Володимир Коротя (позивний "Повстанець") – ветеран, учасник бойових дій на Донбасі 2014-2016 рр. 2,5 роки воював у складі розвідвзводу одного з батальйонів 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. До 2014 р. – харчовий технолог. Після АТО написав книгу "Пригоди Фантома", присвячену темі сприйняття учасником бойових дій мирного життя. Депутат Бучанської міськради. Під час повномасштабного вторгнення росіян 24 лютого 2022 р. організував та очолив добровольчу ротно-тактичну групу "Ірпінь", завдяки якій росіянам не вдалося прорвати оборону добровольців у районі ТЦ "Жираф". Після визволення передмістя Києва – став військовослужбовцем сил Тероборони та брав участь у боях на Бахмутському напрямку. Нині – командир 1 стрілецького батальйону 3 ОШБр.

Перша публікація цього матеріалу відбулася у липні 2022 року. До Дня українського добровольця – пропонуємо ознайомитися із ним.

– Я вітаю вас.

– Добрий день.

– Багато учасників бойових дій або ветеранів говорили, що ми готуємося до війни, і багато хто говорив, що велика війна ще попереду. Для Вас 24 лютого особисто новиною або несподіванкою?

– Коли ми звільнились зі служби, ми знали, що путін не дасть нам відпочинку і просто так нас не відпустить. Коли почали отримувати дзвінки, скажімо так, від міжнародних служб розвитку про стан справ, які відбувалися на кордоні, ми в голові вже вибудовували пазли: як це воно буде відбуватися.

І за місяць до подій почали проводити серйозні вишколи для цивільних. На рейках наших вишколів люди казали: "О, ми вас бачили в фейсбуку. Ми до вас приходили на вишколи". І вони ставали до наших лав таким чином. Ми цивільним давали за 3 год курс матеріалу, який людина проходить у навчальному центрі військовому за 3 місяці. Девіз приблизно був такий: "Дивись на мене, роби, як я, роби краще мене!"

– Ці люди прийшли 24 лютого до вас?

– Приблизно 100 на 100. Тобто десь 100 служивих і 100 цивільних, як каже мій начальник медичної частини, – людина вийшла на вулицю і потрапила на війну.

– 24 лютого від чого ви прокинулися і що ви почали робити в цей день?

– Приблизно о 6 год ранку я прокинувся від вибухів. В мене квартира в Бучі, я забіг одразу в ванну, став у дверному пройомі й почав розуміти, що це не може бути артилерія, це не можуть бути танки і це не може бути система залпового вогню. Чому? Тому що я розумію, що в нас 100 км до кордону – за цей час вони ж не могли телепортуватися. Я зрозумів, що це були ракетні удари, тому що все інше таку відстань не змогло б здолати. Одразу в нашій ветеранській групі було оголошено червоний код. Ми почали збиратися, за годину ми десь зібралися.

– Як ви розподіляли ролі: хто що має робити, де маєте вибудовувати лінію оборони, хто куди біжить? У вас не було зброї на той момент. Як ви це все організовували?

– Одразу на цих рейках дружньо-товариських почали визначати молодших командирів. Тобто командирів груп або командирів взводів, приблизно так. І делегувати задачі цим людям. Ми вибудовували одразу армійську систему. Розгорнули карту, в нас було дві панівні висоти: одна в Бучі, на Мельниках, там же якраз була розбита колона 80-та аеромобільна бригада наша, там недоцільно було займати оборону. Тому що вона прострілювалася авіацією вже в перший день, з аеропорту, прострілювалася гелікоптерами, і плюс в мене є ще підозри, що туди били ракетами "Іскандер" із білорусі. Займати там було щось недоцільно, тому що це була б втрата особового складу. Наступна висота була на (ТЦ – ред.) "Жирафі".

"Насправді це дуже стратегічне місце, тут було облаштовано багато вогневих позицій. Позиція називалась "Мішки", "Міксери", "Йожі". Основна функція – спостереження за мостом, за рухом механізованої техніки, яка виходила з Бучі, за висотними будинками, які знаходились праворуч. Плюс контроль вулиці, яка ліворуч. По цій вулиці було багато нових позицій, штаб в адмінкорпусі. На 2-3 поверсі наші казарми в перші дні були, днів 5-6, але будівлю повністю вже почали розкладати – залишати особовий склад там не було можливим, усі вже знаходились у бомбосховищі. І було поділено навпіл: одна половина для цивільних, інша – для військових".

– У вас не було техніки, не було озброєння, я так розумію?

– Називаємо це для цивільних – "важкого" озброєння. Так. У нас була своя офіційна зброя, зареєстрована.

– Особиста?

– Так, нагородна зброя в багатьох була. У нас були інструктори зі снайпінгу, свої снайперські гвинтівки були.

– Але ж проти, умовно кажучи, танків це не працює?

– Правильно, але в нас не було важкої зброї. Мною розроблялась система заволодіння або отримання важкого озброєння. З розбитої колони 80-ї аеромобільної бригади ми з надзвичайними потугами витягнули три "БТР", сюди їх пригнали – це "БТР-80" – тут крутили їх: два ми поставили в стрій, третій стріляв, але не їхав, не змогли зробити так, щоб він їхав.

В Ірпені є частина Нацгвардії. Вона була піднята по бойовій тривозі і виведена в Київ. Вони забрали тільки особисту зброю. Тобто ми зайшли, виявили якусь частину бронежилетів, касок, аптечок, засобів захисту. Плюс у боксах було два "БТР": "БТР-80" і бронеавтомобіль типу "Козак", але вони не їхали. Тобто коли військові відходили, вони забрали акумулятори, повирізали електрику.

Так сталося, що в першу ніч, з 24 на 25, з аеродрому вони вже били з міномета по території цієї військової частини.

Ми фактично під мінометним вогнем накрутили ці два "БТР", завели. І коли ми починали виїжджати, то приїхали ці нацгвардійці, 4 людини, і кажуть: "А ви хто? Ми приїхали ремонтувати БТР". Кажу: "Та ми вже його відремонтували". Вони: "Як ви його зремонтували, якщо він не їхав?". Тобто ми вночі без світла під мінометним вогнем завели два "БТР", "БТР-80" ми їм віддали, а бронеавтомобіль "Козак" забрали собі.

– Хто ці люди, які це все ремонтували в таких умовах?

– Ветерани!

– Ветерани? Ваші побратими? Це ті люди, які вже воювали, які мають досвід? Тобто, умовно кажучи, за добу з 24 по 25 ви вже знайшли собі озброєння більш-менш, хоча б якісь засоби захисту, у вас була сформована ваша рота, і ви почали вибудовувати лінію оборони?

– Спочатку ми почали думати, яким чином заволодіти ще більшою кількістю механізованих засобів. Ми робили рейдерські напади на колони російські, коли вони ще не були великими, і заволодівали їхніми механізованими засобами.

– Скільки ви таких рейдів зробили?

– Рейдів було десь шість. Не з самого початку. Сумарно ми заволоділи 12 механізованими засобами.

– Це фантастика. Ви збираєтеся в місті, організовуєте військовий підрозділ, проводите рейдові дії на противника, хоча на той момент ще ніхто до кінця не розумів, що відбувається. Як це все приходило в голову, що треба робити саме так?

– Коли я служив у розвідці, в нас була контрдиверсійна боротьба, тобто боротьба з диверсійними групами, проникаючи піхотними частинами. Я розумію, як це робити, але й розумію, що проти механізованої колони без механізованих засобів ми не зможемо зупинити механізовану колону.

Другий військовий фах в мене – командир "БМП-2". На (військових навчальних – ред.) зборах вчили ми організацію оборони на висоті мотопіхотної роти, підсиленої механізованими шляхами. За цим посібником усе я тут облаштовував. Основні в нас були шляхи – це зайняття правильних вогневих позицій, зайняття і підготування укриття для особового складу: укриття у нас було, плюс ми копали, заглиблювались, і маневровість, тобто рух. Ми побудували тут засідку так, що коли колона на нас вийшла – вона взагалі не знала, що ми тут є, і шляхом постійного маневрування ми змогли знищити близько 11 "БМД-2".

– Скільки на вас йшло техніки?

– 101 одиниця, зокрема – "БМД-2", і плюс танки. Це перша колона.

– І в цей перший бій вам вдалося вибити 11 з тих 101?

– Так.

– Це зупинило наступ на Ірпінь тоді?

– Нам у Бучі суттєво допомагала артилерія і "Байрактари". Тобто комплексний був успіх. Артилерія і "Байрактари" працювали чому? Тому що ми тут стримали, зупинили рух механізованої колони – це дало можливість "Байрактару" навестись. Але і водночас це все, що сюди виїхало, вибігло, це теж треба було знищувати. Тому що наша задача була – не пропускати в місто за будь-яку ціну.

Отжимали цю і паралельні вулиці. Міксер будівельний, який заливає бетон. Ми ставили три міксери: два перекривали дорогу, один – позаду, для чого? Вночі ми один переганяли міксер, третій ставили сюди, відганяли один міксер на 500 м уперед, другий підганяли і третій. І так по 500 м з усіх сторін постійно віджимали. І ми таким чином віджали 7 вулиць. Що це нам давало? По-перше, нам потрібно було, оскільки вулиці прямі, їх дуже складно тримати, тому що виїжджаємо – і зразу простріл – нам потрібно було гасити цю вогневу дальність. Яким чином? Ми їм пересували міксери на 500 м, тобто ми їм зменшували вогневу дальність на 500 м, таким чином ми могли ховатися за цими міксерами і собі збільшувати вогневу дальність на 500 м. На висотні будівлі заходили хлопці, ставили спостерігачі пости, у нас виникав комунікаційний зв'язок. Знизу ми підпирали їх міксерами, зверху вели спецпризначенці спостереження – з лікарні, з інших висотних будинків. Що це нам давало? Ми закривали фланг, закривали одну частину фронту, вели згори спостереження і, відповідно, з іншого флангу штурмові групи заходили і вичищали вулиці вогневим контактом. Ворога підпирали: закривали міксером і ткутом. І заганяли ворога, виходить, у вузьке місце шляхом постійного контролю, перекриття вулиць. І в нас, грубо кажучи, треба було штурмувати не з усіх сторін, а тільки з однієї могли заходити штурмові групи. Дуже велику проблему зв'язок становив. Тому що у них працювали РЕБи, РЕПи. Там все глушилось.

– Завдяки вам, тому, що ви тримали позиції тут, завдяки вашій тактиці, скільки відсотків міста вам вдалося вберегти від окупації?

– Десь 70%. Москалі діяли прогнозовано, по книжці, їх можна було спрогнозувати. Ми імпровізували, рухались, маневрували, нав'язували їм свій бій. Ми не вступали з ними в прямий бій, намагалися не вступати. Тому що, якщо вступати з ними в прямий бій – ми були б у програші. Але ми скрізь шляхом маневрів нав'язували. Після того, коли тут було розбито все, що сюди виїхало, вилізло: колона вийшла о 7 год. 40 хв – о 10 год. 40 хв ми робимо контрнаступ. Висуваємося в Бучу, захоплюємо там чотири робочих механізованих засоби, виводимо сюди, на (ТЦ – ред.) "Жираф". І вони починають здаватися в полон. Хотіли здаватись з білим прапором, величезним простирадлом махають. Ми не стріляли – вони продовжували стріляти з гранатометів. Ми дали їм одну спробу, другу, третю – вони не хотіли. Не захотіли здаватися. Ми знищили в кінці колони ще 4 "БМД" і десь близько 30 десантників.

– Це були десантники?

– Все була псковська десантура виключно.

– Нам же розповідали про "другу армію світу", еліту і так далі. Ви відчували, що вони приналежні до якихось елітарних підрозділів по тому, як вони вели бої тут?

