Але не про нинішню 72-гу бригаду ім. Чорних запорожців, а про їхніх попередників – підрозділ армії Української народної республіки. Ті теж воювали з московитами, не зазнали жодної поразки в бою, але разом з усією Україною тоді програли війну.
А ще ця історія про командира Чорних запорожців Петра Дяченка. Людину, якій довелося воювати у 9 різних арміях, але яка завжди слідувала закарбованому на своєму прапорі гаслу: Україна або смерть.
Петро Дяченко воював як мінімум у дев'яти арміях – царській російській, тимчасового уряду, українській Центральної ради, держави Скоропадського, дієвій армії УНР, брав участь у Зимовому поході, після поразки був інтернований до польських таборів, відтак служив у Війську Польському, де й зустрів Другу світову війну – у боях із Червоною Армією. Потім він короткий час був начальником штабу першої УПА Бульби-Боровця. Співпрацював з ОУН, але водночас – зі службою безпеки Третього Рейху. Нарешті вступає до Вермахту, а насамкінець війни стає командиром дивізії Української національної армії. У травні 1945-го разом зі своїм підрозділом здається американцям – і, ймовірно, стає консультантом розвідки США. Ті, звісно, уже тоді подумували про біологічну зброю й ударних птахів.
Петро Дяченко народився у ХІХ ст. в селі Березова Лука на Полтавщині. Досі зберігся навіть його будинок.
Закінчив повітове училище у Полтаві, але його справжнім покликанням було військо. Під час Першої світової війни у російській армії він дослужився до офіцера. Але з настанням 1917 і проголошенням Української народної республіки одразу пішов воювати за Україну – проти росії. Спочатку партизанив на рідній Полтавщині, а під час весняного наступу 1918-го приєднався до кінної сотні Запорізького полку, яка згодом і стане полком Чорних запорожців.
Але раніше, ще навесні 1918-го ще рядовим козаком Дяченко вибивав москалів із Полтавщини та Харкова, а потім взяв участь в знаменитому поході на Крим.
Про всі ці знаменні перемоги Петро Дяченко залишив спогади:
"18 квітня рушили потягами на Мелітополь, який по короткім бою був зайнятий нашою піхотою. 21 квітня передові частини Запорожців наблизилися до Сиваського залізничного мосту, який на світанку другого дня несподівано зайняла 1–ша сотня під командою сотника Зілинського. Кінна сотня брала чинну участь у наступі на Джанкой. З травня завантажилися у потяги і цілим полком прибули до Сватової Лучки на Старобільщині (Луганщина), де стали на охорону кордону".
У по-військовому лаконічних записах Петра Дяченка проступає вся трагічна картина того часу. Постійні чвари в українському середовищі, перевороти, розчарування від бездарної влади і командування. Найбільш пригнічений настрій у бійців настав під час відступу за часів Директорії.
"Почався відступ у напрямі Румунії. Як старшини, так і козаки досить часто питали, перед ким і як довго маємо відступати. Справді, від Умані і до румунського кордону наш полк не мав ні одного бою, як не рахувати повстанців Дячишина. Кінною атакою відбили наступ", – Петро Дяченко.
Особливе обурення козацтва викликав арешт і розстріл їхнього колишнього командира – полковника Болбочана. Дяченко з козаками навіть збиралися влаштовувати повстання, проте сам Болбочан закликав їх коритися владі. Несприйняття викликало і бажання Петлюри ввести у військові підрозділи таких собі інспекторів-наглядачів.
"Серед маршу наші патрулі наткнулися на ворожу піхоту. Полк із похідної колони розсипався в лаву й атакував ворога. До "інспектора" завчасу було приділено 3-х козаків із завданням пильнувати, щоб не відставав. Два козаки тримали його коня за повідки, а третій нагайкою підганяв коня, не без того, щоб не дісталось й "інспекторові". Тхір у Чорних ніколи ніякої кар'єри не зробить. Не зробив також й "інспектор", бо швидко втік із полку", – Петро Дяченко.
30 серпня 1919-го частини армії УНР звільнили від більшовиків Київ, але вже того ж дня з'ясувалося, що з лівого берега у місто увійшли денікінці. Останні сповна використали наказ українського керівництва "не стріляти, ідуть переговори!", роззброївши одну з найкращих частин армії – мазепинців. За день непорозуміння наче розв'язали – Петлюра домовився з денікінцями про спільний парад на Хрещатику. Але там стався новий інцидент.
За словами Дяченка, денікінці вивісили на думі поруч із синьо-жовтим прапором російський триколор.
