Мовиться про Григорія Котовського – "бесарабського робінгуда", воєнного злочинця і – першого радянського олігарха.
Почнемо з кінця. Ви знали, що мавзолей Леніна – далеко не єдиний у світі? Доступні для огляду мумії всіляких тиранів були або й досі є у більшості країн колишнього соцтабору.
А в Україні мавзолеїв аж два. Перший питань не викликає – це ще дореволюційна церква-усипальниця видатного хірурга і науковця Миколи Пирогова, у селі Вишня біля Вінниці. Ученого забальзамували 1881-го винайденим ним же способом. Останній експеримент дослідника пройшов вдало – тіло досі у чудовому стані. Там на Вінниччині і не таке бувало.
З іншим – складніше. Це мавзолей червоному комкору й окупанту України Григорію Котовському у місті Подільську на Одещині. Мавзолей спорудили ще 1925-го, 1941-го зруйнували, по війні відбудували і начебто навіть тіло віднайшли. Вдруге реставрували вже зараз, 2018-го, попри декомунізацію. Чим же він таке заслужив – і від більшовиків, і від України, яка у стані війни?
Для більшовиків Григорій Котовський був не своїм, а т. зв. попутником революції. Класового походження був ворожого – зі збіднілої польської шляхти, чим дуже пишався.
Котовський розповідав, що його прадід брав участь у січневому повстанні 1863-го поляків проти росіян. Чи правда це – сказати складно, бо він дуже багато брехав про себе. Наприклад – купу разів змінював свій рік народження – 1881-й – щоб не піти до війська.
Потім 1942-го про нього зняли пафосно-героїчний фільм, який додав ще купу вигадок до біографії нашого персонажа.
Що відомо точно – його батько працював інженером на винному заводі тогочасного бесарабського олігарха Григорія Мірзояна Манук-бея. Той став хрещеним батьком молодого Котовського, а коли його тато і мама померли – подбав про освіту хрещеника. Оплатив його навчання в агрономічному училищі. Коли звідти вигнали за хуліганку – допоміг перевестись в інше. Це не завадить нашому герою пограбувати маєток свого благодійника десять років потому.
Саме грабіжництво стало справою його життя. Починав він як агроном і управитель у маєтках місцевих багатіїв. Але був двічі арештований за розкрадання довірених йому коштів. Потім розповідав, що його карали то за романи з дружинами господарів, то за захист пригноблених селян, то за революційну діяльність – історії різнились в залежності від аудиторії.
На початку ХХ ст. у неповних 20 років став уже затятим рецидивістом із кількома ходками місцевими тюрмами.
Революціонером Котовський не був – хоча перетинався з соціалістами – ті теж любили пограбувати буржуїв. За чутками, Григорій вщент розвалив бойову організацію одеських есерів – бойовики покинули небезпечний тероризм заради солодкого блатного життя.
1904 року, напередодні війни з японцями, Котовського таки упіймали і відправили… до війська, але він дезертував. Після цього перейшов, кажучи словами Кримінального кодексу, до "розбійних нападів із використанням зброї у складі групи за попередньою змовою" – тобто став отаманом розбійників. Бандитська кличка – "Кот".
Любив театральні ефекти – при нападах вигукував "Всім стояти, я Котовський" – копіюючи героя скандального роману Олександра Пушкіна. При цьому він був набагато колоритнішим – носив модні, т. зв. британські вусики – як у Гітлера, і брив голову наголо. У СРСР згодом це називали "постригти під Котовського".
Був шульгою, дуже сильним і вмів стріляти по-македонськи – з двох револьверів одночасно. А ще – заїкався. Логоневроз у нього виник через невдале падіння у дитинстві, хоча розповідав – що через контузію в бою з царськими сатрапами.
Сталін теж подібно брехав. У нього була суха рука – у дитинстві потрапив під кінний візок. Але розповідав, що руку пошкодив під час втечі із заслання в Сибіру.
Але повернімось до Котовського. Той ще любив після пограбувань проїжджати селами і розкидати дрібні гроші. Тому обріс легендами і став таким собі "бесарабським Робін Гудом".
Тож коли його спіймали і судили в Одесі – у центрі, у т. зв. циркульному будинку справа за Дюком – на вулицях почались заворушення. Одесити вийшли мітингувати на захист робінгуда, а ще за нього попросила впливова і надміру романтична дружина генерала Брусилова. Теж напевно Пушкіна про благородних розбійників перечиталась.
За іншою версією – він сам після смертного вироку розсилав сльозливі листи усім тогочасним ВІПам із виправданнями, що боровся за народ і хоче спокутувати вину кров'ю на війні за царя і отєчество. Тож убивцю, дезертира і бандита засудили умовно – і відправили на фронт, до Румунії. Воював він героїчно – але недовго, бо це вже був 1917-й рік, царя скинули, а військо розвалювалось.
Котовського обрали до солдатського комітету, де він зблизився з есерами та виїхав у тил, до Кишинева, радянську владу встановлювати і буржуїв розкуркулювати. З Кишинева червоних прогнали румуни. Котовський проти чи то трошки повоював, чи то одразу до Одеси втік. Там зійшовся уже навіть не з есерами чи кримінальниками, а ще гірше – з більшовиками.
Разом із ними створював червоні "деенери" в Україні. Кремль підписав із союзними Києву німцями Брестський мир, тому офіційно не воював. Але намагався таки загарбати Україну гібридно – створюючи фейкові республіки і засилаючи "іхтамнєтів".
