Юрій Гудименко (34 роки, народився у Запоріжжі) – український політичний діяч, лідер руху "Демократична Сокира". Блогер, телеведучий, публіцист, за освітою – історик. До 24 лютого 2022 р. вів активну політичну діяльність. Каже, що політичним активізмом захворів ще на початку 2000–х, коли підлітком побачив по телевізору акцію "Україна без Кучми" та тамтешні бійки з міліціянтами: "Мені аж дуже сподобалося, потім це разом із футбольними пристрастями переросло у прихильність до націоналізму". Нині – військовослужбовець Збройних Сил України, сапер.

– Привіт!

– Привіт!

– Юрію, хотілося б зустрітися за інших обставин, але вже як є. Як ви почуваєтесь сьогодні?

– Набагато краще, реально набагато краще.

– Аніж?

– Точно ніж 27 червня. Тепер із кожним днем краще, все нормально, все стабілізувалося.

– У тебе дуже великий послужний список: блогер, публіцист, політик, громадський діяч, активіст, військовослужбовець. Ким ти сьогодні себе відчуваєш?

– Я як був, так і залишаюсь військовослужбовцем Збройних Сил України, молодшим сержантом. Просто поранений, тимчасово не на службі фактично. Але я ж встану на ноги, на обидві, і повернусь! Будемо знову робити смерть ворогам.

– Політика сьогодні в своєму житті який відсоток займає?

– Не актуально. Політики в країні нема. Вся політика, яка в нас є в країні, фактично, зараз має бути присвячена лише одному питанню: як ми можемо убити більше росіян. Всі політичні ігри мене відверто дратують, тому що це настільки огидно і настільки не вкладається в голові, коли ти на передовій, умовно кажучи, що огидно реально, якесь внутрішнє відношення. Політика, зрозуміло, що потрібна: це невід’ємна частина життя, невід’ємна частина будь–якого суспільства. Але зараз ця політика має бути присвячена виключно перемозі, і все, що їй заважає – має бути викинуто самими людьми з суспільного простору.

– Ти очолював доволі потужну політичну силу, хоч і молоду. Як тобі момент, коли ти став сапером, і, коли ти став звичайною бойовою одиницею, коли вже над тобою є командири, є певна військова субординація? В тебе не було трохи когнітивного дисонансу, що раніше керував ти, а зараз керують тобою?

– Трошки було, звичайно. Але це дуже швидко лікується банально. Тому що у нас був дуже класний підрозділ, і є дуже класний підрозділ, і класний батальйон. І відповідно, так як я волею долі став сапером, не стрільцем там, не звичайним піхотинцем, а сапером. Тобто людиною, що повинна мати якісь спеціальні навички, то, відповідно, з самого початку ми прислуховувалися до людей, які мають досвід. І, відповідно, тут не було ніяких невідповідностей, тому що ти розумієш, що твої знання наближені до нуля, але тобі потрібно їх все більше, більше, більше, тому ти дослуховуєшся до більш досвідчених товаришів. І це було дуже круто, ми дуже круто співпрацювали. В нас у підрозділі було багато менеджерів, директорів, управлінців, ну і, здається, ні в кого не відбулося жодних проблем із цим. Навпаки – за короткий час кожен зайняв відповідне місце, яке йому найбільше підходить. Це було дуже круто.

– Чи можна щось зі служби в армії перенести, можливо, згодом, коли ми переможемо, в політику?

– Складно. У нас був досить особливий підрозділ, тому що сапери виконують специфічні задачі, і, відповідно, у нас досить специфічно в підрозділі було все влаштовано. Але війна набагато чистіша, ніж політика. Тобто в політиці все дуже складно, дуже непросто, там потрібно багато…

– Бруду?

– Так, ти фактично розумієш, що які б у тебе не були чисті думки, чисті ідеї – все одно ти будеш у бруді як мінімум – по коліна. Це факт.

– А в чому війна чистіша?

– На війні все зрозуміліше, тобто на війні є конкретний ворог, конкретні задачі, на війні є командири – все дуже просто. І не зважаючи на те, що це складно водночас, тому що армія – це величезний механізм, він не працює ідеально в жодній країні світу, але ти точно знаєш, де ворог, ти точно знаєш, що знищити його будь-яким чином – це правильно, і це, в принципі, всі знання і факти, які тобі потрібні. А в політиці, пригадайте, скільки років ми жили поряд з відвертими ворогами, просто відвертими.