За наказом сотника чорних запорожців Божка імперський стяг було скинуто. Зловивши його у повітрі, Божко кинув московський прапор під копита коневі іншого полковника. Росіяни відповіли пострілами.
За короткий час українська армія опинилася у так званому трикутнику смерті. Улюбленець Петлюри отаман Волох украв скарбницю і разом з грішми та частиною війська перейшов до більшовиків. Січових стрільців інтернували поляки. Галицька армія замирилася з денікінцями. І тільки частина найзатятіших військ вирішила воювати до останнього. Піти у запілля росіян. Серед них був і полк Чорних Запорожців. Дяченко за козацьким звичаєм вирішив порадитися з підлеглими.
"Хто не бажає йти в партизанщину, хай вийде наперед!" Запанувала тиша. Ряди стояли мов кам'яні, жоден козак не поворушився з місця. Коли зразу громоподібне "слава!" затрусило повітрям. Втомлені й почорнілі обличчя козаків засвітились радістю, в очах запалав огонь завзяття. Козаки мов відродились", – Петро Дяченко.
Протягом зимового походу полк Чорних запорожців відзначився цілою низкою перемог. Бито і білу, і червону російську армію. Звільнено від більшовиків Смілу, Золотоношу, Голованівськ та інші міста. Але вирішальною стала битва за Вознесенськ. Майже як і в нинішній війні.
Фінальна частина першого зимового походу армії УНР відбувалася тут рівно 102 роки тому. Полк Чорних Запорожців під командуванням Петра Дяченка був у, здавалося б, безвихідній ситуації. З одного боку їх обстрілювало два червоних бронепотяги, з іншого насувалася червона піхота. Набоїв нема – кілька днів тому козаки поділилися своїми кулями з піхотою. Сам командир важко хворий лежить на возі – тиф. З останніх сил підводиться. Підлеглі допомагають йому осідлати коня. Сил дістати шаблю у Петра Дяченка немає, але він вказує напрямок руху рукою. У цей момент козацька гармата останнім снарядом влучає у більшовицький бронепоїзд. І він іде у відомому напрямку. Як і нинішній.
Козаки з вигуками кинулися на ворога. Всього за кілька хвилин бій завершено. Шлях на Вознесенськ вільний. Знесиленого Дяченка знов кладуть на віз. Командирові полку було тільки 25 років.
За кілька днів, на початку травня біля Ямполя чорні козаки об'єдналися із Залізною дивізією, яка наступала із Заходу. Незабаром знову було взято Київ, і знов був спільний парад на Хрещатику, і знов місто довелося залишати. Наприкінці 1920-го Дяченка разом із його непереможним підрозділом було інтерновано до польських таборів. Україну було втрачено.
Багато козаків безіменно поховані на чужій землі, тільки у одиниць збереглися могили.
Але військовий шлях самого Петра Дяченка на цьому не завершився. З 1928-го він – офіцер Війська польського. З початком Другої світової війни у вересні 1939-го боронив Польщу від Червоної Армії. У 41-му Дяченко очолив штаб Української лісової армії Бульби-Боровця, але невдовзі залишив посаду, заявивши, що це зовсім не армія. Співпрацював з німцями, взявся формувати протитанкову бригаду Вільна Україна. Врешті командував дивізією української національної армії. У цій якості з підлеглими і здався у полон американцям.
Після Другої світової війни Дяченко певний час мешкав у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської розвідки. Згодом переїхав до США. Був двічі одружений. Друга дружина Олена народила Дяченку ще одного сина Петра – і він теж пішов військовим батьковим шляхом – став сержантом американських військово-повітряних сил, воював у В'єтнамі.
Між тим сам Петро Дяченко нарешті відійшов від армійського життя – і крім написання мемуарів, захопився вирощуванням троянд. У 1961-му еміграційний уряд УНР надав йому звання генерал-хорунжого. Ще за чотири роки Петра Дяченка не стало – він похований на православному українському цвинтарі у Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі. Однак справа Петра Дяченка живе і сьогодні у бригаді Чорних запорожців.
Андрій Соколов, командир 72-ї бригади чорних запорожців: "Ми отримали почесне найменування чорних запорожців, славного полку часів УНР, який, як і ми зараз, 100 років тому відстоював незалежність. Вони не мали компромісів в бою, не програли жодної битви… Ми приймаємо їхнє гасло – Україна або смерть. Слава запорожцям, слава 72 бригаді. Слава Україні! Героям слава!".
Читайте також: Угорщина й ігри диктаторів: чому прем'єру Орбану порадили подивитися на взуття
Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.
Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.