Одна з найкривавіших битв в людській історії: другий Сталінград або взяття Києва Червоною армією у 1943-му – "Машина часу"
"Машина часу"
5 канал / Машина часу
За форсування Дніпра щодобові втрати становили як один Афганістан, зауважують історики
6 листопада 1943 року Київ було взято військами Червоної Армії. Так закінчилася одна з найкровопролитніших битв у світовій історії.
"10:20 Чому 6-го? Тому що 7-го в радянські часи було свято. Святкували річницю жовтневої революції. Сталін віддав наказ будь–якою ціною Київ визволити до свята", – пояснює працівниця музею–діорами "Битва за Дніпро в районі Переяслава" Надія Бойко.
Командування червоної армії панічно боялося Сталіна. Один приклад – 9 квітня 41-го на одній з нарад заступник наркома оборони СРСР 30 річний льотчик-герой Павло Ричагов насмілився розкритикувати вождя. Через три дні він був заарештований, а за кілька місяців розстріляний без суду. Розстріляли і його дружину.
Одна з найкривавіших битв в людській історії
Наказ Сталіна був сприйнятий буквально. Тож наприкінці вересня Червона армія спробувала форсувати Дніпро, щоб захопити так званий Букринський плацдарм. Почалася одна з найкривавіших битв в людській історії.
"Ті, хто воював на Букрині, називали одним словом – пекло", – каже Надія Бойко.
"Мені особисто розповідали, як це все відбувалося. З’явилися зграї здичавілих собак, лисиці. І все це, вибачте, харчувалось людським м’ясом", – розповідає старший науковий співробітник Національного військово-історичного музею України Олександр Филь.
"Це інколи називають другим Сталінградом. Це можливо був акт помсти не тільки військового командування радянського до тих людей, які перебували тут в окупації, до українців, як таких", – міркує історик Тарас Нагайко.
Місто Переяслав. Саме звідти радянська армія вирішила форсувати Дніпро на Трахтимирівський півострів.
"Вирішили Дніпро подолати майже без зупинки. Чому саме Букрин? Після відповідної розвідки було зроблено певний висновок, що Букрин підходить з тої причини, що він випуклий в сторону наших військ. І його можна було прострілювати з правої і лівої сторони і можна було, згідно задуму верховного головнокомандування, можна було захопити", – зазначає Олександ Филь.
Уже невдовзі стало зрозуміло – командування помилилося. Правий берег у цьому місці виявився неприступним.
"Ландшафт саме танко-небезпечний не дав можливість пройти танкам третьої гвардійської армії під проводом Павла Рибалка. За свідченнями Івана Литвиненка, героя СРСР, який жив у Києві і з яким я спілкувався. Він пробув на Букринському плацдармі три дні, після чого його танк було підбито. Він зокрема говорив, що яруги, пересічена місцевість не дозволяли використати ці танки. Він воював на танку Валентайн англійського виробництва. При чому раніше ми замовчували, що лейнлізовські танки, які масово використовувались червоною армією. Так само, як і танки Черчіль та інші", – розповідає експерт.
Вибір місця форсування Дніпра був не єдиною помилкою командування Червоної Армії.
"Було проведено висадку десанту, який зазнав величезних втрат. Для того, щоб підтримати наступ наших військ в районі Букрина, було прийнято рішення про висадку десанту. Це 3,5 повітрянодесантні бригади, які мали б з тилу завдати зустрічного удару для того, щоб розширити плацдарм для подальшого наступу на Київ, який був за 80 км. Під час цієї повітряно–десантної операції залишились одиниці десантників, які вижили. Чому? Тому що льотчики наші не зорієнтувалися і десантники полетіли на своїх парашутах прямо на зенітні розрахунки, або прямо в Дніпро, або прямо в полон потрапляючи", – пояснює Олександр Филь.
Але визнати помилку означало розгнівати Сталіна. І командування Червоної армії вирішило завалити ворога трупами.
"Ми перебуваємо на узбережжі Канівського водосховища. Поруч місто Переяслав. Звідси відбувалось форсування Дніпра на правий берег. Фронт тягнувся на кілька кілометрів. І скажімо, такі локації, то будувався міст, понтонна переправа, відбувалися лісозаготівлі. Місцеве населення було мобілізоване на ці роботи, понад 9 тисяч осіб. З розповідей старожилів відомо, що все це відбувалося під час бомбардувань. Авіаційних нальотів. І коли ми сьогодні дізнаємося про народну правду з усних розповідей. І процес мобілізації відбувався із залученням всіх, кого можна залучити. Залучали, дивлячись на зріст. Вікові межі були 17 років, зовсім молоді. 16–17 років.", – наголошує історик Тарас Нагайко.
Битва за Дніпро не лише одна з найкривавіших в історії. Це ще й історія одного з найбільших військових злочинів. Керівництво СРСР та Червоної армії вирішило здолати ворога масою цивільних. Так званих чорносвитників.