– Зрадниками, так?

– Так, і ми всі знали, хто вони.

– А вбити їх не можна просто так.

– Але так. Якщо ти проти них щось робиш – ти порушуєш закон України і відповідаєш по ньому. І, скоріш за все, після війни нам також із цим жити. Тому що зрадників не так багато зараз залишилось, але вони є, і після війни нам доведеться з ними розбиратися по закону – на війні простіше набагато.

– Колись про тебе сказали, що ти – романтичний політик, тому що на перше місце поставив любов, потім у тебе була влада, і гроші взагалі неважливі. А чи є місце романтизму на війні, з твого досвіду?

– Звичайно. Війну саму по собі, мабуть, можна сприймати як романтичну. Це я вже мовчу про те, що зараз постійно мене витягає дружина, і я їй за це надзвичайно вдячний. Вона зі мною з першого дня – з мого поранення. Без неї я б не впорався – це абсолютний факт. Але сама по собі війна – романтична інакше: там є якась кіношна романтика. І цей постмодернізм, коли щось кіношне поєднується із чимось страшним або смішним, але справжнім у житті – воно виглядає абсолютно неймовірно. Наприклад, скільки разів у нас була традиція: ми на виїзди на Харківщині, сідаємо, завантажуємо "Пікапчик", сідає наша група, ми вмикаємо музику часів В’єтнамської війни і їдемо по Харківщині. І це поєднання чогось із Френсіса Форда Коппала "Апокаліпсис сьогодні" і сучасної війни. В цьому є якась романтика, тому що ти розумієш, що ти і кожна людина в машині відчувають щось незвичне. Тобто є якась нова емоція – і, можливо, в цьому романтика. Плюс ми всі – коли помотало нас по країні: і по Київщині, по Харківщині, і на Донеччину заїжджали – бачили, наскільки красива в нас країна, неймовірно красива. Можливо, зараз ми дивимося на неї трошки іншими очима, аніж раніше. Тому що раніше це було – просто природа.

– А зараз як ти це сприймаєш?

– А зараз – це земля, за яку ми воюємо. Ти дивишся на це і розумієш, що не хочеш нікому це віддавати. Ти готовий зробити все, аби ця краса, ця природа залишалася нашою назавжди.

– А чому ти вирішив іти воювати саме зараз, у 2022 році, чому ти не прийняв таке рішення в 2014 чи 2015 р.?

– Я прийняв присягу 2015 р. 2015–го в нас формувався загін у Запоріжжі, експериментальний, щось накшталт Тероборони, тільки воно так не називалося. Це було єдине, куди мене взяли без якихось умов, тому що в мене “білий квиток” – я астматик із дитинства. Я там відслужив, прийняв присягу, ми пройшли якесь навчання – на цьому все фактично скінчилось, тому що тоді вже армія була більш–менш укомплектована. Коли останніми роками почалося розкручування Тероборони як окремого роду військ, довелося зробити кілька хитрих кроків, і наприкінці минулого року я підписав контракт із Теробороною. Я зміг підписати з білим квитком фактично, тобто пройти ВЛК. А вже коли розпочалася велика війна і почалася мобілізація, в мене вже контракт резервіста – в армію забрати мене зобов’язані, тому кроку назад ні в кого немає.

– Тероборона – це, в ідеальному світі, коли ти захищаєш свій дім безпосередньо, але ми знаєм, що ти поїздив різними регіонами, не тільки Київ. Ти розраховував на те, що тобі доведеться ще кудись їхати?

– Мені, якщо чесно, без різниці, тому що я родом із Запоріжжя. Тобто навіть захищаючи Київ, в якому я живу останні 4 роки – це ж не захищати місце, де я народився, це захищати місце, де я живу. Зважаючи на характер війни – немає вже прив’язки Тероборони до своєї будівлі. Тому що де б ти не був, якщо ти не воюєш – то до тебе прийдуть. Я до цього був готовий, я до цього ставився спокійно, і коли був вибір – їхати чи не їхати, далі воювати чи залишатися в Києві, коли вже росіяни вийшли з Київської області. Я, звичайно, зголосився, і ми двіжанули на Харківщину.