– З псковськими було дуже складно. Вони навчені, професіонали, вони провели роки на полігонах, і вони прийшли сюди з однією метою – вбивати. Ми не дали їм цього, не давали реалізувати їм це, ламали їхні плани.

Нам було страшно, але в перші дні ми зрозуміли, що цей страх, який є в нас, ми повинні нав'язати ворогу. Ми повинні зробити, щоб страх ворога був вище нашого. Сюди вони лізли чотири рази.

– І чотири рази ви їх розбивали?

– Так. Ми постійно писали "Добро пожаловать в ад, мы всех вас ждём". Не знаю, чи вони читати не вміють, ми російською мовою спеціально писали.

– У них же ж був наказ – іти вперед.

– Я не хочу це обговорювати, але я цього не розумію. Тут було багато підрозділів: мотопіхота, мобілізовані, навіть сирійські найманці були.

– Зі сторони росіян?

– Так. На "Караван Гала" 114 бригада морської піхоти (Архангельськ). Тобто я не можу зрозуміти... Люди купались у Білому морі, і їм чогось не вистачало в житті. Ну, всі були знищені.

" – Аж на залізниці були загиблі москалі.

– Тобто можна говорити про ближній контактний бій?

– 20 метрів, може.

– А з чого ви перестрілювалися?

– Все, що під рукою траплялося.

– Вони з чого в вас стріляли?

– "БМД-2": 30-мм автоматична пушка. "БМД-1", "БМД-3", 100-й автоматичний міномет, "БМД-4", танки. Артилерія і наша включалась, і їхня. І стрілкотня: кулемети, автомати... Тобто в них група забігла за "Жираф", десь осіб 30. Ми звідти почали заходити. По залізниці вони потім пробували прориватись, залізницю тримали.

– А якщо говорити про співмірність сил, як би Ви оцінили наші і їхні в кількісному показнику?

– Їх було дуже багато. Ми знищили десь 200 псковських десантників, і в нас рота 200. При тому ми всі їхні механізовані засоби знищили – вони все ще не закінчувались. У нас було п'ять механізованих засобів, а в них 100, це значить 20:1."

– 24 дні ви тримали тут оборону, з цього боку ви не дали можливості зайти росіянам, правильно?

– Це при тому, що міст був цілий.

– Є інформація, що ви допомагали евакуюватися цивільному населенню. Як відбувались евакуаційні місії?

– Це було психологічно дуже складно. Повинен бути повний контроль емоцій. Коли були маленькі групи на автомобіль – 3, 4, 10 осіб, 20 – з цим можна було впоратися. Але коли виходили групи 200-300 цивільних, і позаду вилазили москалі або на механізованих засобах, або пішим строєм, або зачосувались в строй цивільний – це було дуже складно психологічно.

У нас були сформовані відповідальні загони. Тобто людина вночі стояла на бойовій позиції, а вдень займалась фільтрацією. Натовп жінок, дітей ми одразу відправляли на бомбосховище, чоловіків – праворуч. У всіх перевіряли сумки, папери, розмовляли: "Хто тобі дав команду виходити? Чому ти не вийшов раніше? Кого ти бачив? Які тобі давали накази?". Тобто виявлення агентури чи неблагонадійних. Були і колаборанти, і москалі були.

– І навіть військові їхні?

– Так. Не дуже багато, але були.

– Вони були одягнені в цивільних?

– Так.

– Після цієї фільтрації ви вже відправляли людей далі?

– Ні, ми відправляли їх у бомбосховища, і вночі їх вивозили. Тому що вдень усе було простріляне – вивозити неможливо.

– Скільки, за вашими оцінками, вам вдалося евакуювати людей?

– Не скажу, що я рахував. З того, що бачив, – це тисячі. Мінімум жило в бомбосховищі 200 цивільних.

"Населення "офігевало" від того, що взагалі ми тут робимо. Міст був підірваний через Романівку, лежало 3 дощечки через воду і мотузка була натягнута. По цій мотузці переходили на ту сторону. Люди домовлялися зі своїми із західної України родичами, які привозили їжу. Плюс військовим привозили БК – і ми вночі ящички всі переносили. Все так: вода, три дощечки і мотузка. Тобто і люди, хто родичі, хто не виїхали – от такий ланцюг – допомагали.

