Бійці армії УНР в еміграції: гірка доля на чужині

Когось із майже 40 тисяч колишніх вояків армії УНР радянська влада зуміла заарештувати, від багатьох не залишилось навіть імені на чужій землі. "Машина часу" вирушає на пошуки героїв, які захищали Україну від окупантів 100 років тому

Рік 1920-й, листопад. Армія УНР, зазнавши військових поразок, переходить через річку Збруч, де роззброюється вчорашніми союзниками – поляками. Приблизно 40 тисяч українських військових та членів їх сімей опиняються за колючим дротом – у так званих таборах інтернованих. Попри хвороби, бідність аж до голоду і високу смертність, у таборах тривало життя. І навіть народжувалися діти.

Павло Подобєд:

Станом на сьогодні мені відомий щонайменше один українець на земній кулі, який досі живий, українець, який народився в таборах інтернованих. Це 96-літній пан Всеволод Саленко, син хорунжого армії УНР Сергія Саленка. Він народився в таборі для інтернованих в Тшалково.

1924-го Польща розпустила табори інтернованих. Проте повернутися на Батьківщину українським козакам неможливо. Доведено історією генерала Юрка Тютюнника.

У 1922 році Державне політичне управління розпочало операцію "Синдикат 4". Вигадана повстанська організація дуже чекала Юрка Тютюнника в Україні, щоб той очолив боротьбу за незалежність. І тільки він перетнув кордон, як був заарештований. 

У Москві хотіли одразу розстріляти генерала УНР, проте харківська влада наполягала на тому, щоб його використати у пропагандистських цілях. До камери привели дружину Тютюнника Віру з малою донькою і поставили ультиматум: або співпраця, або уб'ють і його, і родину. Генерал зламався. Він підписує звернення до всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції, і покаянного листа Затонському. Вже за кілька місяців Юрко Тютюнник на свободі. Щоправда, дається вона нелегкою ціною. Генерал – автор пропагандистських книг, спрямованих проти УНР. А ще – він грає сам себе у кіно П.К.П – Пілсудський купив Петлюру. Попри ці дешеві агітки, Тютюнник разом із Довженком та Майком Йогансеном намагається створити на одеській кіностудії щось якісне.

На кіностудії довкола Юрка Тютюнника, вбраного у форму українського генерала, з тризубами на ковнірі, завжди збирався великий гурт людей, і на чисельні запитання, які йому ставилися, Юрко Тютюнник відповідав різко й лаконічно, відкидаючи "диктатуру пролетаріяту" на Україні. Він підкреслював, що в Україні переважає селянство, права якого урізані совєцькою владою, і що такий стан не є терпимий.

Спогади Юрія Тамарського, кінооператора, сотника армія УНР.

машина часу УНР

Спроба поєднати українське з радянським виявляються трагічними. У 1929-му Юрка Тютюнника арештовано і звинувачено у фашизмі. Засуджено до смертної кари, проте виконання вироку відтерміновано. Дружина Віра продає останні речі та їде у Москву, щоб домогтися помилування чи бодай побачити чоловіка. Їй це не вдасться. Генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника розстріляли у Москві 20 жовтня 1930-го. Через 7 років у Києві розстріляно співавтора Юрка Тютюнника Майка Йогансена.

машина часу УНР

По-іншому склалася доля підполковника армії УНР Бориса Сухоручка-Хословського. У вересні 1920-го він зазнав поранення у бою з більшовиками і протягом року лікувався у Варшаві. Після одужання Борис Хословський виїжджає до Чехословаччини.

Павло Подобєд:

Після розпуску таборів інтернованих у 1924 році чимало наших хлопців шукало можливості виїхати далі на захід аби продовжити свою освіту. Таким продовженням освіти була насамперед Чехословаччина. Тодішній президент Томаш Масарек дуже лояльно ставився до колишніх емігрантів з російської імперії, насамперед українців. І давав можливість творити навчальні заклади і навчатись у цих навчальних закладах.

Борис Хословський закінчує філософський факультет Карлового університету, якийсь час викладає в українській господарчій академії у Подебрадах, а потім різко кидається у кінематограф. Спочатку реклама, а потім власна кіностудія.

Чоловік, який в Празі створив власну кіностудію, яка займалась кіновиробництвом художніх фільмів. Це були художні фільми, які знімались на замовлення найчастіше парижан, колег по кіноцехові з Парижу. Водночас були спроби зйомок українського німого кіно.

