Еміграція УНР: пошук слідів українських вояків на польській землі

Машина часу зустрічається з Богданом Жупінадзе – сином полковника армії Української народної республіки Дмитра Жупінаса і Данутою Єнжицькою, донькою іншого старшини війська УНР Федора Холявки

Рік 2017-й, Польща, місто Краків. Знімальна група "Машини часу" зустрічається з Богданом Жупінадзе – сином полковника армії Української народної республіки Дмитра Жупінаса і Данутою Єнжицькою, донькою іншого старшини війська УНР Федора Холявки. Ці люди – одні з небагатьох, хто може бодай дещо розповісти про тих, хто 100 років тому зі зброєю в руках до останнього захищав незалежність України, а після військової поразки опинився на еміграції у Польщі.

30 квітня 1921 року у Ризі Польща підписала мирний договір з Радянською Росією і так званою Радянською Україною. Від імені УСРР свої підписи поставили: Адольф Йоффе, Яків Ганецький, Еммануїл Квірінг, Леонід Оболенський і Юрій Коцюбинський. Крім останнього, сина письменника Михайла Коцюбинського, інші до України, звісно, не мали жодного стосунку. Кордон між майбутнім Радянським Союзом та Польщею проходив ось по цій лінії. 

На території Польщі опинилося приблизно 40 тисяч вояків армії УНР та членів їх родин. Вони пройшли жахливі умови таборів інтернування, потім – бідність і невлаштованість. Ось цвинтар у Познані, де знайшли свій останній прихисток двоє генералів армії УНР: Сергій Кульжинський, який командував Подільською кінною дивізією і Володимир Ольшевський – заступник командира Третьої залізної дивізії.

машина часу

Олександр Стець:

Останні роки їхнього життя, померли вони у 30-ті, пройшли у злиднях. Я хочу навести, як доказ можу сказати, що генерал Ольшевський наприкінці свого життя займався продажем пального. Так просто на вулиці. Коли помер Кульжинський, то його дружина вирішила його поховати в уніформі царської армії. Жила вона досить бідно, і звернулась за фінансовою допомогою до Павла Шандрука. Павло Шандрук відмовив. Сказав, щоб зверталась до тих, в чиєму однострої вона його похоронила.

Подібних історій – чимало. Утім є й інші. Як люди, які втратили Батьківщину, починали нове життя на чужій землі. Батько Данути Єнджицької – підхорунжий армії УНР Федір Холявка, у таборі інтернованих в Каліші здобув освіту.

машина часу

Данута Єнджицька

Він там вчився на курсі електротехніки. І я думаю, що вчився малювання. Батько показував диплом коханій доньці, то там він називався "інженер-електрик".

Про те, що батько воював за Україну, маленька Данута не знала. Він нічого такого не говорив, не політикував. Він працював і вчився. Помер Федір Холявка у 1939, якраз перед другою світовою війною. А вже багато років потому Данута як громадянка Польщі змогла потрапити в Україну, у рідне батькове село – Нова Ушиця на Поділлі.

Та Нова Ушиця вона так вгору іде, небагаті доми, а там в центрі була така площа і на ній пам'ятник Леніна з чорного мармуру, а за 50 метрів від нього костел. Я пішла туди, але він був зачинений, я все одно помолилась і зірвала пару квіток. Попросила вибачення, хоч нікого поруч не було і завезла ті квітки і землю на могилу своєму батькові. Я хотіла йому щось добре зробити.

У радянській Польщі Дануті Єнжицькій довелося чимало попрацювати, щоб роздобути хоч якусь інформацію про батькове минуле.

машина часу

На телеграфі, знав Морзе, дуже добре. Працював так до війни. Його взяли у 1914 році до царського войська. І коли вернув назад, то написав листа на пошту, щоб його прийняли знову на роботу, йому відмовили, сказали що він в другій черзі. Потім повстала залізна дивізія і мій батько там став начальником телеграфічної служби.

Підхорунжий телеграфіст Федір Холявка був особливим учасником російсько-української війни. У листопаді 1920-го він останнім з українського війська перетнув новий кордон.

Як армія виходила у 20 році, то він останній, він взяв двоє коней і такий малий возик і такі ножиці великі. Їхав і всі ті лінії телеграфічні, щоб большевикам не достались, він нищив по дорозі.

Богдан Жупінадзе так само як і Данута Єнжицька народився у Польщі – в сім’ї інтернованого. За однією з версій, його батько Дмитро Жупінас народився у Смілій. За іншою – у Грузії.

Богдан Жупінадзе

Мій батько народився в Тбілісі, в грузинській родині. Коли він мав 7 років у Грузії проти царської російської влади вибухали повстання, то була традиція забирати дітей старовинних родин у Петербург в кадетське училище. Мама батька була українкою зі Сміли.

У 1914-му Дмитро Жупінас відправляється на фронт – як офіцер російської імператорської армії.

Почалась І світова війна. Батько воював в армії Врангеля, Денікіна російських генералів.

машина часу

У 1917-му Жупінас бере участь в українізації російської армії. Весною 1918-го він очолює поморський стрілецький полк в Одесі, у кінці листопада переходить на бік Директорії, згодом – у дієвій армії УНР. Фактично з нуля створює полк, проте через численні бої цей підрозділ згодом переформовується у збірну сотню імені Сагайдачного.