– Були якісь ситуації з цивільними? Наприклад, історія, яка вас дуже сильно вразила?

– Найскладніша ситуація була, коли ми зачищали лісову Бучу, там, де виїзд із Гостомеля на "Сіті Маркет". Міст був уже підірваний на Горенку, на Ірпінь. Дуже багато цивільних, дуже. Жінки, діти – це було трохи складно.

– Яку б роль ви відвели своєму підрозділу в обороні Києва?

– Ну я ж не військовий аналітик, щоб проводити паралелі.

– Але з власних відчуттів, з того, що ви бачили, що ви пережили?

– Якщо б ми їх пропустили до Романівки – Академмістечко було б знищено.

– Це вам хтось сказав, що ви не маєте їх допустити, чи це було ваше внутрішнє бажання і те, що ви все от зробили?

– Самі собі придумали такий наказ. Ніхто такого наказу не давав.

– Коли вони пішли за кордон, що ви відчули?

– Існує думка, що вони втекли і в них панічна втеча. Ми скрізь їх витісняли, витісняли, тиснули, виштормовували, прикривали, закривали артилерію. Тобто не було такого, як люди думають, що вони встали і просто пішли. Ні! Ми скрізь їх витискали, пригнічували, підганяли, вибивали, підштурмовували.

Дуже складно було міські бої вести, коли вони зайшли з тої частини міста, і ми вже були на 270 градусів оточені. Чотири рази до мене приїжджали військові і казали: "Здавайте цю позицію: тут тримати щось безглуздо". Ми казали: "Ні"

– Чому ви її тримали?

– Тому що нам не було куди відступати. Усе.

– Тобто ви готові були тримати її до кінця?

– Ми б не відійшли від цієї позиції.

– Але ви реально, крім того, що вивезли 23 000 цивільних, ви ще й втримали цю частину міста і не дали можливості зайти ворогу і робити звірства в цій частині. Вам дякували за це місцеві жителі?

– Та, ну... Я ветеран. За що мені дякувати? Мені не треба ніяка подяка. Все, що я робив, – я робив в інтересах держави, а не для вдячності.

– Ваша війна 2014-16 рр. і ваша війна 2022 р. – чим вона відрізняється?

– Тут було дуже складно. Просто ворота пекла відчинилися.

– Але ж вашому підрозділу вдалося зачинити ці ворота?

– Ми постійно мотивували одне одного націоналістичною ідеєю. Ми жили заради ідеї і живемо націоналістичною ідеєю. Тричі на день ми ставили величезні колонки і грали, співали Гімн під обстрілами, під артилерією, під всім. О 6 ранку, о 12 дня, й о 6 вечора.

Якщо впав морально-вольовий дух і ми не могли вже співати Гімн (ну ти ж не будеш його, як папуга, 100 разів співати), ми збиралися, я заходив у кожний окоп, вставав у повний зріст, якщо люди не могли вже вставати, співали "Червону калину" і "Гуцулку Ксеню", повстанських пісень, українських пісень. І коли одна людина починає співати, спочатку це виглядає глупо, коли підхватить інша і коли співають всі повністю, дивляться одне на одного, розуміють підтримку, – це працює.

– І що хотіли б сказати тим людям, які були поруч з вами 24 дні, які продовжують тут, які хотіли стояти до кінця, ваші побратими?

– Та вони і так все знають. Дякую всім за службу, постійно, кожному. Слава Україні! Слава Нації!

– Смерть ворогам!

"Знаю, де кожна позиція. Хто як міняв, змінював коди, системи кодування. Як зміна постів відбувалася, переговори в ефірі... Все пам'ятаю".

Нагадаємо, американські сенатори передали до Комітету з міжнародних відносин Сенату США проєкт резолюції про визнання дій росії в Україні геноцидом.

Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.