Минулого тижня ми мали чотири вихідних. У четвер, на Покрову, відзначили державне свято – День захисників і захисниць України. Ми вшановували усіх тих, хто стояв і стоїть на сторожі наших кордонів.

І Євгенія Китаєва зібрала три історії про тих, хто досі боронить нашу державу, і про тих, хто збирається нас із вами захищати.

Історія підприємця-будівельника Євгена

Слово "захисник" зазвучало інакше для українців 2014 року. Тоді країна щодня знайомилася з географією сходу нашої держави. Маленькі містечка та села ставали головними героями щоденних випусків новин. Неоголошена війна з Росією примусила простих людей, які хотіли жити у вільній Україні, взяти до рук зброю і захищатися. Тієї фатальної весни 2014 року, окрім кадрових військових, захисниками ставали водії, художники, підприємці, будівельники.

Так на фронт потрапив і Євген. Засновник будівельно-реставраційної фірми. Тепер військовослужбовець. На початку бойових дій не чекав повістку, добровільно пішов у військкомат. Із родичами, які живуть в Росії, спілкування припинив. Двоюрідному брату – кадровому російському військовому – сказав "Привіт", коли той потрапив у полон до українських армійців 2015 року. Схопили його бійці з батальйону Євгена. У військовому квитку російського солдата було те ж саме прізвище, як і в українського армійця.

Армієць ЗСУ Євген каже: "Це дзвонили вже хлопці, комбат мій, що тут є Перм'як. Може, родич, може, знаєш таких? Прізвище назвали. Я питаю: "А подивитися можна?". Це було в Новотроїцькому".

І подивитись дозволили. Євген сподівався, що це просто тезко. Про емоції, які переживав дорогою, не розповідає.

"Ми туди приїхали, я зайшов, дивлюсь, брат. – Ви його прям бачили, зустріли? – Бачив, бачив. Він мене впізнав одразу. Брат заплакав", – розповідає Євген. 

Спілкуючись, Євген зрозумів, інформаційна війна і російська пропаганда зробили свою справу. Допомагати брату не став. То була остання їхня зустріч. Хоча, каже, дізнавався про його долю. Той після трьох років полону повернувся в Росію за обміном.

А Євген так і залишився у війську. Нині тримає оборону на одній із найважливіших для нього ділянок фронту – поблизу зруйнованого Донецького аеропорту. У 2011 році фірма Євгена виграла тендер і він разом зі своїми працівниками робили внутрішні, декоративні роботи в старому терміналі.

Євген каже: "Хотів побачити його і побачив, що від нього залишилося. Навіть заздрив "кіборгам", бо вони в складну хвилину там були, а я трошки був у другому напряму, там, де спокійніше".

Тепер, щодня дивлячись на руїни летовища, Євген плекає мрію: "Я думаю, що скінчиться війна і моя фірма, може, знову виграє тендер і поїдемо відбудуємо – і там буде наш прапор знаходитися".

Історія бойового медика, ветеранки АТО Оксани

У 2014 році долучалися до захисту своєї держави не лише чоловіки. Жінки так само йшли на фронт або ж бралися за волонтерство. Життя Оксани повністю змінилося після того, як вона у серпні 2014 року прийшла у військовий госпіталь у Дніпрі провідати свого однокласника, який отримав поранення на фронті.

Ветеранка російсько-української війни Оксана говорить: "У той момент везли Іловайський котел, тобто дуже багато швидких. До 70 бортів на добу приїжджало, дуже багато поранених. Залишилися ми, як волонтери, допомагати медперсоналу, приймати хлопців, годувати, допомагати робити якісь перев'язки".

На той момент жінка працювала на місцевому металургійному комбінаті. Робочі зміни на підприємстві змінювалися на чергування в госпіталі. За кілька місяців Оксана звільнилася і розпочала вивчати бойову медицину.