– Ти був в Ірпіні, в районі торгівельного центру "Жираф". Що тебе вразило там? Тебе як просто Юру Гудименка, не в статусі військовослужбовця, а просто як людину.

– Те, що люди фактично самоорганізувалися і влаштували росіянам пекло. Тому що там було все завалено битою технікою, трупами. Там було видно, що пацани билися за кожен метр.

– Бути сапером складно? Для цього потрібно дуже довго вчитися. В тебе розкоші тривалого навчанні не було – ти вчився “з коліс”.

– В умовах війни, дуже по трохи. Але, припустимо, в нас було декілька днів на самому початку війни, коли ми працювали в Києві, тому що була загроза, що зараз росіяни зайдуть, – і ми мінували дороги і все навколо. Відповідно, навчалися робити щось, що нам потім знадобилося в більш бойових умовах. Тобто те, що ми робили фактично на своїй території, за тиждень нам довелося робити в “сірій” зоні – між нашими позиціями та російськими. Якби ми відразу заходили в "сіряк", не знаючи, що робити, було б набагато гірше. Нам дуже пощастило, що ми змогли засвоїти саперні навички поступово. Я б не сказав, що я найкращий сапер в світі, але замінувати щось можу, розмінувати теж можу. І в умовах війни сучасної цього достатньо. Тому що ми і росіяни користуємося ще радянськими мінно–вибуховими засобами – вони прості. Хоча досвідченіші сапери, які були в групі, працювали роками, служили... Ми працювали по книжці, по алгоритму: нас навчили – ми робимо, – а для них це мистецтво, вони бачать усе абсолютно інакше. Тобто для них ця певна справа – вид мистецтва, в якому вони можуть підбирати пензлики, як художники підбирають.

– Перший раз таке чую про цей напрямок!

– Так. І в них є простір для думок, вони думають, як буде заходити і виходити противник. Вони навіть не як художники, а як кухарі. Тобто в нас є посадочка, нам треба, щоб звідси ніхто не зайшов. І я дивився на це банально, тобто мені б сказали поставити три "МОН–50" – я б поставив і сказав би: "Все, задача виконана". А вони дивляться на це інакше: "Ось тут можна щось поставити, тут можна щось поставити, а ось тут – розтяжечку, щоб вони пішли не так, а отак". Ну це як або художники, або такі шеф–кухарі.

– Яка війна під Києвом і війна на Харківщині? Вони різні?

– Так. Київ – це забудова. Це війна в забудові. Ми коли воювали в Ірпіні, розуміли, що там усе зверху падає, летить, горить. Але настільки щільна забудова, настільки багато будівель навколо тебе, що тебе хоча б частково від уламків захищають стіни. Так, ти зранку виходиш – а воно все палає. Зате всі живі, сьогодні принаймі. Були варіанти звичайно, були загиблі, але оця величезна кількість забудови реально рятує. А коли ми на Харківщині вийшли із забудови і почали працювати в полях, то там вже ну…

– Вже під відкритим небом, так?

– Так, там летить так само, але –ураження абсолютно інше і, відповідно, жертв більше набагато.

– Що тобі за ці 5 місяців запам’яталося найбільше, якийсь момент, який тепер з тобою буде все життя, ти його будеш пам’ятати або дякувати комусь, або сміятися з чогось, або плакати?

– Поранення запам’ятається. Це другий день народження, я вже його ніколи не забуду і завжди буду дякувати людині, яка мене витягнула. Пацан, який мене витягнув на собі, – це я ніколи не забуду. А з моментів, які запам’яталися, – наш двіж в Ірпіні, на тому ж "Жирафі", коли треба було вийти в “сіру” зону, розтягнути мінний шлагбаум посеред дороги, дорога прострілюється вся. І це була неймовірна операція, в якій треба було накопичити міни, зв’язані між собою, перекинути їх через дорогу, щоб людина на тому кінці потягнула ці міни, вже зведені, і щоб вони розтягнулися посеред дороги, перегородили.

– Це просто її треба так кидати?

