А доки у слобідській столиці готуються до п'ятого суду, ми вирішили додати свої п'ять копійок. Тому сьогодні розкажемо не про вкрай суперечливі воєнні здобутки Жукова, а про немасштабні злочини. Бо їх теж було достатньо, і за розмахом вони були не меншими.
Тож – Жуков. Чотирикратний герой Радянського Союзу і герой братньої Монголії, двічі кавалер найвищого воєнного ордену "Побєда", начальник генштабу і міністр оборони, член ЦК і Політбюро.
Маршала Побєди кілька разів піддавали опалі за катастрофічні поразки – у прикордонній битві 1941-го, під Києвом та Ленінградом, у ржевській м'ясорубці. У цих битвах він втрачав своїх людей мільйонами. Приписував собі успіхи під Сталінградом і Курськом – хоча ні там, ні там боями не керував. Зрештою, здобував свої власні перемоги – під Халхин-Голом, Москвою, у Білорусі і в Берліні. Про ціну цих усіх перемог і поразок можна сперечатись до хрипу.
Поговоримо про щось однозначніше. Про дії Жукова, які були визнані злочинами. Правда, обговорювати їх можна не всюди. Он у Росії цілий слідчий комітет федерації завів справу на "Радіо Свобода" за статтю про Жукова. Щоправда, у цьому випадку вийшло досить кумедно.
Приводом для "наїзду" стала згадка про те, що під час оборони Ленінграду комфронту Жуков видав наказ розстрілювати сім'ї червоноармійців, які потрапили в полон. Нюанс у тому, що оригіналу цієї шифрограми Жукова ніхто не бачив – він захований десь у закритих російських архівах. Відомим став із подальших наказів підлеглих маршала, які його цитують. На цій підставі російський офіціоз і всілякі сталіністи у своїй пропаганді кажуть, що такого наказу ніколи не було.
Тож журналісти перепитали – а що не так, неправильно процитували? СК РФ відповів: ні, ми звірили в архіві, така шифрограма є і процитована правильно, але ви це трактуєте якось негативно, як щось погане, і цим ображаєте ветеранів і дискредитуєте Жукова.
Тобто, наказ розстрілювати жінок і дітей можна трактувати по іншому, позитивно? Ви серйозно?
Але ще важливіше те, що влада РФ офіційно підтвердила: шифрограма Жукова про розстріли сімей червоноармійців – цілковита правда. І ще нюанс: цей наказ визнали злочинним ще під час війни. Він став відомим з ось цього випадково розсекреченого документа – листа командування Балтфлоту – до ЦК за роз'ясненням, що це за дичина, яка по кровожерності навіть Сталіна переплюнула. Той у наказі № 270 наказав сім'ї полонених до таборів кидати.
Тож Балтійський флот фактично збунтувався проти Жукова: зібрав воєнну раду, визнав його наказ незаконним і злочинним та скасував для флоту. До ЦК звернувся 5 жовтня 1941-го. А вже 6 жовтня Жукова забрали з Ленінграда геть до Москви.
Цікаво, що привід сумніватися у цьому прояві жуковської кровожерливості насправді був. Справа у ньому самому: маршал реально був доволі потворною особистістю. Про це знали і говорили ще за часів СРСР. У військах його називали "м'ясником" і "катафалком". Колеги по службі описували його вкрай негативно.
Маршал Тимошенко: "Тенденція до необмеженої влади й відчуття власної непогрішності у нього ніби в крові".
Маршал Новіков: "Це людина виключно властолюбна й самозакохана, дуже любить славу, шану та угодництво, і не терпить заперечень".
Маршал Єрьоменко: "Він усіх топтав на своєму шляху... Це людина страшна й примітивна... Жуковське оперативне мистецтво – це перевага в силах у 5-6 разів, інакше він не буде братися за справу, він не вміє воювати не кількістю, і на крові будує собі кар'єру".
Тому коли на тлі депортацій народів Криму і Кавказу нацистська розвідка запустила фейк, що українців також виселять до Сибіру – то його повісили на двох найодіозніших персонажів СРСР – Жукова і Берію – і всі повірили.
Так само викликає сумнів приписувана Жукову фразу про те, що всі українці – зрадники, і що їх – тобто нас – треба більше у Дніпрі втопити, тим менше доведеться до Сибіру висилати. Найімовірніше, її не було, її розтиражували ЗМІ із дуже ненадійного джерела.
Однак підстави так думати – були. Саме Жуков як представник Ставки і координатор фронтів гнав війська Рокосовського, Ватутіна і Конєва вперед без перепочинку і поповнень з-під Курська до Дніпра і далі. І тому польові військкомати знекровлених частин масово вишукували рекрутів серед непідготовлених цивільних і кидали їх на смерть – бо інакше Жуков затопче.
І про це теж всі знали ще за СРСР. Олександр Довженко писав про масову загибель щойно мобілізованих українців-чорносвиток у своєму щоденнику, а письменники Дмитро Міщенко й Олесь Гончар – відкрито описували цей злочин у своїх творах.