Збереглися фото міжвоєнного періоду, на якому Сухоручко-Хословський обов'язково вбраний у білий фрак.

Він неодмінно вдягав на свій білий фрак Залізний хрест за Зимовий похід. Позаяк він був лицарем Залізного хреста, учасником Зимового походу і надзвичайно пишався, що він належить до когорти лицарів Залізного хреста.

машина часу УНР

Сухоручко-Хословський — далеко не єдиний ветеран армії УНР, який вирішив зайнятися кінематографом.

До таких людей можна віднести полковника Володимира Кедровського, чоловіка, уродженця Херсону, який очолював державну інспекцію армії УНР і вже на еміграції в США, куди потрапив у 1923 році, він шукав заможних українців, разом з якими намагався створити власну кіностудію. Скажімо, відзняти "Наталку Полтавку".

Ця спроба Кедровського завершилася фіаско. На фільм не вистачило грошей. Врешті, ветеран зайнявся тим, що добре умів – фермерством. І у цьому досяг успіхів.

Скажімо, Юрко Кедровський, його син і людина уже дуже поважного віку є одним із найзаможніших людей штату Південної Кароліни.

машина часу УНР

Борис Хословський зумів заробляти гроші фільмами. Проте успіх тривав недовго. У 1939-му Чехію окуповують нацисти. Бориса тричі арештовують і тричі відпускають. Звільнення від німецької окупації у 1945 році зовсім не означало свободи.

Під час Другої світової війни, коли Червона армія просувалась на захід і вже захопила Чехословаччину, підрозділи СМЕРШ спеціально шукали за ветеранами УНР, шукали за генералом Дельвігом, шукали за тим-таки Петром Дяченком, за багатьма іншими старшинами армії УНР, які в той чи інший спосіб проявили себе на еміграції.

Хословського було схоплено і перевезено до Києва, де ув'язнено — на 10 років.

Був вивезений на схід, відсидів серйозний термін у сталінському ГУЛАГу і вже лишень після відсидки, як колишній громадянин Чехословаччини, він отримав можливість повернутися назад до Праги. Вів досить приватний спосіб життя, ніде не світився.

Між тим "Машина Часу" разом із товариством "Чорні Запорожці" продовжує мандрівку Польщею у пошуках місць пам'яті вояків армії УНР. 

Ми уже відвідали Перемишль, Ланцут, Тарнув, Краків, Каліш і Познань. На черзі — Александрув-Куявський.

У цьому невеликому містечку також був табір інтернованих українців. Про це нагадує нещодавно відновлений із забуття український військовий цвинтар. Тут нас зустрічає мер Александрув-Куявського пан Анджей Цесля.

машина часу УНР

Анджей Цесля, мер Александрув-Куявського:

Командиром табору інтернування для українських воїнів був генерал Марко Безручко, той сам генерал який раніше будучи полковником прославився обороною Замостя перед більшовицькими військами і якому украдено перемогу біля Замостя, неслушно приписуючи її капітану Болтуцю. Під час перебування українців в таборі інтернування в Александруві-Куявському створено цвинтар для померлих солдатів. Достеменно невідомо скільки їх тут поховано, але кожний з них мав свою могилу з хрестом і табличку з прізвищем встановлену на хресті.

Наприкінці Другої світової війни кладовище було зруйновано. А українці з міста зникли. Наче їх ніколи і не було.

Ви ж знаєте, після Другої світової війни була така антиукраїнська пропаганда, також з більшовицького боку. Коли з'явилася Червона армія, розшукувала і репресувала українців. Тому ці люди розчинилися і зараз складно їх нащадків знайти.

Проте у 1990-х роках цвинтар відновили. Сьогодні — це один із найкращих пантеонів воякам армії УНР у Польщі. І це не єдине пам'ятне місце українців у Александруві-Куявському. На місцевому вокзалі невелика кімната-музей, де зберігається особливий експонат.

машина часу УНР

Ми знаходимось в кімнаті-музеї приміщення старого вокзалу в місті Александрув-Куявський, де поруч з нами є унікальний експонат, який ми не зустрінемо в Україні. Це металевий вінок, який був заложений восени 1921 року під час урочистостей освячення козацької могили в місті Александрув-Куявському дружиною і генералом Марком Безручком.

Цінність цієї речі у тому, що в Україні матеріальних пам'яток, пов'язаних із армією УНР, практично не залишилося. Ми ж між тим мандруємо далі, – у столицю Польщі Варшаву. Тут на цвинтарі Воля напевно один із найбільших українських пантеонів армії УНР.