Ветеранка розповідає: "Відучилася спочатку у госпітальєрів, познайомилася з Галиною Алмазовою, це керівник. Я була у неї парамедиком. Згодом я потрапила до "Хатабичя" в АСАП. Ну, і 2017 року я підписала контракт". 

За роки війни на рахунку у Оксани сотні врятованих та евакуйованих бійців. Бойова медицина, яку вона раніше ніколи не вивчала, стала інструментом порятунку людських життів.

"Найперше я завжди говорила: дивися мені в очі, слухай мій голос. Просто треба розмовляти, насправді голос медика дуже важливий", – говорить жінка. 

7 років пані Оксана віддала службі і захисту своєї держави. У липні 2021 року звільнилася із лав Збройних сил. Тепер зіштовхнулася із новими труднощами і викликами. Потрібно знову інтегрувати себе у мирне життя. Після тисяч днів, проведених на фронті, Оксана звикає до того, що більше не чує вночі рацію.

Жінка зізнається: "Дуже важко звикати до цивільного життя. Багато людей вважають, що якщо жінка в формі, значить вона чимось нехорошим там займалася. Так сприймають. Дуже багато є водіїв, від яких, коли показуєш УБД, дуже злі слова у свою сторону чуєш. Підтримують тільки друзі".

Державної програми по реабілітації військовослужбовців після їхнього повернення з фронту країна так і не має. Після семи років війни армійці досі самі намагаються дати собі раду, коли повертаються в мирне життя.

Історія доньки Героя України Ярослава Журавля

На плацу перед військовим ліцеєм імені Івана Богуна крокують наймолодші із тих, хто з дитинства хоче поєднати своє життя зі словом "захисник". 13-річні хлопці і дівчата читають присягу ліцеїста й обіцяють стати опорою українського війська в майбутньому.

Серед юних ліцеїстів і Ярослава Журавель. Молодша донька загиблого морпіха Ярослава Журавля.

У липні 2020 року він разом з евакуаційною групою видвинувся у так звану "сіру зону" поблизу Зайцевого, аби забрати тіло загиблого побратима. Сержант Журавель йшов першим. Окупанти відкрили вогонь по групі евакуації, попри режим "тиші". Сержант Журавель отримав поранення і залишився на полі бою без допомоги. Три дні його намагалися евакуювати, та спроби були марні. Російські найманці не припинили вогонь.

Після загибелі батька дівчинка твердо вирішила, що продовжить його шлях.

Поруч із дівчинкою вся родина. Переконати її не пов'язувати своє життя із військовою кар'єрою у сім'ї не вийшло. Кажуть: Ярослава була дуже близька з батьком. Разом займалися спортом, разом готувалися до змагань. Дівчинка важко переживала свою втрату. Нині, переконана, все зробила правильно.

Сергій Журавель, дідусь Ярослави, каже: "Сина немає, а присягу дає його донька. Дала присягу й обіцянку народу України. І я вважаю, що наше ім'я, наше прізвище, наш Журавлиний ключ, вона його не зламає. Вона буде в строю.

Євгенія Китаїва, Анна Кудрявцева, "Підсумки тижня"

Нагадаємо, 13 липня 2020 Ярослав Журавель був поранений, коли у складі групи евакуації намагався винести з поля бою побратимів під Зайцевим. Опісля – його самого протягом кількох днів хотіли евакуювати, проте цього не дали зробити окупанти, бо постійно відкривали вогонь. Допомоги армієць не дочекався – його тіло згодом віддали бойовики.

Володимир Зеленський своїм указом нагородив Ярослава Журавля орденом "За мужність" III ступеня. Водночас батько морпіха у смерті сина звинувачує військове керівництво, зокрема і Верховного головнокомандувача. Він звернувся до суду зі скаргою на Володимира Зеленського. У своєму позові батько зазначив, що той заборонив залучати спецпризначенців для порятунку сина. Чоловік вимагає розпочати розслідування за фактом бездіяльності керівництва. Однак Державне бюро розслідувань справу проти президента досі не порушило.

Дивіться також фотогалерею за темою: