29 жовтня 1918-го, місто Кіль, Німеччина. Спонтанні антивоєнні виступи матросів переростають у революцію. 9 листопада у Берліні голова німецького Генштабу Вільгельм Гренер приходить на аудієнцію до імператора Вільгельма Другого. Він заявляє: солдати хочуть перемир'я. Щоб врятувати країну, кайзер повинен піти. Після недовгих роздумів Вільгельм зрікається престолу і потайки залишає країну.
Гренер разом із представниками поміркованих сил Німеччини починає переговори з країнами Антанти. На світанку 11 листопада 1918-го у Комп'єнському лісі, в штабному вагоні командуючого військами Антанти німецька делегація підписала перемир'я, запропоноване союзним командуванням. Серед умов були і фатальні для України.
Генерал Гренер любив Україну. Він провів у Києві значну частину 1918 року. Проте інтереси Німеччини для нього звісно були важливішими за долю народу на сході Європи. Серед умов Комп’єнського договору було скасування Брестського договору, за яким визнавалася незалежність України.
Уже за кілька днів німецькі солдати, які перебували в Києві, почали готуватися до повернення додому. Без їх підтримки Гетьман Павло Скоропадський опинявся в ролі голого короля. Антанта не визнає Української держави і хоче бачити її у складі небільшовицької Росії. 14 листопада під тиском Заходу і свого проросійського оточення Скоропадський видає маніфест про входження України у склад нової Російської держави в якості автономії. Крок відчаю, який налаштував проти гетьмана значну частину українського політикуму.
Ті люди, які його очолювали, це колишні діячі Союза русского народа, Михаїла Архангела, який тут в Києві в масовій кількості перебували. Потім були влучені в його структуру урядових - вони фактично цю ідею пропагували. Тому орієнтація на федеративний курс в кінці гетьманства Скоропадського, звідти і небажання спертися на українські сили.
Ігор Гирич, історик
Ось у цьому будинку у 1918-му містилося міністерство шляхів сполучення. Саме це місце вибрали для своїх зборів учасники антигетьманського повстання. В напруженій атмосфері Володимир Винниченко проголосив створення нового органу влади – Директорії УНР.
Не всі українські сили підтримали Директорію. Частина вважала, що повстання у такий непевний час зруйнує навіть залишки української державності. Їх не послухали.
На чолі нового уряду став Володимир Винниченко. Директорія складалася з п’яти осіб. Серед них і Симон Петлюра, який буквально за два дні до того вийшов з Лук’янівської тюрми. Проте підпорядковуватися Винниченку він не збирався. На перше засідання взагалі не прийшов. Замість проголошувати декларації, Петлюра виїжджає до Білої Церкви збирати військо.
14 грудня 1918-го. Київ залишають рештки німецької армії, у столицю України переможно вступає військо Директорії УНР. Головний Отаман Симон Петлюра повертається національним героєм. Понад тиждень тривають святкування. Нарешті 26 грудня Директорія видає Декларацію – основний документ, за яким має жити країна при новій владі. За наполягання Винниченка там вказано, що влада належить не всьому народові, а лише так званим робітничим класам.
Власне недолік українських політиків і Винниченка власне заключався в тому, що вони відкинули від себе отой статичний заможний елемент. І на це вказував йому Липинський уже в творах написаних в 20-х роках. А все сталося тому, що консервативні сили були в переважній меншості, вони були не розвинені.
Ігор Гирич, історик
Російська пропаганда на Заході звинувачує українську директорію у більшовизмі. Російські більшовики звинувачують директорію у зв'язках з Антантою. Враховуючи війну Західною України з Польщею, нова влада опиняється одразу між трьох вогнів.
Французький десант висадився в Одесі без жодних перешкод з боку підрозділів УНР. Французький корпус чисельністю у 15 тисяч одразу розосередився вздовж берегової лінії. Французи запропонували українцям і росіянам-монархістам свій план з 7 пунктів. Північ, Центр і Схід України контролюється директорією УНР, на півдні створюється російська директорія. Обидві директорії керують лише цивільним життям. Всі війська підпорядковуються французам і ведуть спільну війну з більшовиками. Ні Петлюра, ні денікінці на цей план не пристали.
А от більшовики в Кремлі не придумали нічого ліпшого, як дістати з полиць план зразка 1917 року. Знову захопити Харків, знову створити там маріонетковий псевдоукраїнський уряд і знову вдавати, що спостерігають за громадянською війною в Україні.
Ну те ж саме в 1919 році радянський уряд, очолював його Хрістіан Раковський, людина, яка з Україною до того абсолютно не була зв'язана. І Раковський, приїхавши ще в Харків, писав, що наш уряд не є самостійним, він виконує волю РКПБ і якщо взяти підручник, можна цей лист легко найти. Відверто писав, що ми тут просто ширма така.
