Ця історія почалась у січні 1919 р. в Києві. Час був непростий. Зі сходу на Україну наступала російська більшовицька армія, на заході тривала війна за Галичину і Волинь із відродженою Польщею. На півдні – висадка десанту Антанти, яка підтримувала білий російський рух.
Армія УНР фізично не могла воювати на трьох фронтах. Четвертий – дипломатичний – відкрився в Парижі, де саме мала початися мирна конференція, покликана розв'язати конфліктні питання після Першої світової війни. Стартові умови для України – далеко не найкращі. Попри проголошення права націй на самовизначення, європейські лідери – Франція та Британія – не поспішали визнавати його за Україною, роблячи ставку на "єдину і неділиму" Росію.
Українська делегація своєю поведінкою тільки посилює європейський скепсис щодо новоствореної держави. Спочатку місія запізнюється на кілька днів, потім з'ясовується, що в українських делегатів навіть нема документів, які б підтверджували їх компетентність. Згодом голова делегації Сидоренко та його підлеглі починають проводити зовсім різні дипломатичні лінії.
Якраз напередодні в головного отамана військ УНР Симона Петлюри з'являється нестандартна ідея – поєднати дипломатію з культурою. 2 січня він викликає до себе двох музикантів – диригента опери Олександра Кошиця.
І композитора Кирила Стеценка.
Ідея чи, точніше, наказ Петлюри – створити український хор і за його допомогою продемонструвати світу на Паризькій мирній конференції, що Україна – не Росія.
Петлюра поставив диригенту Кошицю двотижневий термін для формування хору – щоб встигнути на початок мирної конференції у Парижі. Це, звісно, було нереально. Лише через три тижні Петлюра проштовхнув через Директорію УНР закон про утворення Української республіканської капели. Головне було затвердити бюджет – 20 млн доларів на нинішні гроші.
Ідея Петлюри, звісно, сподобалася не всім. Не стільки через ідеологію, скільки через величезну суму відрядних.
"Перша Українська республіканська капела – прекрасна річ, але до чого вона їде за кордон? Щоб буржуазія Відня, Праги, Парижа, Лондона, розвалившись у кріслах, хлопала вухами, слухаючи пісні залитої кров'ю України? А чи не почепили б ви арфи ваші на верби та не поплакали б краще на ріках вавілонських?", – М. Сріблянський, "Наша пісня. На увагу Української капелі", газета "Нове життя" (12 квітня 1919 р., Станіслав).
Попри критику та заздрощі, капела починає перші репетиції. Утім уже незабаром доводиться терміново евакуйовуватися. 5 лютого 1919-го Червона армія вдруге завойовує Київ. Три дні перед тим Директорія переїжджає у Вінницю. Частина капели виїжджає з Києва, по дорозі набираючи до колективу нових співаків. Холодні та голодні, 37 хористів лише ввечері 14 лютого прибувають до Кам'янця-Подільського.
Решту хористів добрали на Поділлі. Нарешті перше турне і перший виступ.
24 березня 1919 р. у Станіславові (нині Івано-Франківськ) відбулося перше виконання нині всесвітньовідомого "Щедрика" в обробці українського композитора Миколи Леонтовича. Уже за кілька днів капела перетинає кордон із Чехословаччиною – тоді це було Закарпаття. До Праги прибули вночі, після тяжких переїздів і кількох арештів – за сепаратизм. Звісно, постаралися брати-росіяни. Але й вигляд хористів сприяв недовірі чехів – "босота", як згадував керівник капели Кошиць.
"Якась кочова орда, яку страшно було підпускати до міста на гарматний вистріл. Пакунки, старі валізки, скриньки солдатські, ящики, торби, відра, вузлики з хусток… На верству несло цибулею й сивухою, бо з одчаю, холоду й голоду пили. Обличчя в усіх були сірі, чорні, зелені, брудні", – О. Кошиць "З піснею через світ. Спогади".