"Переяславчани були мобілізовані, як чорносвитники. Їх військкомати не обліковували. Ці люди були одягнені в домашній одяг. Їм не видавали військову форму. А український верхній одяг – це свита. Виготовлявся з вовни. У російському перекладі – чорнорубашечники. Їм не тільки не видавали військовий одяг, але і зброю. Сталін вважав людей, які перебували на окупованій території, зрадниками. Тому їм не потрібні були ні форма? ні зброя. Багато хто, якщо не потонули в Дніпрі, зброю добували на правому березі", – розповідає працівниця музею–діорами "Битва за Дніпро в районі Переяслава" Надія Бойко.
"Пошуковий загін "Рубіж" за свою коротеньку історію підняв останки 400 бійців червоної армії. Серед них, на жаль, стали відомі імена тільки трьох. Серед них можна назвати Петра Мовчана. Одного з тих, кого називають чорнорубашечником. За свідченням його синів, які у 2010 були живі, з ними спілкувались наші пошуковці, вони пам’ятають, як батька проводжали на війну. Старший син пам’ятає, як він тримав батька за чобіт, намагаючись не пустити. Ніби передчуваючи, що він востаннє бачить свого батька. І він загинув буквально за кілька днів. Мама, коли помирала, то казала: "Петро до мене повернеться". І його похоронили поруч своєї дружини. Це дійсно реальна історія", – каже Олександр Філь.
Форсування Дніпра
Перш ніж під обстрілами вдалося побудувати переправу, Червона армія форсувала Дніпро вплав. Дарма, що значна частина війська банально не вміла плавати.
"Книга "Плацдарм" присвячена саме українському плацдарму. Він (Віктор Астаф'єв) сам учасник форсування Дніпра. Він був контужений під час форсування. Нагороджений медаллю "За відвагу". І він згадує у своїх спогадах, що 25 тисяч заходило у Дніпро з правого берега і виходило на інший 5–6 тисяч. Крім підготовки багато солдатів реально не вміли плавати. І деякі, знову ж таки за спогадами учасників, їх примушували командири. Коли вони казали; я не вмію плавати, ті відповідали – нічого. Деякі брали просто палиці. Деякі бадилля соняшничиння, подаючи вигляд, що у нього є щось в руках", – зауважує старший науковий співробітник Національного військово–історичного музею України Олександр Филь.
"Мені наш місцевий житель, його прізвище Новородовський, покійний уже, розповідав, що переяславських хлопців, з однієї вулиці, 6 осіб посадили на пліт і переправляли на правий берег Дніпра. Він сказав, що до берега не допливли кілька метрів. Поруч щось розірвалося, 5 загинуло. Він один дістався берега. А на правому березі – "гори побитих наших. Я давай ходити по трупах. Знайшов десь автомат, гранату", – Надія Бойко.
Червоне від крові Дніпро – це було не перебільшення. Ті, хто таки досягав правого берега, гинув уже там – територія прострілювалася з усіх боків.
"За форсування Дніпра щодобові втрати становили, як один Афганістан. Щодобові. Тобто 417 тисяч згідно офіційних даних за форсування Дніпра. 417 тисяч – це лише офіційна кількість загиблих. Інколи звучать цифри мільйон і півтора. Чому? Дніпро поміняв русло. Ми не можемо дослідити інші місця, де можна було б встановити інших загиблих", – наголошує експерт.
"Одна з жінок, бабуся на цей час, вона згадувала, що на весні 44-го року, скресла крига, то повипливало дуже багато трупів молодих хлопців у вишитих сорочках. Вона вважає, що це були мобілізовані з Полтавщини. Вона їх ідентифікувала за вишивками. А вони з учнями ходили і з дорослим населенням складали трупи, присипали їх землею. Здійснювали такі санітарні поховання. В поодиноких садибах, які залишилися, існують місця, де є ті поховання. В кінці городу стоїть просто дерев’яний хрест", – переповідає історик.
"Долини смерті"
"Оце село Григорівка, яке зображене на діорамі протягом дня переходило по кілька разів з рук в руки. Перед радянськими військами поставлене завдання утриматись на правому березі. Перед гітлерівськими – скинути радянські війська назад у Дніпро. Позаду гітлерівських військ стояли есесівські частини. Вони підганяли солдатів в атаку і розстрілювали тих, хто відступав. А з нашого боку ззаду стояли заградзагони, озброєні новенькими великокаліберними кулеметами – ДШК. А таких кулеметів на озброєні штурмових загонів не було", – наголошує Надія Бойко.
Поховання переважно безіменні – СРСР дбав про заниження числа власних втрат – щоб не платити компенсації родинам.