Владислава Верстюк, історик
Ніде правди діти, на комуністичну агітацію купилося і багато українців. Розчарованих і Скоропадським, і Директорією.
І там теж були свої місцеві. Щорс і Боженко. Так звані 1 і 2 повстанські дивізії, організовані тими ж більшовиками в нейтральній зоні. І от їх всюди виставляли наче українські сили.
Владислава Верстюк, історик
Крім Щорса до комуністичної армії з великою кількістю бійців пристали і такі командири, як Юрій Тютюнник та отаман Григорьєв. Останній, до речі, одним кавалерійським наскоком вибив із півдня України самовпевнені французькі війська.
"В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерву, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини".
Заява отамана Григор’єва
Григор’єву і Тютюннику знадобилося зовсім мало часу, щоб зрозуміти, що вони стали жертвою пропаганди, яка з реальністю не має нічого спільного. Поза спинами українського війська ішли більшовицькі продзагони, які забирали в селян останнє збіжжя і ЧеКа, яке розстрілювало просто заради задоволення. Григор’єв з Тютюнником об'єднуються із Махном і починають антибільшовицьке повстання. На Черкащині громити зайд починають місцеві отамани. Дивізія Григор’єва наближається до Харкова. У Кремлі не на жарт перелякані. Ленін і Сталін вимагають терміново припинити формування частин Червоної Армії з українців. Покладатися у війні проти України там могли лише на росіян. Ненадійних українських лідерів просто знищували.
За офіційною версією, більшовик Щорс загинув у бою з військами директорії. Ексгумація його тіла однак засвідчила — Щорс був убитий з близької віддалі пострілом в потилицю. Своїми. Ще одна жертва більшовицької пропаганди – Боженко – у той же час отруєний.
Важко сказати, чим би закінчилося повстання Григор’єва і Махна, якби не українська ментальна проблема, зафіксована у приказці про трьох гетьманів. Два отамани постійно конфліктували. Завершилося це пострілом батька-анархіста в груди Григор’єва.
Грудень 1918-го. Росія починає неоголошену війну проти Української Народної Республіки. Директорія вступає у переговори з Москвою, але мирні умови останньої більше схожі на пропозицію капітуляції. Врешті 16 січня 1919 Директорія оголошує Радянській Росії війну. Невелика за чисельністю армія УНР зазнає поразки за поразкою. На початку лютого Директорія залишає Київ.
Протягом військової кампанії 1919 року раптом з’ясувалося, що Петлюра не такий уже й вправний воєначальник, яким уявлявся раніше. Дивна кадрова політика та безперервний відступ похитнули у нього віру серед військових.
Отамани Петлюри винними у поразках зробили євреїв. У лютому 1919-го вояки УНР влаштували у Проскурові (нині Хмельницький) жахливий єврейський погром. "Єврейський батько" у відповідь махає погромникам пальцем.
"Всім всім смерть погромникам. У часопису "Український козак", число третє, повідомлення, що в Волочиську після вступу нашого війська самими козаками був заарештований невідомий робітник, що підбивав наших козаків до єврейського погрому. Коли це було в дійсності, то наказую провокаторів негайно розстрілювати, повідомивши про це населення. Надалі в таких випадках вимагаю твердості і рішучої розправи з такими провокаторами по закону військового часу".
Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра, телеграма
Реакція Петлюри на єврейські погроми часто була запізнілою. Його накази переважно залишалися без відповіді.
Петлюра був на той час прем'єр-міністром, але він не міг контролювати усю територію і забезпечити безпеку усіх громадян. Він несе не пряму, але опосередковану відповідальність за те, що тоді коїлось в Україні.
Йосиф Зісельс, діяч українського єврейського руху
Недисциплінована частина війська займається грабежами у власному тилу, а з поля бою часто просто втікає. Ті ж частини, які здатні були протистояти ворогу, як наприклад полк Чорних Запорожців, опинилися в немилості у петлюрівських отаманів, і на передову навіть не потрапляли.
"Почався відступ у напрямі Румунії. Як старшини, так і козаки досить часто питали, перед ким і як довго маємо відступати. Справді, від Умані і до румунського кордону наш полк не мав ні одного бою, як не рахувати повстанців Дячишина. Кінною атакою відбили наступ".
Петро Дяченко, Чорні Запорожці
Особливе обурення козацтва викликав арешт і розстріл полковника Болбочана. Дяченко з козаками навіть збиралися влаштовувати повстання, проте сам Болбочан закликав їх коритися владі. Несприйняття викликало і бажання ввести у військові підрозділи таких собі інспекторів-наглядачів.
"У цьому часі наш уряд ввів в армії державну політичну "інспектуру". Ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу. Дістав і полк Чорних запорожців подібного типа... Серед маршу наші патрулі наткнулися на ворожу піхоту. Полк із похідної колони розсипався в лаву й атакував ворога. До "інспектора" завчасу було приділено 3-х козаків із завданням пильнувати, щоб не відставав. Два козаки тримали його коня за повідки, а третій нагайкою підганяв коня, не без того, щоб не дісталось й "інспекторові". Тхір у Чорних ніколи ніякої кар'єри не зробить. Не зробив також й "інспектор", бо швидко втік із полку".