Спочатку Котовський послужив Одеській радянській республіці. Її воєнним диктатором став кат Києва Михайло Муравйов, винний у смерті щонайменше 5 тисяч мешканців столиці. В Одесі він вчинив те саме: якщо в боях за місто загинуло 119 бійців з обох боків, то під час червоного терору – більше як 2 тисячі. Невідомо, чи Котовський особисто когось тоді розстрілював – скоріше грабував за звичкою.
Коли Одеський "деенер" розігнали українські і німецькі війська – Котовський утік до Донецько-криворізької радянської республіки. Коли і її не стало – подався до Москви. Там саме есери підняли повстання проти більшовиків, але на чиєму боці був наш робінгуд – повстанців чи їх душителів – досі невідомо.
Але влітку 1918-го він – знову в Одесі, і знову грабує. Цього разу – денікінців і французів, які тут тимчасово панували. Коли до міста увірвались збільшовичені війська отамана Григор'єва – перейшов на їхній бік, очолив загін бессарабців. Воював зухвало й успішно, проти всіх – українців, поляків, румунів, білих, навіть колишніх своїх – одеських бандитів.
Бесарабський загін виріс до полку, потім бригади, і зрештою – 17-ї дивізії червоного козацтва. Так називали війська маріонеткової "української радянської республіки" – на противагу вільному козацтву УНР. 1920 році, коли перемога більшовиків стала очевидною, нарешті вступив до партії. Тоді ж остаточно перетворився на карателя: придушував селянські повстання в Україні та на російському Поволжі. Після останнього бою з військами УНР – партизанським загоном Юрка Тютюнника – вчинив воєнний злочин: масове убивство 359 беззбройних полонених. Їх розстрілювали групами три дні. За цей час ще 95 важкопоранених померли самі – їм не надавали допомоги, і це теж воєнний злочин.
Після такого подвигу кар'єра Котовського пішла вгору ще стрімкіше.
Він став командиром 2-го кавалерійського корпусу, найближчим соратником майбутнього голови реввійськради СРСР Михайла Фрунзе, членом Всеросійського центрвиконкому, головним ревізором центрального управління промрадгоспами. Останнє – бо колишній грабіжник раптом став міцним господарником і справжнім олігархом. 1922-го він перебрався до Умані. Тут розмістився штаб його корпусу. Сам комкор оселився в особняку, потіснивши вдову-генеральшу з донькою. Сам на цей час вже одружився з підлеглою воєнлікаркою, і та народила йому сина.
Під час НЕПу військам дозволили займатися господарською діяльністю – і Котовський розвернувся на всю.
Почав із собачого бізнесу. Солдати його корпусу влаштували справжній геноцид бездомних псів та котів на Уманщині – за рік убивали до 60 тисяч тварин. Не для розваги – зі шкір і тушок звірят робили взуття і мило на новостворених фабриках.
Потім взялись за цукор, бавовну, муку і м'ясо. Котовський задешево скуповував у селян сировину, відкривав чи відновлював млини і заводи, а на роботу заганяв власних солдатів. Завдяки безоплатній рабській праці підлеглих – демпінгував ціни, розоряв конкурентів – і відкривав власні магазини та павільйони. Навіть пиво варив – як для корпусу, так і на продаж. Заробляв мільйони. Торгував по всій Україні, у суміжних областях РФ та навіть за кордоном – передусім із Польщею та Чехословаччиною.
Поступово підпорядкував собі всіх місцевих чиновників і силовиків та став фактичним диктатором.
Уманщину в середині 1920-х навіть називали "республікою Котовією". Тут не діяли радянські закони чи самі ради – все вирішувало слово Котовського.
Мало того – вони з Фрунзе вже офіційно відкраяли від УРСР шматок Придністров'я – і заснували там республіку МАРС. Це не на честь бога війни, а абревіатура – Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка.
Це було таке собі гібридне утворення, до якого в майбутньому Сталін хотів приєднати всю Румунію. 1940-гоце вдалося частково – приєднали Бессарабію й автономія стала окремою республікою СРСР.
Але дожити до цього дня Котовському не дали. Бо до влади прийшов Сталін і почав зачищати владний Олімп. В армії у той час склалися два потужні угрупування, які боролись за владу. Умовно їх називали червоноказаками і первоконниками. Фрунзе опирався на перших, зокрема і на червоного олігарха Котовського. А Сталін – на других, вихідців із Першої Кінної армії – Будьонного і Ворошилова. Відкрито знищувати конкурентів кремлівський горянин тоді ще не смів, тому Котовського у серпні 1925-го раптом застрелив підлеглий. Це був колишній власник улюбленого будинку розпусти молодого ще "бесарабського робінгуда".
Пояснити причину убивця як слід не зміг, а невдовзі і сам загинув – його задушили і кинули на рейки, щоб імітувати нещасний випадок. Син Котовського згодом назве смерть батька першим політичним вбивством у СРСР.
А за два місяці після смерті Котовського Сталін наполіг, щоб Фрунзе ліг на операцію – через виразку шлунку. І знову нещасний випадок – передозування снодійного!
Обох поховали дуже пишно, Котовському навіть мавзолей спорудили.
А червоноказаків рангом поменше добили вже без всяких церемоній під час великого терору 1930-х.