Як совєти розбили Врангеля, Денікіна, батько перейшов на бік Петлюри. Брав участь у Зимовім поході. І після того як Петлюра зблизився з поляками і брав участь у Варшавській битві. То була сильна битва із совєтами під Варшавою

Полковник Жупінас був легендарною постаттю, про нього навіть склали пісню:

Пам'ятаю як співали: «А хто перший серед нас? Це полковник Жупінас».

Після інтернування полковник Жупінас з дружиною і дітьми замешкав у Луцьку.

У Луцьку ми мешкали на вулиці Складовій, а поруч, через дві вулиці, жив генерал Омелянович-Павленко. Вони часто бували один в одного. Як не батько в нього, то генерал до нас. Бо батько служив під керівництвом Омеляновича-Павленка.

Це практично усе, що Богдан Жупінадзе пам’ятає про батька. Коли йому виповнилося 9 років, почалася Друга світова війна, яка розлучила родину. Дмитро Жупінадзе за відмову співпрацювати з німецькою окупаційною адміністрацією опиняється у концтаборі. Наприкінці війни шляхи батька Богдан загубив.

 Потім я дізнався, що батько в Америці. Він був у німців у 52 році, потім виїхав до Америки, мешкав у Детройті під прізвищем Жупінас.

Потім ми нав'язали з батьком контакт. Він писав листи до мами. Але ми не могли туди поїхати, бо тут ми були під контролем. Потім ми отримали листа від Катерини. То була батькова жінка в Америці, українка. Утекла з Києва перед совєтами. Вони пізналися з батьком у німців і разом виїхали до Америки.

Син більше ніколи не бачив батька. Дмитро Жупінадзе, удостоєний на еміграції звання генерал-хорунжого помер у 1968-му в Детройті. Богдан Жупінадзе зумів відвідати батькову могилу аж через рік.
Української мови він не знає. Але українські пісні – співає.

машина часу

Наступна наша зупинка за 453 кілометри на Північний-Захід. У містечку Вжесьня біля Познаня мешкає Рената Рильська. Її батько Михайло Бесєдін згадується у документах як вояк армії УНР, володар нагороди Хрест Симона Петлюри.

Цією нагородою було відзначено понад 3 з половиною тисячі вояків. Але ваш батько був нагороджений цією нагородою одразу після запровадження цієї відзнаки у 32 році. Хрестом № 27. Це говорить про його авторитет і вагу в українському військовому еміграційному середовищі.

Проте хрест як і інші цінні речі Михайла Бесєдіна – зник.

Рената Рильська

Не повірите. Горів наш будинок, батько тоді жив у мене. Коли пожежники викидали через вікно речі, викинули теж кошик з нагородами. Знайшлись якісь гієни, ми уже тих нагород не знайшли. Усе розкрадено.

Михайло Беседін дуже мало розповідав доньці про своє минуле. Знала лише, що він з Черкащини, а всю його родину знищено більшовиками.

Розказував про Черкаси. Були це рідкісні моменти, під час застілля, під впливом пристрастей. Про батьків, бабусю Серединську, яку в віці 102 років убито… Він знав, що сім'ю знищено. Матір і батька убито на порозі хати, вагітну сестру теж… Він вижив, бо його виманили в ліс. У нього була дівчина, яка його зрадила, бо очолила більшовицьку боївку.

Бесєдін у Польщі працював лісничим. Одружився з австрійкою з Кракова. Відрізнявся від більшості людей лише тим, що не ходив до костелу.

Виходив з хати, пам'ятаю один раз я хотіла його намовити щоб пішов з нами в костел. Відповів, що у нього свій костел. Я спитала: як це так? Він повів мене у ліс, показав дуба, біля нього крісло з гілок. Сказав, що приходить сюди розмовляти з Богом. Я йому повірила, мені 10-12 літній сподобалось, що знайшов він свій спосіб на спілкування з Богом.

Свою участь в армії УНР Михайло Бесєдін старанно маскував. Про це Ренаті Рильській більше може розповісти працівник українського інституту національної пам’яті Павло Подобєд.

З того, що вдалось віднайти в українських архівних документах, зокрема за період інтернування 1921 року Він дійсно закінчив школу прапорщиків. І був піднесений до першого офіцерського рангу прапорщика.

Утім це практично уся точна інформація про Михайла Бесєдіна як військового УНР. Усе решта – швидше припущення.

машина часу

З огляду на те, що немає імені батька в списку учасників Першого зимового походу, припускаю що в 1919 році дійсно міг бути мобілізований як прапорщик російської армії до Добровольчої армії Денікіна. Пізніше під час боїв із Червоною армією міг потрапити до полону. Згодом потрапити до полону польського. Такий життєпис є дуже поширений для великої кількості старшин. Міг потрапити до вже в 1919 році до польських таборів полонених і звідти потрапити до збірної станиці в Ланцеті. Бажаючи воювати проти більшовиків зголосився до армії УНР.

Попри вік Рената Рильська планує відвідати Україну, щоб хоча б раз побачити місця, в яких народився і виріс її батько.

Ми ж між тим продовжуємо подорож Польщею – місцями пам’яті козаків армії Української народної республіки. Далі буде. Незнання історії не звільняє від відповідальності.

Автор: Олег Криштопа

Попередній матеріал
Операція "Вісла": від минулого до сьогодення
Наступний матеріал
Бійці армії УНР в еміграції: гірка доля на чужині