Боротьба армії УНР – від надії на створення держави до полону та розстрілу

Це була остання військова акція армії УНР, в результаті якої тридцять тисяч героїв, які боронили свою країну від агресора, опинилися на еміграції, в жахливих умовах таборів для інтернованих

Квітень 1920-го, Варшава. Голова директорії УНР Симон Петлюра та начальник Польської держави Юзеф Пілсудський укладають ряд договорів про співпрацю. Україна відмовляється від Галичини, Холмщини і частини Волині, натомість військо польське допомагає армії УНР у війні проти більшовицьких окупантів.

Уже через день після укладання військової угоди вона почала виконуватися. Спільним фронтом українці і поляки починають наступ на Київ. 7 травня 1920-го столицю України звільнено від російської більшовицької армії.

Наступ захлинувся. Мобілізації, на яку сподівався Петлюра, провести не вдалося. Контрудар "червоних" стримувати виявилося нічим. Уже 12 червня Київ знову зайняли більшовики. За місяць українсько-польські підрозділи відкинули на лінію річки Збруч. Польська влада арештовує український уряд, який засідав у Станіславові (нині Івано-Франківськ) і відсилає на Захід, у Тарнув. 

Польща починає переговори з Радянською Росією про мир. Москва погоджується, але продовжує наступ. Більшовики мріють про червоні прапори над Варшавою, Берліном, Лондоном і Парижем. У європейських столицях глибоко стурбовані. Міністр закордонних справ Британії лорд Джордж Керзон наполягає, що західний кордон Росії повинен пройти по лінії Гродно — Брест — Дорогуськ — Рава-Руська — Перемишль – і далі на Схід від Карпат. У цей час червоні війська уже практично під Варшавою.

Машина часу УНР

Наступ кінних армій Будьонного і Тухачевського відбувається на двох основних напрямках – з півночі та з України. Йосип Сталін, окрилений ідеєю Галицької Соціалістичної Республіки, усі сили кидає на взяття Львова. Марно. Знекровлена невдалим штурмом міста армія Будьонного нарешті починає рух на північ допомогти Тухачевському штурмувати Варшаву. Проте на шляху 16-тисячного війська стають 4 тисячі солдатів і офіцерів 6 січової стрілецької дивізії армії УНР під орудою Марка Безручка біля міста Замостя. 

Протягом чотирьох днів Будьонний марно намагався взяти Замостя. Врешті, зазнавши великих втрат, червоні змушені були відступити. Згодом це перетворилося на панічну втечу. У вересні-жовтні українські війська беруть Жмеринку, Старокостянтинів та Летичів. Проте це були останні успіхи на фронті. Польща укладає з радянськими військами перемир’я і виходить з війни. Червоні війська перегруповуються і завдають контрудару. Наприкінці листопада 27-тисячна армія УНР у районі Волочиська перейшла річку Збруч. Одним з останніх, хто залишав територію УНР, був батько Данути Єнджицької підхорунжий Федір Холявка. 

Машина часу УНР

Уже за кілька днів усіх українських військових було роззброєно і переміщено до таборів інтернування. 12 березня 1921-го в Ризі Польща підписала з Росією мирний договір, яким визнала існування маріонеткової Української Радянської Республіки і кордони з нею.

Юзеф Пілсудський під час зустрічі з українськими військовими висловився лаконічно: Прошу пробачити мене, панове, дуже прошу мені вибачити.

Жовтень 1921-го. У ліс поблизу Рівного з’їжджаються вояки армії УНР. Тут їх озброюють. Починається підготовка другого зимового походу. План розробляють генерал Юрко Тютюнник та начальник штабу армії полковник Юрій Отмарштейн. Передбачається, що одна похідна група рушить з Румунії на Одесу, інша – на Поділля. Проте їх мета – відволікти увагу від більшовиків від основної – третьої групи, яка має перетнути кордон на Волині і рушити в бік Києва. По дорозі похідні групи повинні співпрацювати з українськими отаманами у запіллі, щоб до весни підготувати велике всеукраїнське повстання. Проте від самого початку щось пішло не так. 

Волинська група – основна – одразу ж після перетину кордону потрапила у пастку. На тисячу українських повстанців неподалік містечка Базар чекала ціла ворожа дивізія під командуванням Котовського. Шансів на успіх за такого розкладу не було. Майже половина українців загинули на полі бою, понад півтисячі потрапили у полон і були розстріляні протягом найближчих днів. Врятуватися вдалося тільки штабу, який з боями відступив за польський кордон.

Машина часу УНР

Це була остання військова акція армії УНР. Тридцять тисяч героїв, які боронили свою країну від агресора опинилися на еміграції, в жахливих умовах таборів для інтернованих. Найбільший був у Щипіорно.

Казіміж

Ми знаходимось в місці особливому, місці пам'яті про життєвий шлях солдатів отамана Петлюри, солдатів Української Народної Республіки, яким прийшлося з далекої України, скрізь бої на польській землі, дійти як інтерновані до Каліша, а після інтернування залишитися з нами. Залишилося їх багато сотень, близько 1,5 тис., які вросли корінням в цю землю і разом з нами в міжвоєнний період, після війни і зараз творили благополуччя міста і його жителів.

Умови, в яких опинилися українські козаки, були жахливими. Бідність аж до голоду, хвороби, висока смертність. Маланюк пише в спогадах "Веселка в Каліш": "чи з’їсти вечерю чи купити свічку", щоб закінчити редагування. В таких умовах працювали. Попри це у таборі тривало повноцінне життя.

Це був невеличкий український світ за колючим дротом. На території табору Щипіорно існували редакції українських видань різних журналів, часописів. Існували курси душпастирів для підготовки священників. Тут перебувала школа імені Тараса Шевченка для навчання тих козаків, які не могли закінчити середню освіту в Україні, не змогли здобути освіту або навіть через початок війни не змогли навчитись читанню і письму.