Петро Дяченко, Чорні Запорожці
У серпні 1919 короткий наступ. Частини армії УНР звільнили від більшовиків Київ, але вже того ж дня з'ясувалося, що з лівого берега у місто увійшли денікінці. Останні сповна використали наказ українського керівництва "не стріляти, ідуть переговори!", роззброївши одну з найкращих частин армії — мазепинців. За день непорозуміння наче розв'язали — Петлюра домовився з денікінцями про спільний парад на Хрещатику. Але там новий інцидент.
Парад відбувався ось тут, на нинішньому Майдані Незалежності, навпроти уже зруйнованого приміщення міської думи. Зібралося багато цивільних. За словами Дяченка, денікінці вивісили на думі поруч із синьо-жовтим прапором російський триколор. За наказом сотника Божко імперський стяг було скинуто. Зловивши його у повітрі, Божко кинув московський прапор під копита коневі іншого полковника. Росіяни відповіли пострілами.
Після нетривалих переговорів був даний наказ відступати з Києва. За короткий час армія опинилася у так званому трикутнику смерті. Улюбленець Петлюри отаман Волох украв скарбницю і разом з грішми та частиною війська перейшов до більшовиків. Січових стрільців було інтерновано поляками. УГА замирилося з денікінцями. І тільки частина найзатятіших військ вирішила воювати до останнього. Піти у запілля червоних та денікінців. Серед них був і полк Чорних Запорожців. Дяченко за козацьким звичаєм вирішив порадитися з підлеглими.
"Козаки, тимчасово переміг нас ворог. Для нас лишилася одна дорога — йти в запілля ворога. Хто не бажає йти в партизанщину, хай вийде наперед!" Запанувала тиша. Ряди стояли мов кам'яні, жоден козак не поворушився з місця. Коли зразу громоподібне "слава!" затрусило повітрям. Втомлені й почорнілі обличчя козаків засвітились радістю, в очах запалав огонь завзяття. Козаки мов відродились. Полк у складі 212 шабель, 11 важких кулеметів "Максим", 9 легких і при одній гарматі, а всього 417 козаків і старшин, вирушив на нову боротьбу з ворогом України".
Петро Дяченко, Чорні Запорожці
Протягом зимового походу полк Чорних запорожців відзначився цілим рядом перемог. Бито і білу, і червону російську армію. Звільнено від більшовиків Смілу, Золотоношу, Голованівськ та інші міста.
Зимовий похід було завершено на мажорній ноті – взяттям Вознесенська. Це був критичний удар для російської червоної армії в Україні. За кілька днів, на початку травня біля Ямполя чорні козаки об'єдналися із Залізною дивізією, яка наступала із Заходу.
24 квітня 1920-го, Варшава. Без пафосу і урочистостей відбувається підписання українсько-польського договору. Обидві сторони невдоволені. Петлюрі довелося зректися Галичини. Пілсудський відмовився від своїх зазіхань на відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 року. Однак уже наступного дня відповідно до умов договору українсько-польське військо переходить Збруч і починає стрімкий наступ на Київ. Всього за 10 днів Правобережна Україна звільнена від окупантів. Перші частини війська польського вступають у Київ вранці 5 травня. Більшовики без боїв у паніці переправляються на лівий берег.
9 травня на Хрещатику військовий парад. 9 травня 1920-го. На честь перемоги українсько-польських частин над Червоною Росією. Щоправда, святкували зарано: якщо прислухатися – з Дарниці ще долунали поодинокі вибухи.
Святкували справді зарано. Петлюра не зумів організувати з десятків воєнізованих формувань єдиної потужної армії. Галичани були ображені за зраду і репресії, отамани вважали себе талановитішими воєначальниками і політиками. А великій частині народу було просто байдуже.
Уже в червні російська армія іде в наступ. У Кремлі скинули маски і навіть не намагалися вдавати, що ідеться про більшовицьку українську армію. Врешті, не було потреби. Західний світ у липні остаточно злив Україну. Міністр закордонних справ Британії граф Керзон запропонував більшовикам угоду – так звану лінію Керзона, яка б відділяла комунізм від Європи. Однак ті захопилися наступом і були впевнені, що незабаром візьмуть Варшаву, а там і Берлін, і Париж, і навіть Лондон.
Утім, під самої Варшавою червоноармійці були вщент розбиті арміями Польщі та УНР. Чудо на Віслі і контрнаступ, однак нічого Україні не було. У Ризі Польща підписала з Радянською Росією мирний договір, у якому немає місця для незалежної України. Уряд Петлюри опиняється на еміграції.