз у Бахмуті, а другий – біля Пісків, але в останній момент було і там, і там відносно тихо. І я в останній момент вирішувала, що "ні, ми, напевно, поїдемо додому – там хоч якесь ліжко. А нам завтра рано-рано вставати". І йому доводилося двічі їхати вночі – це важко насправді. Один раз ми їхали в комендантську годину, нас на блокпостах, м'яко кажучи, вітали. Ми показували, що маємо право працювати в комендантську годину, але це нікого не надихало.

Вночі було їхати важко, а він їхав і мовчав, і навіть нічого поганого в мій бік не говорив, хоча я напевно, як водій, сказала б.

– Порівнюючи професії військових і журналістів... У військового немає вибору: є наказ – він їде воювати. У вас є вибір: ви можете поїхати на фронт, можете не поїхати. Ви маєте на це право. Чому ви не відмовляєтеся до цього часу їздити на фронт? Чому це особисто для вас важливо?

Сергій Клименко: Ми б не відмовлялися їхати на фронт, тому що робимо те, що можемо, щоб підтримати тих, хто робить для нас усе, хто ризикує життям кожен день, щоб ми жили, могли рідше чути повітряні тривоги, мали змогу пити каву, прокидатись, готувати сніданок, робити все в буденному житті... Тому ми намагаємось підтримати і зробити все, аби якось допомогти тим хлопцям і дівчатам, які забезпечують наше мирне життя і спокій.

Ольга Калиновська: Якщо чесно, в мене вибору не було. В тому сенсі, що я не уявляла, як 8 років їздила і знімала бійців – власне, з цього починалася моя програма – з бажання показати більше. Не в сюжеті на 3 хвилини, а в програмі на 20 хвилин, – хто нас захищає. Я дуже багато зробила програм про бригади, і я вважаю, що це правильно. А зараз не поїхати тільки тому, що там гаряча фаза? Да, там страшніше, там можеш потрапити під обстріл. Але це ще більша мотивація їхати і показувати військових, які там стоять, якою ціною зараз бережеться цей відносний мир на якійсь частині України. Показувати російські злочини, розбомблені будинки, вбитих цивільних. Я знаю, що я це вмію і можу, і я знаю, що це вміє і може Сергій. Я йому шалено вдячна, що коли я запропонувала – не було ні секунди роздумів. Це людина, якій я 100% довіряю, і з якою я їду з упевненістю, що нам усе вдасться. Тому в мене вибору не було, і я дуже щаслива, що я поїхала туди і я буду далі туди їздити.

– Я дякую за вашу мужність і за те, що ви тримаєте цей інформаційний фронт.

Сергій Клименко: Дякую.

Ольга Калиновська: Дякую, навзаєм.

Читайте також: 24 лютого, Гостомель: як строковики Нацгвардії дали свій перший бій – і поламали плани рашистів

Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.

Попередній матеріал
Броньовики MLS Shield для десантників на фронті: як небайдужі оснащують ЗСУ технікою та авто – сюжет
Наступний матеріал
ООН, Червоний Хрест та МАГАТЕ: чи ефективними виявилися міжнародні організації в умовах повномасштабної війни – сюжет
Loading...