– Ти мотузочку кидаєш і тягнеш за неї, і вони починають потихеньку розмотуватися, як буси. Те, що це було небезпечно – це зрозуміло, і як ми там бігали від "танчіка", який по нам стріляв з криками: "Нє попал!" – це було весело. Але коли ми закінчили цю роботу і все зробили, зібралися, видихнули, закурили, – і щось згадалося. Пам’ятаєш фільм "Ярость", про танкістів часів Другої Світової? Я не пам’ятаю, здається, я такий курю і просто: "Это лучшая работа в мире", і всі такі: "Это лучшая работа в мире!". З тих пір це традиція в нас. Ми коли поверталися з небезпечних завдань, то: "Это лучшая работа в мире!"

– Сапери кажуть, що один рік війни – це 10 років розмінування території. Є такі дані.

– Можливо і більше. Умовно, я пригадую, скільки прилетіло в ту ж Салтівку, наприклад, у північну Харківщину. Ми там розміновували, але розміновували те, що просто на поверхні. В нас не було задачі розкопувати те, що входило під землю, а під землю входило багато чого, бо весна, і ґрунт був м’який. Ми не розміновували ці будівлі. Це, можливо, і більше, ніж 10 років.

– Ти писав і говорив, що прийде час після перемоги і ми спитаємо кожного: "Що ти робив для перемоги?". Як думаєш, сьогодні ті хлопці і дівчата, які пішли воювати, – чи є це прохідним білетом в майбутньому в велику політику?

– Мені б цього хотілося. На мою думку, ми тепер будемо воювати вічно, просто форми війни будуть різні. Тому що війна не закінчиться для нас якимось перемир’ям чи ще чимось, бо занадто багато завдано нам шкоди, надто багато загиблих, руйнувань, щоб можна було підписати будь-який папірець і сказати: "Все! Тепер мир!". Ніфіга, так воно не працює.

– Ти даєш оцінки взагалі, мабуть, на все існування України, маючи такого сусіда.

– Воно так і було завжди. У росії і України є два способи взаємодії. Перший: росія захопила Україну. Другий: росія намагається захопити Україну. Третьої форми існування ніколи не було. Тобто росія або знаходиться у спробах захоплення, або вже захопила, крапка! Тобто ніколи не було інакше, це класична російська модель поведінки. Якщо ми подивимося на незалежну Україну з 1991 року і згадаємо всі їхні вихідки щодо Криму, згадаємо Тузлу, згадаємо Помаранчеву революцію, Майдан...

– І скільки ще було таких підводних течій...

– І скільки вони фінансували всіх цих медведчуків, скільки вони фінансували всю цю російську патороч... Можна згадати як вони нас “розкачували”, як впливали на нашу думку, вкладали величезні гроші в проросійські телеканали, в російську церкву. Тобто це ж все частина політики захопити нас рано чи пізно. Поки росія буде мати хоч якісь сили, хоч якусь економіку, хоч якусь армію – вона буде продовжувати спроби нас розхитати, захопити, знищити. І зараз, на мою думку, критична маса людей в Україні це зрозуміла, відповідно вона вже ніколи не буде спокійною, вже ніколи не зможе спокійно жити, не зможе розслабитися. Тобто зараз фактично ми, так чи інакше, – Ізраїль, оточений ворогами, який знає, що "треба жити, треба кохати, треба любити, треба розвиватися, треба працювати, але ніколи не розслаблятись”. Відповідно, як і в Ізраїлі, військові повинні мати більше впливу на суспільні думки.

– І на будь-які процеси?

– Так, на будь-які процеси. Тому що вони своїми вчинками довели, що для них ця країна не чужа, вона – не порожнє місце, і вони готові за неї віддавати життя.

– Де легше: в політиці чи в армії?

– Звичайно ж, легше в армії.

– Узагалі по тому, щоб щось міняти в країні, якщо абстрагуватися від глобальної задачі армії – перемогти ворога?

– Завжди приємно працювати, коли одразу бачиш результати своєї роботи. Політика – це процес історичний. Він розтягнутий у просторі. Ти можеш прийняти якийсь закон – це буде не найкращий закон в світі, але він буде давати ефект за 10 років, а 9 років до цього тебе будуть ненавидіти і казати, що ти прийняв якусь фігню. В армії все дуже просто: ти міну поставив – ось вона підірвалась.

– За 200–го орка і все!