Наступна наша зупинка – Люблін. На місцевому цвинтарі теж було багато поховань вояків армії УНР. Петлюрівські хрести збереглися, а от імен похованих – немає.

Більшість імен не збереглося. Кажуть, що таблички з іменами познімали чи то в 1944-му, коли наступала Червона Армія і родичі побоювалися, що можуть так віднайти сім'ї воїнів УНР. А ще вірогідно, що ці таблички зникли у 50-х минулого століття.

Ще далі на Схід – Підляшшя. Унікальний регіон нинішньої Польщі, де проживає чимало етнічних українців, які не постраждали від акції "Вісла" – масової депортації 1947 року. Тут на початку 20-х років минулого століття утворилася велика колонія ветеранів армії УНР.

машина часу УНР

Спочатку вони можна сказати весь час сиділи на валізах. Вони постійно готувались до нового походу. Існувала віра, що скоро почнеться новий похід в Україну і вона буде визволена з-під більшовицького окупанта.

Проте, після невдачі другого Зимового походу люди починають розуміти, що повернення на Батьківщину не буде. Можливо, уже ніколи. Потрібно пристосовуватися до життя на еміграції.

Найчастішими професіями були робітничі важкі професії. Зокрема, розробка лісу і праця на лісозаготівлях. Одним з таких місць була Біловезька Пуща.Тут утворилась така компактна колонія, яка складалась з ветеранів армії УНР з різних дивізій. Довкола цієї колонії жевріло українське життя – релігійне, ветеранське, суспільне.

У містечку Кліщелі поховано одразу кілька ветеранів армії УНР.

Найвідомішим є ім’я Пилипа Барського. Це поручник кінного мазепинського полку другої волинської дивізії УНР. Людина,яка не тільки воювала проти більшовиків в кампанії 20-го року разом з польськими союзниками тодішніми. Але людина, яка воювала під прапором українським з часу формування українського війська. Цей чоловік взяв участь у Першому Зимовому поході УНР,за що був відзначений єдиним українським боєвим орденом – Залізним хрестом.

На цьому цвинтарі поховано одразу троє володарів Залізного хреста.

В місцевості Кліщелі, на православному кладовищі поховані ще двоє хлопців наддніпрянців – це Олександр Щербина і Василь Харченко,

Старші місцеві ще пам'ятають ветеранів армії УНР. Олександр Щербина запам'ятався просвітництвом.

Олексій Рощенко:

Він (Олександр Щербина) займався тут роботою культурною. Театральний гурт заложив, которий в Перемишлі зайняв перше місце, року не помню. Року 40-го чи 50-го. Був парекмахером в Кліщеві тутай. Любив дуже молодьож і старався помагати в рамах культуральних єї.

А Андрія Німого просто усі дуже любили.

О, дядько німий, то був такий друг для кожного. Барзо вспоминав о своїй воячці. Старався розбудити у нас тутай свою свідомость національності.

Машина часу УНР

Він походив з Проскурівського повіту Подільської губернії. Молодий хлопець, який у 18 років зголосився до українського війська. Воював проти більшовицьких окупантів. Пройшов з українським військом всі кампанії боротьби включно до 1920 року.

Олексій Рощенко:

Німий хворів трохи, але оженився тут в Кліщах. З пані Маньчековською. І має дві дочки. Приїжджають тутай.

Але Кліщелі не єдине місце на Підляшші, де жили ветерани армії УНР.

Десь чоловік 250 уенерівців тут було. Вони тут працювали на вирубці ліса. Лише одиницям пощастило з пам'ятником.

Пан Григорій Ковальчук, який тут похований разом з жінкою, був одним із солдатів уенеру, які воювали разом з поляками проти совєтів і мусили залишитись на підляській землі. Був грамотний і добрим християнином. Переказав багато грошей на церкву. Парафіяни віддали йому честь і поховали біля церкви.

Наша подорож добігає кінця. Ми не зможемо розповісти вам про кожного із понад 30 тисяч героїв, які захищали Україну від окупантів 100 років тому. Просто тому, що по багатьох із них не залишилося навіть імені. Тільки символічні хрести на чужій землі. Пам'ятайте про них. Незнання історії не звільняє від відповідальності.

Автор: Олег Криштопа

Дивіться фотогалерею за темою:

Попередній матеріал
Еміграція УНР: пошук слідів українських вояків на польській землі
Наступний матеріал
Цвілі сири та гнилі банани: рейд столичним супермаркетом просто лякає