Тільки після втручання представників інстанції для захисту чужинців членів капели звільнили, але забрали паспорти. З готелю не виходили, поки, як писав Кошиць, "пристойно не одяглися". 130 тисяч крон на одяг позичив посол УНР у Празі Максим Славінський. Та, як виявилося, "босота" вміла добре співати – перші концерти в Празі пройшли з тріумфальним успіхом.
"Феномен: Олександр диригував без диригентської палички або без батута, як тоді називали. І співакам, які виходили на сцену, забороняв користуватися нотами. Він їм говорив, що треба співати з голови", – розповідає дослідниця культурної дипломатії Тіна Пересунько.
Політична і воєнна ситуація, між тим, не на користь України. У липні під тиском США західні країни ще готові допомогти Україні боротися з більшовиками, але вже у серпні на фоні перемог над червоними вони знову категоричні – Україна має залишатися складовою т. зв. демократичної Росії.
Надій на дипломатію все менше, проте Петлюра фанатично вірить у те, що ситуацію зможе виправити... українська пісня. Головний отаман УНР навіть пише з цього приводу листа новому керівнику української делегації на Паризькій мирній конференції Михайлу Тишкевичу.
"Подбайте про те, щоб Українська республіканська капела могла приїхати до Парижа для демонстрування багатств української музично-пісенної творчості. У Чехії ця капела творила фурор і багатьох москвофілів перетворила в українців… Можливо, що перебування Капели в Парижі полегшить і прочистить атмосферу упередження", – пише в листі Симон Петлюра до Михайла Тишкевича.
По дорозі до Франції капела виступає в Австрії та Швейцарії. Тут концерти супроводжуються численними провокаціями з боку "русского міра". Кошиць казав, що на власні очі бачив, як афіші капели у Женеві перефарбовують російськими гаслами. Нарешті, 6 листопада хористи дісталися Парижа. Тут теж спроба зірвати концерт.
Франція спочатку холодно прийняла досить широку рекламу капели. Однак варто було українцям заспівати, як гнів змінили на милість. Французів особливо вразило виконання Марсельєзи.
Після Франції капела їде у Бельгію. Королева Бельгії після концерту сказала: "Моє серце на боці вашого народу, але ми, монархи – раби політики".
Далі у турне – Нідерланди, Велика Британія та Німеччина.
Не змовляючись, критики з різних країн дають українській національній пісні такі рецензії:
"Якби в українській державі справи йшли так, як спів в цьому хорі, це була б перша держава у світі!" (Гаага, січень 1920 року).
"Якби пісня була б державою, то Україна посіла б перше місце поміж народами" ("B.Z. Am Mittag", Берлін, квітень 1920 року).
Під час турне Європою співаки дали понад 200 концертів у Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Нідерландах, Великій Британії та Німеччині.
Та попри успіх, у капели були і суперечки всередині колективу. Невидима боротьба завжди тривала між диригентом Кошицем та композитором Стеценком.
1920-го до внутрішніх сперечань додалися фінансові труднощі. Обіцяні Петлюрою мільйони зникли разом з українською державою. Врешті, капела розпалася.
Кирило Стеценко повернувся у захоплену більшовиками Україну – і 1922 р. раптово помер, офіційно – від тифу.
Замість одного хору виникло одразу три. Одна група поїхала на Закарпаття і заснувала товариство "Кобзар", інша – концертувала в Іспанії, а основна частина на чолі з Кошицем ("Український національний хор") мандрувала країнами Європи, а згодом осіла у США. І саме там відбувся її виступ у знаменитому Карнегі-холі в Нью-Йорку. Виконаний там "Щедрик" так вразив американців, що був перекладений англійською і вже незабаром став найпопулярнішою у США колядкою.
Автора музичної обробки Миколи Леонтовича уже не було серед живих. У січні 1921-го у власному будинку його застрелив агент ЧК.
За 5 років у Парижі було вбито Симона Петлюру.
Олександр Кошиць пережив їх усіх – і помер 1944-го в Канаді. Його мрія ще хоч раз побачити Україну так і не здійснилася.
Читайте також: Перейти Рубікон: як сімейний конфлікт Цезаря призвів до занепаду Римської республіки