Отже, Павло Постишев із партійним псевдонімом "Єрмак". Є в цьому щось іронічне, правда? На цьому фото він – між Йосипом Сталіним і Климентом Ворошиловим. Достайна компанія, еге ж?
Постишев – уродженець Владимирської губернії. Син робітника, не закінчив навіть початкової школи! Імовірно, брак освіти й критичного мислення посприяли тому, що підліток приєднався до комуністичного руху на текстильній фабриці, де працював.
У 1908-му юного Павла заарештовують й відправляють спочатку на каторгу, а потім – на поселення в Усть-Уду в Іркутській губернії. Там він революційну справу не покинув, ба більше – був один із керівників більшовицького партизанського руху на Далекому Сході, потім – керував там військово-революційними судами. У 1923-му ревного функціонера відправляють до України. Тут він спочатку працює на Київщині й Харківщині, а паралельно – очолює відділ агітації та пропаганди й секретарем ЦК ВКП(б) у Москві. І звідки стільки енергії в людині було?
Постишев ніколи не втомлюється вишукувати класових та ідейних ворогів. Росіянин за походженням, він – одним із тих, хто придушив українське відродження та ініціював знести Михайлівський Золотоверхий монастир. Зважаючи на настрої того часу, не дивно, що такий фанатичний більшовик швидко просувається кар'єрною драбиною.
1932-го очільник Ради народних комісарів Влас Чубар і генсек ЦК КПбУ Станіслав Косіор потрапляють в немилість до Сталіна – бо засумнівалися у планах хлібозаготівель.
У Кремлі вирішують відправити до УРСР партійне підсилення, зокрема Павла Постишева. Прихильник жорсткої репресивної політики без початкової освіти особливо запам'ятався як активний борець зі шкідництвом. Кому ж як не йому було напоумити однопартійців, що бодай на секунду засумнівалися – чи можна взяти й заморити голодом кілька мільйонів людей?
Постишева посилають на постійну роботу до України в січні 1933-го. Призначають членом політбюро і другим секретарем ЦК КП(б)У. А на додачу – головою Харківського, на той час столичного, обкому партії. Саме Постишев реально і став головним більшовиком в Україні в місяці найбільшої смертності від голоду. І ратував за радикальні та репресивні методи у процесі відбирання хліба в українських селян. Палкий послідовник Сталіна – що тут сказати?
Саме Постишев наполіг на тому, щоб Україна стала зоною суцільної колективізації. А потім кинув Червону армію добивати голодних селян, що бунтували.
Улюбленою роботою Постишева було шукати шкідників у партії і місцевій владі. А хто шукає, той, як відомо, знаходить. Коли почалися партійні чистки, на засіданнях Київського міськкому партії він допитувався в кожного: "А ви хоч на когось написали заяву? Га?!"
Унаслідок викривальні заяви проти ворогів народу були написані проти чи не половини парторганізації. Аналогічно Постишев діяв і в інших областях. Після якогось часу таких активних пошуків робота парторганізацій була майже паралізована. Працювати було нікому. Непогано так почистив ряди, еге? І якщо у вас на секунду закралася думка – раптом це був такий хитрючий план боротьби проти більшовиків, то... Ні!
Постишев був відомий маніакальним бажанням подолати ворогів режиму. У цьому дикому революційному пориві він "знаходив" фашистські символи на шкільних зошитах, сірниках та навіть у ковбасі!
Чим завинила ковбаса, спитаєте ви. Усе просто. Постишеву здалося, що в її розрізі проступають контури Лева Троцького, який на той час уже був ворогом Сталіна.
Зазіханням на вождя народів завинили й шкільні зошити. Постишев зауважив на них ворожу витівку: "Портрет товариша Сталіна проткнутий лінією, ніби ножем". Зошити вилучили з продажу у всій області. Сірники теж перестали продавати, бо на коробці Постишеву ввижалися японські каски.
Та як це часто буває, в якийсь момент Постишев захопився. І спробував на свою голову викрити як ворога народу самого Лазара Кагановича. Після цього фанатик Сталіна, що вбачав профіль Троцького у ковбасі, втратив посаду. Постишева послали подумати про свою поведінку в російську глибинку – до Куйбишева, нині Самари, першим секретарем обкому.
Та перед тим, як потрапити в немилість до свого кумира, Постишев представив забитим радянським дітям і дорослим дещо раніше небачене – Діда Мороза.
Хоча у Постишева не було майже ніякісінької освіти й по суті він був неграмотним, та на пропаганді все ж знався. А ще – таки бачив, що відбувається навколо.
Уявіть собі Радянський Союз 1930-х років. Не вистачає харчів, одягу, житла. Та всього не вистачає. Маховик репресій набирає обертів. Люди вічно голодні, обідрані і – зневірені.
Тут варто нагадати: в оригінальній комуністичній концепції пролетарі окремих свят не потребували. Як, до речі, і вихідних. Та саме в мракобісні 1930-ті роки стає зрозуміло – потрібні радянські ритуали й свята, які би давали змученим людям розрядку. Грубо кажучи, гніт має чергуватись із якоюсь ілюзією полегшення. І саме тут на арену під керівництвом Постишева виходять спочатку новорічна ялинка, а потім – і Дід Мороз.