Машина часу УНР

У травні 1922-го табір у Щипіорно сколихнула звістка про жахливий і загадковий злочин.

З місцевістю Щипіорно пов’язана одна із таємничих історій українського інтернування українського війська. Тут навесні 1922 року відбулось вбивство одного з найлегендарніших старшин українського війська, полковника Генерального штабу Юрка Отмарштайна, уродженця Херсонської губернії.

Керівник штабу армії УНР у Другому зимовому поході прибув до Щипіорно інкогніто. Ввечері на території табору у нього відбувається таємна зустріч із друзями-старшинами.

Йшлось про обмін документів, в яких йшлось про злу роль польського командування, яке підставило українське військо під час підготовки ІІ Зимового походу. Документи були сховані у потаємний відділ наплічника. Після цього Отмарштайн через дірку в колючому дроті залишив територію табору. Уже вранці наступного дня він мав бути у Львові, де на нього чекала дружина.

3 травня 1922 року один з вартових старшин армії УНР знаходить тіло невідомої особи одразу за колючим дротом. З’ясувалося, що це тіло полковника Отмарштайна, застреленого з обрізу в голову. Розслідування цього гучного вбивства вели польські правоохоронці і паралельно українські військові. Побутові мотиви відкинули одразу. Жодних дорогоцінних речей убивця не взяв від покійника. Натомість зникла торба, де у подвійному дні полковник перевозив якісь особисті документи.

Машина часу УНР

Врешті залишилося три основні версії.

Вбивство могло здійснитися силами самої української еміграції, руками полковника Чеботарьова, який очолював військову контррозвідку Генштабу УНР. Саме через Чеботарьова відбувалось перекидання агентури за польсько-радянський кордон, на територію, окуповану більшовиками. Відтак будь-які контакти Чоботарьов намагався зав’язати через себе. Натомість Українська військова організація, яку очолював Євген Коновалець, і в яку активно включився Отмарштайн, здійснювала конкуренцію органам контррозвідки генштабу УНР.

Версія №2 – російський слід.

Отмарштайн мав такий потенціал, що це була потенційна загроза. Мені здається, що швидше за все радянська агентура, і він був ліквідований. А потім, щоб перевести стрілки, ну це типово, були інспіровані якісь докази.
Основна ж версія стосувалася розслідування провалу Другого зимового походу. Виглядало, що хтось злив інформацію про нього ворогу.

Перша версія: полковник Отмарштайн зібрав компрометуючі документи на Генеральний штаб, так звану Другу експозитуру генштабу, яка займалась питанням розвідки. Це документи, які буцімто вказували на те, що неуспіх ІІ Зимового походу, розгром армії Юрка Тютюнника під селом Малі Миньки на Житомирщині значною мірою став через злий умисел генштабу війська польського.

Зараз, майже через 100 років після загадкового вбивства, воно так і залишається нерозкритим. А таємниць з часом тільки більшає. Юрія Отмарштайна поховано у Каліші. На ось цьому старому цвинтарі, який перебуває у власності польської автокефальної православної церкви – з орбіти РПЦ. Звісно, "Машина часу" не могла не відвідати могилу видатного діяча армії УНР. Утім, попри узгодження часу візиту, кладовище чомусь виявилося закритим. Ні ключа, ні священика. Щоб потрапити на цвинтар, довелося навіть залучати муніципальну поліцію. Врешті, почали пошуки могили. Але так її і не знайшли. Могильна плита з поховання Отмарштайна зникла, як і ще кілька.

Машина часу УНР

Знімальна група не знайшла цілої низки українських могил, зокрема генерала Сергія Дядюші, яка була збережена у непоганому стані ще 25 років тому. Чимало місць поховань ми знаходимо без надгробних пам’ятників, натомість ці надгробки, ці козацькі хрести в таких закутках.

Залишилися переважно безіменні могили. І лише кілька прізвищ. Місцева влада тільки руками розводить – цвинтар власність православних.

Всього у Каліші три місця поховання українських вояків. Крім православного, є ще муніципальне кладовище, де за бажання можна знайти кілька петлюрівських хрестів. І власне, меморіал у Щипіорно, який зараз відновлюють із забуття.

Машина часу УНР

Через 2-2,5 років випадає 100-ліття інтернування. Добре було б, якби на кладовищі з'явилися хрести, які б увіковічнили більшість там спочилих. На сьогоднішній день його вигляд не відповідає очікуванням. Побував я на Личаківському кладовищі у Львові, бачив я місце поховань орлят і хочу схожі шеренги хрестів побачити на цвинтарі в Щипіорно.

Ще кілька років тому тут, на місці масових поховань українських вояків у Щипіорно, паслася худоба. Результат політики пам’яті (чи то безпам’ятства) комуністичної влади Польщі.

Машина часу УНР

У 1940 році цвинтар був остаточно закритий. І невдовзі після ІІ Світової війни руками комуністів цей цвинтар був цілковито зруйнований. І лишень у 1999 році зусиллями об’єднання українців Польщі за доброзичливої підтримки місцевої влади міста, скаутської організації "Пласт" цвинтар був впорядкований і відновлений.

Всього у Польщі – багато таких місць пам’яті. Протягом кількох місяців "Машина часу" відвідала їх майже усі. Із намаганням повернути Україні її героїв із безпам’ятства. Далі буде. Незнання історії не звільняє від відповідальності.

Автор: Олег Криштопа

Попередній матеріал
Державному Гімну України - 15 років: цікаві факти та рок-виконання
Наступний матеріал
Операція "Вісла": від минулого до сьогодення