Володимир Боніфатійович Антонович – видатний український історик, археолог, етнограф, археограф; статський радник, доктор наук, професор Київського університету (з 1878), співорганізатор Київської громади, член Київського товариства старожитностей і мистецтв, один з провідних діячів українського національного відродження другої половини ХІХ ст., лідер та ідеолог хлопоманів, організатор Старої (київської) громади.
Вчений народився 6 або 18 січня 1834 р. (точна дата народження невідома, оскільки метричний запис про народження не виявлено) у повітовому місті Махнівка Київської губернії в родині Боніфатія і Моніки Антоновичів, зубожілих, безземельних польських шляхтичів, генеалогічно споріднених з Правобережною Україною.
Найбільший вплив на формування його демократичних переконань та схильності до ідей французьких просвітителів мав його рідний батько Янош Джидай – син угорського революціонера, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Формальний батько – Боніфатій Антонович, литвин з Віленщини, випускник кременецького ліцею і гувернер. Мати – Моніка Гурська (з роду Любомирських), служила гувернанткою, добре знала французьку мову, багато читала.
У 1834–1840 рр. мешкав з бабусею Кароліною Гурською у маєтку Махнівка. 1840–1844 рр. навчався разом з дітьми панів Цибульських у маєтку Горишківка (нині село Томашпільського району Вінницької області) під керівництвом своєї матері. Повторний курс домашнього навчання пройшов у родині шляхтича-українофіла Оттона Абрамовича з його дітьми під керівництвом Боніфатія Антоновича.
Від медика до історика – зародження революційних поглядів
Протягом 1844-1848 pp. Володимир навчався у Рішельєвському ліцеї та 2-й Одеській гімназії, після закінчення якої 1850 року вступив спочатку на медичний факультет університету Св. Володимира, який закінчив 1855 pоку, після закінчення навчання займався медичною практикою у Бердичеві та Чорнобилі. Проте вже за рік Антонович повторно вступив до університету на історико-філологічне відділення, оскільки мав на меті пов’язати своє життя з історичною наукою.
Ще в студентські роки Антонович читав козацькі рукописи, твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Аполлона Скальковського, етнографічні збірки, які вплинули на його життєві орієнтири та наукові студії. У студентській корпорації, що в основному складалася з польської молоді, наприкінці 50-х років XIX ст. Антонович висловлює думку про те, що дивно жити в краї, не знаючи ні його історії, ні людей. Щоб побачити народ, яким він є, Антонович на канікулах подорожує з товаришами пішки Волинню, Поділлям, Київщиною, Холмщиною, Катеринославщиною та Херсонщиною.
Кар'єра і діяльність у "Громаді"
Після закінчення університету він працює викладачем латинської мови 1-ої Київської гімназії, а протягом 1862-1863 та 1864-1865 pp. викладає загальну історію в Київському Володимирському кадетському корпусі. 1863 року Антонович став на службу чиновником до канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора, і його було відряджено до Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. Згодом Антоновича призначено головним редактором згаданої комісії. Ці обов'язки він виконував аж по 1880 р.
Ще на початку 60-х pp. XIX ст. Антонович розриває стосунки з польськими колами, що спричинило неабиякий резонанс у тодішньому суспільстві, і приєднується зі своїми однодумцями до нелегальної української "Громади" у Києві, очолює в ній "хлопоманський" гурток, члени якого вважали, що український народ має право на своє національне відродження. З метою пропагування своїх поглядів "громадівці" відкривали недільні школи. Там навчали читання, письма і арифметики.
Антонович часто їздив до Санкт-Петербурга, щоб налагодити зв'язки з редакцією журналу "Основа". Там він уперше опублікував дві свої розвідки полемічного характеру. Особливу реакцію української і польської громадськості викликала його стаття "Моя сповідь" (1862).
Становленню Антоновича як історика сприяло його знайомство з Михайлом Максимовичем та Миколою Іванішевим.
Науковий доробок основоположника сучасної української історичної науки
За редакцією Володимира Антоновича вийшло 15 томів "Архіву Південно-Західної Росії" (з них – 9 томів, матеріали яких були зібрані та оброблені ним особисто). У 1870 р. за дисертацію "Останні часи козацтва на правій стороні Дніпра" Антонович отримав звання магістра наук, а в 1878 р. захистив докторську дисертацію "Нарис історії Великого князівства Литовського". З 1881 р. очолював Історичне товариство Нестора-літописця, завідував Нумізматичним музеєм Київського університету, в якому зібрав понад 10 тисяч експонатів.
