На поч. XX ст. Юзівка ‒ попередниця "проросійського" Донецька ‒ була жвавим поселенням, заснованим та облаштованим як ніяк не "карєннимі русскімі", а... європейцями. Майбутній центр промислового Донбасу заклав 1869 р. валійський підприємець Джон Юз, який викупив у князя Сергія Кочубея право побудувати тут завод із виготовлення залізничних рейок. Але, зваживши на поклади вугілля, заснував виробництво повного циклу, нині властивого Донбасові: вугілля ‒ кокс ‒ метал. Для цього Юз створив "Новоросійське товариство кам'яновугільного, залізного та рейкового виробництв", яке на поч. XX ст. лідирувало у виплавці сталі в імперії. Сюди на престижну та високооплачувану роботу інженерами та майстрами їхали сотні валлієць, англійців, французів, бельгійців та німців. Кілька поколінь європейців жили тут, аж поки більшовики відібрали в них усе на поч. 1920-х.
Той, хто мешкав, або просто не раз бував у Донецьку, напевно, знає, що в центрі міста до нашого часу збереглися сліди перших європейських колоністів ‒ їхньої культури, способу життя та технічних новацій, недоступній тодішній Російській імперії. "Радіо Свобода" влаштувало своєрідну "прогулянку" Юзівкою та "знайомство" з її мешканцями. За допомогою світлин, якими поділилась знімальна група фільму "ЄвроДонбас", Донецький обласний краєзнавчий музей та Держархів Донецької області.
Валійський магнат не приїхав на порожнє місце ‒ тут уже існували слободи Олександрівка, Григорівка, Семенівка та хут. Овечий, засновані запорізькими козаками XVII ст. як укріплені зимівники на шляху Кальміусом до Азовського моря. Їхні жителі і наймалися спочатку на сезонну роботу до копалень та доменних заводів, попередньо обробивши свої городи та поля. Та чимало людей через стрімку розбудову заводу з виплавки чавуну, машинобудівного заводу, ремонтних майстерень, шахт до сіл не поверталися: населення Юзівки від часу заснування до 1907 р. виросло зі 164 людей до 32 000.
Внутрішнє оздоблення першої церкви Юзівки ‒ Преображенської. Після того, як її розширили, добудували дзвіницю, чотири бані та трапезну, вона стала Свято-Преображенським собором (не плутати з однойменним собором у сучасному Донецьку, збудованим в іншому місці та не схожим на оригінал). Церкву звели 1886 р. на гроші місцевого поміщика Павла Лівена, в якого Новоросійське товариство взяло в оренду землю для заводів, а також самого Новоросійського товариства, жителів Юзівки та робітників, які жертвували на споруду із зарплатні. Все, що ви бачите на фото, більшовики забрали 1922 р. ‒ заради "допомоги голодним". 1930-го вони ж заради "цінних кольорових металів" зняли із будівлі дзвони, а вже наступного року, заявивши про гостру потребу в будматеріалах, собор підірвали.
Турбінний зал Новосмоляниновської електричної станції, 1913 р. Спочатку світло призначалося лише для іноземців та виробничих потреб. Ближче до 1910-х на електрику могли розраховувати і місцеві робітники та їхні родини.
Їдальня у будинку Юзів, 1900 р. Так розкішно валійські засновники Донецька жили не одразу: спершу магнат мешкав у простій саманній хаті під солом'яним дахом, що стояла на землі поміщика Смолянинова. 1874 р. ‒ за 5 років по приїзду ‒ Юз таки збудував собі одноповерховий будинок на 8 кімнат, але величезній родині Юза все одно там було тісно. Бізнесмен пообіцяв розбудувати будинок, але помер 1889 р., не встигнувши здійснити задум. Другий поверх добудували 1891 р. його сини, до яких перейшло управління заводом. Запрошений англійський архітектор звів двоповерховий маєток із цегли місцевого виробництва у стилі ренесанс ‒ чи не найвищий будинок у степовій Юзівці.