"На 43-ій рік у більшості солдатів уже не було медальйонів, так званих капсул, де зберігались записочки. Їм видали червоноармійські книжки, але вони потрапляючи в ґрунт, вологу, часто не витримують і не можуть повідомити, хто є власник цієї червоноармійської книжки", – додає Олександр Філь.
"Один з мешканців сучасного Казахстану, прізвище Салмасов, він шукав свого дядька. І прилетівши сюди в Україну, він потрапив сюди в Переяслав, потім звідси поїхали на Бучак. І він дуже довго намагався відшукати з поміж викарбуваних прізвище свого родича і не міг. Ні в сусідніх селах, ні на Бучаку. І лише потрапивши у двір, де знаходився цей дерев'яний хрест, спитав жінку літню, яка там поруч з городом сиділа. І вона сказала, що це похований один з радянських бійців, якого просто не стала забирати санітарна команда. Тому що у братській могилі в селі Бучак просто не вистачило місця для трупів. Після того він зрозумів, що не зможе знайти конкретне місце поховання і можливо, по новому пережив і оцінив ті втрати, до яких призвело форсування Дніпра", – кажу історик Тарас Нагайко.
"Заходиш у село поблизу Букрина, а там казали місцеві жителі: у нас є долина смерті. Що таке долина смерті? Це були місця, де були масово знищені люди. Кулеметним вогнем, мінометним вогнем. І я хочу сказати, що десятиріччями люди навіть не заходили в ті місця. Вони були страшні, вони нагадували про смерть. І вже після боїв, через певний час, через місяць, через два, людей організовували, щоб брати і ці тіла ховати. І це було страшно, бо тіла, скажімо, через кліматичні умови занепадали. До цього залучались діти, підлітки. Мені особисто розповідали, як це все відбувалося. З’явилися зграї здичавілих собак, лисиці. І все це, вибачте, харчувалось людським м’ясом", – розповів Філь.
Лютізький плацдарм
Аж наприкінці жовтня командування СРСР визнало помилку. І тоді було ухвалено рішення потайки перекинути основні сили на північ – так званий Лютізький плацдарм.
"Лютіжський плацдарм знаходиться від Києва північніше, ми – південніше від Києва. Але щоб це зробити, потрібно було перегрупувати війська. Їх знімають вночі (війська) і зі збереженням світломаскування по мостах вони були переправлені знову на лівий берег. Вздовж лівого берега маршем пройшли до 200 кілометрів: за 6 діб підійшли до Десни, форсували Десну і вийшли на Лютіжський плацдарм. А що робиться на Букринському плацдармі? На Букринському робиться все, щоб обманути гітлерівців. Звідси танки зняли, а замість них побудували макети з дерева і землі. І гітлерівці бомбардували наші макети протягом кількох днів", – зазначає працівниця музею.
Поки готувалося форсування Дніпра з півночі, на Букрині імітувати спроби наступу. Тисячі людей залишили на вірну смерть.
"Були залишені і деякі батальйони. Я не погрішу проти істини, коли скажу, що залишені на смерть. Вони дуже гостро відчувають дефіцит боєприпасів і продуктів харчування. Можливо, дивились радянський фільм "Батальйони просять вогню" за повістю Юрія Бондарєва. То цей фільм про ці батальйони, які були залишені на Букринському плацдармі. Вони просили вогню. Їм обіцяли підтримку вогнем з лівого берега, але командування їх обмануло", – наголошує фахівчиня.
Ціна взяття Києва
Врешті, 6 листопада ціною шалених людських втрат наказ генералісімуса Сталіна було виконано – Київ взято. Загальна кількість втрат наступальною операції – понад 700 тисяч – залишається однією з найбільших у світовій історії.
"У кожного трагічного явища є батьки. Хоча кажуть, що поразка немає батьків. А в перемоги батьків вистачає", – зауважує фахівець.
Перемогу форсування Дніпра приписали генералу Миколі Ватутіну. У Києві йому встановлено пам’ятник.
Уже за кілька місяців після взяття Києва Ватутін зазнав поранення. Він поїхав оглядати лінію фронту неподалік Рівного. На зворотній дорозі біля Новоград–Волинського колону генерала обстріляли. За офіційною версією це була засідка Української повстанської армії.
Дивним виглядає те, що Ватутіна було поранено ззаду – у стегно та сідницю. Не менш дивним – те, що від легкого поранення Ватутін невдовзі помер. Йосип Сталін особисто наказав лікарям не давати Ватутіну антибіотики. У взяття Києва мав бути лише один герой.
Цікавий нюанс – російська вікіпедія твердить – під час боїв за Букринський плацдарм загинуло всього 20 тисяч осіб.
Здавалося б – навіщо применшувати втрати? Усе – заради конструювання міфу про переможну війну. І в цьому міфі нема місця не вигаданим, а справжнім героям та жертвам.
Незнання історії не звільняє від відповідальності!