– Так, ось там: ніжки, ручки валяються – все клас, результат ось! Вже не кажу про психологію, тому що чисто психологічно: звичайно, всі люблять солдатів, армію, захисників, а політиків не любить абсолютно ніхто. Для мене це був неочікуваний перехід.

– Тобто тебе швидко полюбили, коли ти одягнув форму, навіть ті, хто тебе не любив?

– Фактично, так. Політики, я навіть... з чим це порівняти.

– Такі хлопчики для биття безкінечного.

– Так. Всі розуміють, що вони потрібні і будуть, але любити – їх ніхто не любить. Як стоматологи! Ну щось таке. А військові тебе захищають прямо зараз, ти розумієш, що ти не змінився, просто перевдягнувся – нічого іншого не сталося зі вчора на сьогодні.

– Але ж ти зробив цей вибір – пішов в армію. Багато таких, які не захотіли піти з різних причин. Ти пробув цей період глибоко в армії, прослужив. Чи виніс ти з цієї служби щось на майбутнє собі щодо реформування армії? Чи будеш просувати, коли повернешся в політику, якісь речі, які важливі для армії?

– Дуже хотілося б. Принаймі те, що стосується документообігу, те, що стосується військкоматів, – це треба змінювати. Був момент, коли розумієш, що в батальйоні є сапери справжні, які відслужили саперами, і вони потрібні в саперному підрозділі цього ж батальйону. Але ти гадки не маєш, як документально знайти серед тисячі людей саме цих саперів. Тому що документообіг армії не для цього зроблений.

– Відчув, що таке українська паперова армія!

– Так! Українська паперова армія – це сила. Все, що нас рятувало, – це те, що росіяни ще більш непідготовлені до всього цього, ще більш радянські, ніж ми. Є багато, з чим працювати, дуже багато з чим. І з мобілізаційним потенціалом, – а я вважаю, що він великий. З агітацією і з пропагандою всередині. Є з чим працювати. І цей процес... в ньому не може бути якоїсь точки, це як переозброєння. Тобто немає точки, в якій переозброєння армії закінчилося. Переозброєння триває вічно, як і процес вдосконалення армії має бути постійним і не має зупинятися.

– В тебе з’явилися авторитети серед армії? Серед політичних діячів в тебе є авторитети, які тобі подобаються. Чи є такі люди в армії?

– Звичайно! Це мої побратими, пацани, з якими я служу, тому що вони неймовірно круті! Більша частина з них ніколи не служила до цього, але демонструє такий героїзм, хист до досить складної і непростої роботи, що це викликає захоплення.

– Чи будеш ти балотуватися в президенти на найближчих президентських виборах?

– Слухайте, давайте якось… Спочатку війна закінчиться, тому що я зараз молодший сержант – молодші сержанти не балотуються в президенти. Спочатку закінчиться війна, потім демобілізація, а потім подивимось на ситуацію. Тому що зараз все, що я хочу, – це якомога швидше вилікуватись і повернутися в стрій до своїх пацанів.

– Тим більше, ти сказав, що навіть коли активна фаза закінчиться в Україні, ми будемо переносити поступово активну фазу на територію росії.

– Якщо є час та натхнення – активну фазу ми влаштуємо будь–де і будь–коли.

– Що б ти хотів сказати українцям?

– Ми всі знаємо, що переможемо. Ми знаємо, що це буде непросто. І не слухайте людей, які скажуть, що це буде завтра, післязавтра, що буде якась неймовірна диво–зброя, яка все зробить за вас. Ніхто за вас нічого не зробить! Це не ми зробили цей вибір, не ми почали цю війну. Але тільки ми можемо її закінчити, тому пахати треба кожен день! Це дасть результат – і результат цей буде не на рік, не на два, і не на 10 років. Цей результат має бути таким, щоб наші діти, наші онуки ніколи не побачили війни, інакше як на пам’ятниках, інакше як на відео. Це наше головне завдання, і я абсолютно впевнений, що ми всі впораємось. Ми дуже круті насправді!

– Я дуже дякую за твою щирість! Я бажаю, щоб ти швидко одужав і повернувся в стрій до тих, хто є для тебе сьогодні авторитетом.

Читате також: "У росіян – абсолютна ейфорія": екс-ФСБшник відповів, що може зупинити окупаційну армію в Україні

Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.