Микита Хрущов у спогадах пише, що запровадити ялинки Постишев запропонував Сталіну особисто. Хтозна. Хай там як, та 1935-го в харківській "Правді" з'являється невеличка стаття товариша Постишева, де він закликає комсомольців і піонер-працівників організувати святкові новорічні ялинки в школах і садочках:
"У дореволюційний час буржуазія завжди влаштовувала на Новий рік своїм дітям ялинку. Діти робітників із заздрістю через вікно підглядали на ялинку, яка блистіла різнокольоровими вогнями і дітей багачів, які веселилися навколо неї. Чому ми позбавляємо цього прекрасного задоволення дітей Радянської країни?"
Очевидно, це ретельно узгодили з усією партійною верхівкою. Бо наступного дня робітників відправляють в'язати мішки для подарунків, а в лісгоспах рубають ялинки. Так дерево перестало бути буржуазним і попівським. Товариш Постишев же зустрів у Харкові Новий рік із першою офіційною ялинкою в СРСР. А 1937-го представляє на кремлівській ялинці Діда Мороза.
В образі Діда Мороза комуністи, як годиться, чимало вкрали. Прообразом Діда Мороза був Святий Миколай – один із найбільш шанованих святих у християнському світі. Саме від щедрості Миколая, який роздавав своє майно нужденним, пішла традиція дарувати подарунки.
Саме Миколай приносив подарунки українським дітям Галичини і Наддніпрянщини, аж поки його разом із усіма релігійними святами і самою релігією не заборонила радянська влада. На момент появи ялинки й Діда Мороза Миколайчик і Різдво вже багато років були під забороною.
Персонаж Постишева мав остаточно поховати релігійні пережитки, які чекіст так ненавидів. Ім'я ж Діду Морозу скомуніздили у давніх міфічних персонажів. Таких було достатньо, бо ж у наших краях справді буває збіса холодно.
Мороз, Морозко чи – тільки не смійтеся – Зюзя у дохристиянських віруваннях – лихе божество холоду, віхоли, криги. Такий злий старезний дід, який усе заморожує своїм подихом.
Ага, саме так! Хіба що душу не висмоктує. Хоча в українській демонології Мороза малювали як крижано-снігову потвору, яка тільки й чекала нашкодити людям і їхньому господарству. Тож не дивно, що задобрювати його не перестали і через тисячу років. Павло Чубинський, етнограф і автор гімну України, описував звичаї святвечора у Полтавській губернії так: старший у родині відчиняв вікно, підносив до нього миску з кутею і тричі гукав: "Морозе, морозе, ходи до нас кутю їсти!". А тоді – "Не йдеш? То не йди ж і на жито, пшеницю і всяку пашницю!"
Відомий нам із добровільно-примусових "утрєнніків" радянський Дід Мороз прямого стосунку до язичницьких божеств – окрім імені – не має.
У царській Росії схожий персонаж вперше з'являється у ХІХ ст. У 1838-му вийшла казка Володимира Одоєвського "Мороз Іванович". Це сивий старий, у якого з волосся сиплеться іній. Живе він у льодяній країні, будинок у нього, звісна річ, із криги, а перина – з пухнастого снігу.
Сам він до дітей не приходить, зате вони можуть потрапити до його володінь через колодязь. Подарунків Мороз Іванович не робить, але за старанну працю може й винагородити. Казка вочевидь була написана з виховною метою – щоб дівчатка росли добрими господинями. Бо слухняна Рукодільниця отримує за хорошу роботу пригорщу срібних п'ятачків. А от її зведена сестра Лінивиця – за зроблену абияк роботу – несе додому бурульку.
Спеціальна методичка з детально прописаним сценарієм запровадила веселого дідугана з білою бородою в шубі і з подарунками на новорічні свята в самий розпал репресій. Під які, до речі, дуже швидко потрапив і сам автор Діда Мороза.
Павла Постишева, який всюди вишуковував ворогів народу, самого оголосили ворогом совєтів і стратили. Розстріляли фаната Сталіна в один день зі Станіславом Косіором і Власом Чубарем. А іще кілька років тому товариш Постишев як посланець із Кремля приїхав до України, щоб наглядати за цими двома. Така от іронія долі.
Історія Постишева на цьому завершується. Палкого революціонера у новорічній казці замінив його власний Дід Мороз. Сталінські улюбленці – поети Сергій Міхалков і Лев Кассіль – написали сценарій першого новорічного свята, яке стало офіційним в СРСР. Їхній штучний придуманий чекістом Дід Мороз на багато років витіснив зі свідомості українців Святого Миколая. А ще – був одним із ключових елементів нової радянської ідентичності, який стирав відмінності між республіками.
Після розпаду СРСР Дід Мороз утримував свої позиції багато років. Та й досі лишається священною коровою адептів "какойразніци".
Втім сьогодні дві третини українців вірить у Святого Миколая, а не в Діда Мороза. А іще 5 років тому було навпаки. Соцопитування останніх років засвідчують: витвір одного із найбільших катів українського народу потихеньку йде в небуття слідом за своїм ідейним батечком.
Читайте також: "Вбили тата і всіх його братів": за що жертвами "грецької операції" НКВС стали 20 тис. людей