Дійшло до того, що у жовтні 1943-го таку практику заборонив Сталін – у таємному наказі ставки № 0430. Не тому що за людей турбувався, а тому що вирішив припинити "безконтрольну розтрату людських ресурсів звільнених територій". Бо ж колгоспам раби потрібні не менше, ніж армії.
Вражають також інші, менш криваві "досягнення" Жукова. 1929 року він отримав партійну догану за двоєжонство. Але не покинув цієї звички. Навіть під 60 років завів черговий роман із вдвічі молодшою лікаркою.
А 1946-го викрилось його нечуване мародерство на окупованих територіях, тобто в Німеччині. Там всі червоноармійці, хто дійшов, мародерили потроху. Навіть на еталонному фото "червоний прапор над Рейхстагом" одному з бійців доводилось ретушем прибирати крадені годинники на обох руках.
Ось до:
А ось після:
Мародерила вся держава – до СРСР ешелонами вивозили коштовності і техніку, цілі заводи й інститути. І маршал побєди крав із не меншим розмахом. Ешелонами.
Під час обшуку у нього виявили дорогих тканин понад 4 км; хутра – соболиного, мавпячого, лисячого та іншого – 323 шкури; цінних картин – 55 полотен; килимів та гобеленів із Потсдамського та інших палаців – 44 штуки, плюс меблі й антикваріат пруських королів та німецьких імператорів.
По трофейній справі 11 генералів, трьох із них розстріляли. А от справу голови мародерської мафії – маршала Жукова – розглядав не трибунал, а ЦК партії. І його не розстріляли, а лише понизили – бо ще знадобиться.
І знадобився – Хрущову. Спочатку для держперевороту – особисто арештував Берію. Потім для каральної роботи – придушити угорське повстання. На руках маршала додалась кров тисяч повстанців. І це знову усі бачили й обговорювали.
А що бачили лише втаємничені – це Тоцькі навчання під Оренбургом 1954 року. Там Жуков провів унікальний експеримент – чи зможуть солдати наступати в умовах радіації. Для цього підірвав ядерну бомбу потужністю у дві Хіросіми – а потім кинув 45 тисяч радянських бійців наступати через заражену зону.
Про наслідки радіації чудово знав. У СРСР про це дізнались ще 1945-го. Тоді Сталін послав генерала-українця Кузьму Дерев'янка подивитись, що лишилось від Хіросіми з Нагасакі. Той все там обійшов і зробив фото і кінозвіт. Дерев'янко став першим українцем, померлим від променевої хвороби. Йому тільки виповнилось 50.
Жуков про це знав. І все одно кинув тисячі солдатів наступати крізь ядерний гриб. І населення виселив тільки з зони прямого ураження і шляху прольоту бомбардувальника.
Прямо крізь гриб наступало лише кілька підрозділів, але опромінення зазнали і ті, що були за 5-10 км, зокрема 10 тисяч цивільних. Більше як 20 тисяч солдатів стали інвалідами І-ІІ груп – але без вказання причин, бо секретність.
А Жуков що? У нього все добре було. За сумою всіх повоєнних подвигів – за Берію, Угорщину і Тоцькі навчання – отримав четверте звання героя Радянського Союзу. Прийняв, не скривившись.
Улітку 1957-го підтримав Хрущова у змові проти Маленкова.
А вже восени "вдячний" Микита усунув з посади самого Жукова – начебто за підготовку перевороту. Той справді в армії насаджував свій культ особи, і без дозволу ЦК створював таємні школи спецзагонів.
У банці з павуками під назвою "Кремль" з таким не жартують. Жуков позбувся посад міністра оборони і члена ЦК, і став забутим всіма пенсіонером.
Згадали про нього вже за Брежнєвської ресталінізації і побєдобєсія. Саме тоді з цього типового сталінського висуванця і м'ясника почали ліпити "маршала перемоги". І зліпили, отакого, кіношного.
Відтоді Жуков – оцей видуманий – це суто російський символ непереможності імперії. Любий він і сучасним сталіністам, особливо найголовнішому. Ну ви його знаєте, про нього ще пісня є. 2020-го він взявся реставрувати пам'ятник Жукова у Москві. Всі здивувались, бо пам'ятнику нічого не бракувало – а він раптом зник. За якийсь час монумент з'явився знову – але з підписом, що реставрував його сам Путін.
І ще про пам'ятники. 1994-го, за Єльцина, на Тоцькому полігоні з'явився пам'ятник жертвам нелюдського експерименту Жукова. А 2004-го, за Путіна, – встановили плиту їхнім убивцям: "Творцям ядерного щита Радянського Союзу".
Отакі от цінності нам нав'язує Путін і його корисні ідіоти. Чи доречне таке жуколюбство в нинішній Україні? Нам воно видається недоречним, а як вважаєте ви?
Читайте також: "Антихакери", марксмени й оператори Javelin: нові військові професії, без яких нині важко уявити ЗСУ