1903 р. Юзи покинули Донбас і назавжди повернулися до Англії, передавши справи управителям. До того побут засновників селища забезпечувала чисельна прислуга, яку ви бачите на фото.
Південна, або Заводська частина Юзівки 1912 р. ‒ поселення навколо виробництв. Поруч була й Англійська колонія із побудованими Юзом котеджами для іноземців ‒ робітників, інженерів та майстрів Новоросійського товариства. Тут знаходилися депо, телеграф, лікарня на 24 особи та школа. Це був острівець відносного комфорту ‒ вулиці встелені бруківкою, були проведений водогін та навіть електроенергія. Між будинками ‒ бічні проходи для покращення збору сміття. А по центру вулиці розставлені...вуличні туалети. Ліворуч на обрії видно Преображенський собор, згодом зруйнований більшовиками.
"Сталінська індустріалізація" Донбасу ‒ радянський міф: промисловість Юзівки підняли англійські поселенці, а більшовики її лише "націоналізували". Валійці електрифікували селище, проклали залізницю від заводів Юза до Харкова та Курська, і звели заводи. На фото ‒ металургійний завод Новоросійської компанії з боку шахти "Заводська" із щойно привезеними з Англії конверторними печами та домнами. Перший чавун тут виплавили за три роки після початку будівництва заводу, у січні 1872 р. Зараз на цьому місці розташований Донецький металургійний завод ‒ майже у самому центрі сучасного Донецька.
Заснувавши завод на березі Кальміуса, 55-річний Юз перевіз до селища чотирьох старших синів ‒ Джона Джеймса, Артура Девіда, Айвара Едварда та Альберта Льюеліна із їхніми родинами. Два сини Юза залишились у селищі врядувати після смерті батька. На фото ‒ родина Юза-старшого та його дружини Еліс.
Північна частина Юзівки або Новий світ ‒ осередок торгівців, ремісників та чиновників вже із більш типовим для Російської імперії складом населення. Перша лінія ‒ центральна вулиця Юзівки, нинішня вул. Артема ‒ до нашого часу зберегла свою назву у мові місцевих. Як центральну артерію промислового міста, її забудували прибутковими будинками, магазинами, ресторанами, готелями, банками і конторами, де бізнесмени продавали вугілля та метал. Праворуч на фото ‒ відкритий 1913 р. "Магазин Голдберга", де всі охочі могли придбати готовий одяг або тканини. Ця будівля ‒ чи не єдина, що збереглася на вул. Артема майже у первісному вигляді.
Листівка місцевого видавця литовського походження Яківа Переха, який першим почав зображати на фото не тільки величні індустріальні пейзажі молодого міста, а й самих шахтарів ‒ нехай і в постановочному вигляді, як тут. Перех вважається останнім видавцем листівок у Юзівці (працював аж до перейменування міста у Сталіно 1924-го), а також лідером за їхньою кількістю.
Ці світлини ‒ частина майбутнього документального фільму із робочою назвою "ЄвроДонбас", що розповідатиме про європейську історію міст Луганщини та Донеччини.
"Ми вже працюємо із валійськими, німецькими та бельгійськими архівами, які зберігають унікальні сторінки з історії Донеччини та Луганщини. Майже всі ці архіви вивозилися у буремні часи революції та громадянської війни, тому багато чого втрачено. Особливо ‒ у наших, українських музеях, бо тема іноземних інвестицій у Східну Україну була засекречена в радянські часи, і багато матеріалів знищувалися та конфіскувалися. Однак за місяці нашої роботи нам вдалося відшукати фантастичну документальну спадщину у закордонних архівах, де ці матеріали дуже класно і якісно збережені й зацифровані, аби нащадки не забували історію", ‒ наводить видання цитату режисера проєкту Корнія Грицюка.
Читайте також: "Щоб зігнати до колгоспів, людям палили хати": фільми про Голодомор, які не приховують жодного слова правди