Авторству Володимира Антоновича належить близько 300 наукових праць з історії українського козацтва, гайдамацького руху, української етнографії, історії Литовської держави, історії церкви. Найбільш відомі з них: "Про походження козацтва" (1863 р.), "Про походження шляхетських родів Південно-Західної Росії" (1867 р.), "Про міста Південно-Західної Росії. 1432-1798 рр." (1869 р.), "Про гайдамаків" (1876 р.), "Уманський сотник Іван Гонта" (1882 р.), "Розвідки про церковні відносини на Україні-Руси у 16-18 ст." (1900 р.), "Чари на Україні" (1905 р.).
Антонович викладав в університеті Св. Володимира протягом 30 років. Його лекції з історії Галицької Русі, Великого князівства Литовського, українського козацтва, джерелознавства та допоміжних дисциплін, разом з апробованими в університеті історичними семінарами, сприяли широкому залученню на ниву дослідницької роботи молодих істориків. Організувалась так звана "київська школа", яка завдяки таким відомим учням Антоновича, як Грушевський, Багалій, Каманін, Данилевич, Шашкевич, Довнар-Запольський, Ляскоронський та інші, заклала підвалини сучасної української історичної науки.
Засновник вітчизняної археології
Коло інтересів Антоновича було надзвичайно різноманітним. Окрім історико-археографічної та педагогічної діяльності, вчений захоплювався археологією та нумізматикою. Саме Антонович започаткував систематичні археологічні дослідження на території України і став родоначальником вітчизняної археології.
Цікавився Антонович також історією культури й етнографією, підготував за цими темами кілька ґрунтовних публікацій. Також він був членом Київського юридичного товариства у відділі звичаєвого права. Працював Антонович і на теренах Західної України після обрання його 1877 р. дійсним членом Львівського археологічного товариства.
Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя другої половини ХІХ ст.
З іменем Володимира Антоновича пов'язане пожвавлення роботи київської "Громади" протягом 70-х-80-х pp. щодо активізації української національної ідеї. Проте, як глибоко переконаний еволюціоніст, Антонович не вірив в успішність революційної тактики там, де йшлося про національне питання, і взагалі у можливість швидких політичних змін, міряв перспективи суспільного й національного поступу довгими віками.
Обмеження в царині громадсько-політичної діяльності повертають Антоновича до наукової роботи. 1882 р. він брав участь у створенні журналу "Киевская старина".
Фактично він першим серед українських істориків нових часів чітко і ясно, без національної роздвоєності, властивої його попередникам і сучасникам, виступив з концепцією споконвічності української самобутності й навіть увів у науковий обіг термін "Україна-Русь".
У другій половині 1890-х pp. Антонович разом із відомим письменником і громадським діячем Кониським заснував всеукраїнську політичну організацію, що мала об'єднати українців усієї Російської імперії. 1897 р. відбувся установчий з'їзд цієї організації, до якої 1901 р. приєдналася і київська "Громада". Сама організація проіснувала до її перетворення 1904 р. на Українську демократичну партію.
Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до "угоди" між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль у реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.
Особисте життя
Перша дружина – дочка майора Йогана фон Міхеля, двоюрідна сестра Павла Чубинського Варвара. Друга дружина – курсистка, у якої Антонович був викладачем, Катерина Мельник, українська історикиня, археологиня, перекладачка та громадська діячка
Сам Антонович дітьми не займався, лише зрідка грався з молодшим сином Дмитром (Мухою), який згодом став відомим громадським діячем, переїхав і жив у Празі, де й помер. Старший син Іван обрав кар'єру військового ветеринарного лікаря; донька Галя одружилася з інженером Л. Геркеном; друга дочка Ірина мешкала в домі батька і певний час працювала у ВУАН.
Останні роки життя Антонович працював у Ватиканському архіві, де знаходив багато матеріалів з історії України, збирав документальні відомості для історико-географічного словника України (залишився невиданим), продовжував активно займатися археологічними дослідженнями. За рік до смерті почав диктувати Дорошенку (згодом відомому українському історикові) автобіографічні "Спомини"
Помер Володимир Антонович 21 березня 1908 року від запалення легень та похований у Києві на Байковому кладовищі.
Читайте також: 10 років працював ветеринаром і відкрито зраджував дружині: чим відзначився найчуттєвіший український поет Олександр Олесь
Дивіться також: "Мені ясно, як закінчиться ця війна": історик Сергій Плохій про ядерку, "Орішник" та НАТО – "Рандеву"
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.